Вивільга мені видається за жар-птицю, яка часто прилітає у мої сни. Жар-птиця у снах засліплює мене золотим, синім та жовтим сяйвом, яким відсвічує кожна її пір'їна. У снах я намагаюся зловити жар-птицю, простягаю руку, але вона в останню мить виривається, зоставляючи в моїх пальцях барвисте, сяйливе перо. Те перо я ховаю під подушку, а вранці засовую туди руку — немає пера! Розчарований невдачею, зовсім просинаюся, починаючи розуміти, що все те примарилося.
Кимось налякана, вивільга зривається з черешні й понад стріхою хати летить геть, а я вискакую з вінниччя, дивлюся на шлях.
За похиленими ворітцями під вербою стоїть Про-кіп Дудка.
Позеленілі та, поруділі від тютюну борода й вуса висять мичками зваляного клоччя. Вишита сорочка на гандрабатому тілі чорніша чорної землі, блимає вишмульганою заполоччю. Лице зморшками порепаної шкіри обвисає на гострих костомахах. З-під стра-патих брів суворі непримиренні очі не дивляться, а печуть вогнем. Опирається на вишневого сучкуватого костура, що мерехтить ч§лищиками на сонці.
Я б утік, я б полетів, якота вивільга полетіла понад хатою, але Прокіп Дудка манить скарлюченим пальцем, і я мушу йти до воріт.
— Де Ликора? — питає.— Поклич її.
Еге, та очі його не вогнем печуть, а кригою морозять.
— Нема баби, пішла до тітки Марії,— відповідаю замерзлими губами, й чуюся чомусь так, наче збрехав, хоча сказав чистісіньку правду.
Прокіп Дудка сердито б'є вишневим костуром у землю і, сутулячись, іде попід вербами. Похилену голову з кострицею волосся несе на в'язах так, наче хуру сіна пірить на собі. Полегшено зітхнувши, знову дивлюся на черешню, чи не прилетіла вивільга, така схожа на живісіньку жар-птицю, й раптом холону від переляку.
Прокіп Дудка говорить!
Схаменувшись, вибігаю за ворітцята: може, мені примарилося, що я розмовляв з Прокопом Дудкою, а насправді це хтось інший?.. Ген видніє вже далеченько, згорблений, човгає ногами, налягає на костур, на голові розкостричені пелехи... Ні, таки Прокіп Дудка!
Вивільги на черешні нема, зате по межі через город іде баба Ликора, і я вмить забуваю про вивільгу.
— Приходив Прокіп Дудка й питав за вас! — біжу назустріч їй.
Баба Ликора сутеніє з лиця, і в очах її — мряка. Дивиться на мене так, наче вперше бачить. Далі підносить руку до лиця — й хреститься, склавши докупи три пучки.
— Допитувався?
— Допитувався!
— А що ж ти сказав? — з острахом дивиться на мене.
— Що ви в тітки Марії.
Баба Ликора мовчить, і я гублюся в здогадах: добре чи недобре, що я Прокопу Дудці сказав про тітку Марію.
— Таки говорив з тобою? — питає перегодя баба Ликора.
— Говорив,— повторюю вже з несподіваним острахом.
— Це не до добра,— зітхає.
Може, справді не до добра? Але ж заговорив, я чув на свої вуха, не причулося. Прокіп Дудка, від якого не чули людської мови! Який ходив по Овечачому хмара хмарою чорною, з якої чекають грім та блискавку, а ця хмара носить грім та блискавку в своїй грізній утробі — й мовчить зловісно. Ото хіба що мукне, мов худоба, коли забалакають до нього, а то й навіть не мукне.
І самісінький, мов перст: ні жінки, ні дітей, ні внуків. Навіть родичів нема в Овечачому. Наче перекотиполе, завіяне вітром до села, а от повіє дужий вітер — і видме, покотить, пожене.
Хата його — на белебні: стіни складено з саману, облуплені та обтьопані дощами, з того рудого саману випирають дудочки перетлілої соломи та суглобисті сухожилля бур'янів, двері скособочилися, наче п'яний чоловік, що ніяк не зрушить з місця, а стріха куйовдиться де обтріпаними куликами житніми, де снопами просяними, де віхтями кукурудзи, де рогозою.
Зате біля хати в'ється голубів стільки, наче з усього села злітаються. Кажуть, що в його старій обваляній клуні водяться куниці: ото як пропаде в кого курка, то зразу й нарікають на тих куниць, і нарікають так, наче Прокіп Дудка і тримає тих куниць, і насилає їх на чужих курей.
Подейкують, раніше Прокіп Дудка був такий дужий, що міг у лісі викорчувати дуба й принести на плечах з лісу до села. Міг трьох смолених чортів утримати в руках. Не знаю, що таке чорти смолені, та, видко, дужчі за трьох запряжених в одну упряжку коней. А тепер, мовляв, сила з Прокопа Дудки вийшла, мов дух із порхавки, і вже ні дуба з лісу не принесе, ні трьох смолених чортів не втримає.
Та найчудніше — наче він колись і співав! Як заведе в парубоцькому гурті — всі голоси перекриє своїм голосом, і вже так рокоче, так уже стеле своїм басом, як ото гроза стеле громом, що земля здригається, й глибокі груди небес ходором ходять. Нібито озвався колись у церкві, то всі свічки й погасли від такого голосу, стало в церкві темно, мов у пеклі, і розгніваний батюшка спровадив Прокопа Дудку геть, так що той більше не потикався за поріг божого храму...
То чого ж замовк такий бас?
Думаю — й не годен здогадатися.
І навіть не годен повірити в той бас, бо от сьогодні ж озвався до мене — й лише деренчливі хрипи з грудей. Наче йому, як то кажуть у селі, три чисниці до смерті, наче він уже на тонку пряде. Я не знаю, що таке — три чисниці до смерті, що таке — прясти на тонку, але однаково страшно за діда...
Зажурена, баба Ликора сидить на призьбі, обхопила руками голову так, наче зуби розболілися. Як прибігає на обійстя тітка Секлета, у якої ото наш куток збирається на оденки. Чудно: посеред білого дня зіниці очей в неї, мовби каганці, а руки біля грудей сіпаються, мовби вона силкується втримати оберемок вітру, а вітер усе вивалюється й вивалюється.
Тітка Секлета палахкими каганцями світить на бабу Ликору, наче підпалити хоче.
— Прокіп Дудка приходив? — здогадується.
— Ой, приходив,— стогне баба Ликора.
— То й що?!
— В хаті не застав мене.
— Слава Ісусу Христу! — мовить і теж прита-ковлюється на призьбі.— А ви не боїтеся?
— Зуби от розболілися якоїсь хороби...— кривиться баба Ликора, хоч з ранку зуби в неї не боліли.
— Ай справді, чого вам боятися. Ви свята — божа. Він по-доброму навідувався до вас, по-людському... А я от злякалася, що до мене прийде. Злякалася — й край. І як побачила, що Прокіп іде вулицею, з хати втекла.
— То він заходив до тебе чи не заходив?
— Та кажу, що з хати втекла, не знаю... Злякалася.