— Хай поворожить на тебе?—сахається вона.—А ти не чув, що Христя казала за свого чоловіка, за Антона?
— Чув... Приснилося, косу шукав у коморі, хотів трави вкосити.
— Еге, так ти чув, так ти втямив... Передумала Христя ворожити на Антона, передумала.
Баба Ликора смикає мене за руку, і, трохи не дійшовши до стріхатої, покритої зеленим мохом хати Танаса Нездійминоги, ми повертаємо назад. І я почуваюся так, наче вже був зовсім близенько біля таємниці — й випурхнула таємниця. Так, як уві сні часто випорхує з рук жар-птиця.
От якби ворожка поворожила на моїх батька-матір!..
Баба Ликора завзято збиває старими черевиками куряву на шляху. Щось бубонить, наче горох у роті пересипає.
— Хе, була нерозумна, а стала зовсім дурна: ворожити на хлопця надумала! А як у тієї ворожки лихе серце? А як насупиться, що віддарунок малий за ворожбу — якісь там курячі яйця, назбирані по бур'янах, то таке наворожить, таке наплете. А я потім страждай та мучся, наче в мене горя мало? А я тоді стережи його з хати не випускай, щоб не літав на крилах?.. Нема в баби такого багатства, щоб за те багатство ворожка не поскупилася гарно поворожити, о! І гір золотих для хлопця не жалко, та де я допну золоті гори, га?
Баба Ликора озирається довкола, наче видивляється в Овечачому золоті гори, яких не пошкодувала б для ворожки, та нема ніде, не видно.
— Раз Нілиної тернової хустки мало для гарної ворожби, то що вже казати про курячі яйця!
А я не розумію бабиних жалів та бабиних страхів. Бо що б такого страшного могла наворожити мені ворожка, аж баба Ликора злякалася? Хай би що хоч ворожила, не страшно. Чого боятися? А як злякаюся ворожби, то баба Весна відшепче — і я забудуся, бо вже таке бачив, уже таке забув, що ніякій ворожці не снилося.
ЧОГО ТІЛЬКИ НЕМАЄ НА ВІКОВІЧНОМУ ДУБІ!
Ми прибігаємо до тітки Шли на обійстя, а вона стоїть поміж розквітлих мальв — і сама схожа на розквітлу мальву: очі грають, щоки пашать, зуби разком намиста блищать з усміхненого рота.
— Чи за вами дідько женеться? — питає.
— Приймай біженців, Шло,— важко сапає баба Ликора.
— Може, хата згоріла? — жахається свого страшного здогаду тітка Шла.— Бо ви обоє мов з хреста зняті.
Баба Ликора мовчить, сапаючи, то тітка Шла каже розгублено:
— А в мене свято ниньки... Згадала, що саме ниньки ми з моїм пройдисвітом Тилимоном побралися колись... Та що з вами? — знову скрикує
У баби Ликори в темних проваллях очей стоять сльози — мов горох. Баба Ликора хоче дістати з грудей голос, а голос чомусь не дається і деренчить, наче суха бадилинка на вітрі. Прокашлявшись, ударивши себе кулаком у груди, вона таки дістає хрипкий, якийсь чужий голос, щось розказує, а я мовчки йду до віковічного дуба.
А я мовчки йду до віковічного "дуба, що чорніє за садом на чолопку плаского спадистого горба.
Так почуваюся, наче дуб манить мене. І, поминаючи яблуневий садок, чим ближче підступаю до дз^ба, тим він більшає, темнішає і грізнішає. Наче виростає перед моїми очима, розпросторюючись ширше та вище, затуляючи все більше Овечачого та синього неба у ви-сокостях.
Аж поки підходжу до самого дуба.
Звідси — далеко видно наокіл. Село розлягається по горбах та долині понад річкою, що мерехтить блакиттю води. Ген завод видніє за деревами парку. Темніє за околицею ліс, поля стеляться до самого обрію — й далі за обрій.
Припадаю до порепаної кори й дивлюся вгору. Могутня крона затуляє геть усе небо. Й чим довше дивлюся знизу вгору, тим більше зростаюся з дубом, тим гостріше здається, що я з оцим віковічним дубом, що на своєму верховітті тримає небо.
Знесилюючись, я сповзаю на тверде вузласте коріння, що вив'юнюється з землі, й тулюся спиною до стовбура. Мене знемагає втома, в голові паморочиться, і я заплющую очі. Тепер здається, що не тільки голова крутиться, а й світ весь кружляє довкола мене в якомусь нестерпно довгому й млосному танці.
Світ кружляє довкола мене, й зовсім несподівано в очах світлішає та розвидняється. Тепер я бачу ясне та світле Овечаче далеко наокіл, бачу ліс і далекі манливі поля, що розлилися буйним хвилястим морем, а також бачу оцей віковічний дуб.
Дуб зараз — іще більший та могутніший, крона його — ще розлогіша.
Але що це коїться на дубі?
Зовсім не пташки обсіли його гілля, хоча й усяких пташок там вистачає — і літають, і щебечуть, і гнізда в'ють. Ох і розрісся дуб, ох і розрісся, що навіть ген-ген поміж різьбленого листя видно цілу пасіку, а На пасіці видно пасічника в солом'яному брилі. Чудно та й годі... А то що, трохи вбік від пасіки? А то видніє млин-вітряк, і до нього по довгій гілляці, що біліє польовим шляхом, тягнеться хура з мішками, й цю хуру запряжено половими волами... І синіє церква з золотим хрестом, а довкола церкви зібрався народ так, як збирається на Великдень, коли вдосвіта стоїть вінком у дворі довкола церкви, а батюшка ходить і святить усе те, що принесено й виставлено для святіння на простелених рушниках та скатерках... А за церквою, в дубовій гущавині, біліє школа, біля школи бігають діти, і їх там багато, наче бджіл.
А то вже наче ярмарок, еге? Приглядаюся пильніше — еге, таки ярмарок, на якому продають усяку всячину, що й не розкажеш, так усього багато. І золотою мурашвою товчуться люди. Гай-гай, а то ж хто? Від наглого холодку мені терпне в грудях, бо поміж золотої мурашви на ярмарку впізнаю не когось, а бабу Ликору! Так, так, бабу Ликору! Вона йде з білим лозиновим кошем, повним стиглих рум'яних яблук, які чи то купила, чи то продає. Ні, ні, таки продає, бо нащо купувати, коли в баби своїх яблук вдосталь. Але чому ж ніхто не купує, чому всі обминають її з повним лозиновим кошем?
І вже баба Ликора блякне там, на дубі, на велелюдному ярмарку, натомість я бачу нашу Фросю — яка ж вона славна в гурті, і світло проміниться довкола її голови, це світло — багатокольорове: зелене, синє, червоне, жовте, коричневе. Бо такі бинди вплетено в її розмаяні ясні коси. А ще кольоровим світлом сяє її пишна вишита блузка, і спідниця рясна, й пояс на стані, й чоботи з підківками, що виблискують срібними місяцями. "Фросю!" — так і хочеться крикнути до неї, щоб почула, бо я ж так люблю нашу Фросю, та вона гасне там, в'яне, мовби тінь від хмари напливає на неї.