Карпо. Тут, тату, загальна радість: Василину посватав Демид, і мама вже дала своє благословення. Тепер іще ждали вас, щоб і ви поблагословили!
Демид, бере Василину за руку й підходить до Макара в парі, стають навколішки. — Благословіть, тату!
Макар, по павзі. — Благословляю і благаю Господа милосерного [підводить їх і цілує; входить Тетяна й Явдоха], щоб він послав вам любови і згоди в сім’ї на многі літа!
Тетяна. Та тільки знайте, що я не одпустю Василини зі свого дому: живіть при нас! Це моя найперша умова! Буде вже з мене, наплакалася й настраждалася! (Здержуючи сльози.) Повилітали птахи з гнізда й покинули нас старих: ані Михайло, ані Петро й носа сюди не покажуть!... Поженилися на панночках і забули батька-матір. А Василини не пустю від себе! Одна, та й ту не буду бачить?
Макар, витирає сльози. — Та не плач! От іще! Всі раді, а вона плаче! Чого їм від нас відходить? Демид любе хліборобство, — бачила, як працював чотирі місяці, — збудуємо їм гарну хату, поруч з Карповою, та й нехай хазяїнують: хоч укупі з Карпом, хоч нарізно; а тут же і школа є, можна з нашим учителем помінятися...
Демид. Не журіться, мамо, ми вас не покинемо.
Карпо. А з учительством діло владнаємо. Ну, давайте ж обідать та зап’єм заручини. Явдохо! Внеси, голубко, слив’янки. (Явдоха йде; мати, Василина й Демид окремою ґрупою балакають тихо! Мати гладить Василину по голові, та цілує їй руки!) А слив’янка, певно, добра, бо п’ять літ ждала цього сличаю.
Макар, до Івана. — А ти, сину?
Іван. І я вип’ю слив’янки.
Макар. Слив’янка слив’янкою, а ти б женився.
Карпо. Поїдем до Кравченка! Там, брате, дівчина Тетяна, як маків цвіт!
Макар. Еге, еге! Кравченки хазяїни, сину, давні, рід хороший, чесний, багатий, а до того й сусіди. — Катай!
Іван, жартівливо. — В Китай!
Макар. Та ну бо, не вигадуй! Ти ж показав себе он яким робітником, тепер пора звить гніздо: женися!
Тетяна. Женися, сину! Я Тетяну Кравченкову бачила і знаю. Хороша-прехороша!
Іван. А ви думаєте, я не бачив? Бачив у церкві й балакав на паперті з нею.
Тетяна. Бачив? Балакав? От і гаразд! А правда ж, гарна?
Іван. Кращої й не треба!
Карпо. Так їдемо сьогодні під вечер; чого зволікатись?
Іван. І справді, нічого зволікатись! Приборканий я [7] був і тільки мріями літав туди, де серцем жив давно! І от тепер я спробував себе на тяжкій праці строкового, здобув робочу дисципліну, набрався певности у своїх силах — і воскрес: у мене крила одросли, я почуваю сміливість в душі і йду на сцену!
Карпо. В театр?
Макар. От тобі й маєш!
Тетяна, схоплюється. — Куди йдеш?
Іван. Служити в театрі, мамо, хочу!
Макар. Тільки що успів зробитись добрим робітником, справжнім чоловіком, і на тобі: знову химера! Залиши, сину, цю химеру! Осядься на землі — святе діло!
Тетяна, втира сльози. — І цей кида!
Іван, цілує матірь. — Я вас ніколи не покину, ніколи не забуду!
Карпо. Театр... Страшна, мій брате, річ! Ти сам раніш казав, та і я знаю... Краще вік жить строковим робітником, принаймні, є харчі, ніж бездарою-актором поневірятись, старцювать!...
Іван. Ах, Карпе! Я так люблю театр, як божевільний свої фікси! Зрозумій, брате: всі лічать мене невдахою, і сам себе я мучив думкою, що вродивсь нікчемним! Дай же мені спроможність попробувати на сцені свої сили! А може ж я талант?
Карпо. А пам’ятаєш, ми бачили в городі акторів, і, не дослухавши п’єси до кінця, ти втік з театра? Ха, ха, ха!
Іван. Хіба то п’єса, хіба то актори?...
Карпо. А може ж і ти кращим не будеш? Скажу твоїми словами: мрії твої — суєта!
Іван. Демиде! Заступайся за мене! Карпе! Може, я і справді чудодій, може, мої мрії суєта; сцена ж — мій кумир, театр — священний храм для мене! Тільки з театра, як з храму крамарів, треба гнать і фарс, і оперетку, вони — позор іскуства, бо смак псують і тільки тішаться пороком! Геть їх з театра! Мітлою слід їх замести! В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожить кам’яні серця і, кору ледяну байдужности на них розбивши, проводить в душу слухача жадання правди, жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами убіляють його душу паче снігу! Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх і сміхом через сльози сміється над пороками і заставля людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!... Служить таким широким ідеалам любо! Тут можна іноді й поголодать, щоб тільки певність мать, що справді ти несеш нехибно цей стяг священний! [8]
Демид, міцно стискав руку Івана. — Я подивляю твою думку, я чую серцем, що ти артист! І справді, Карпе! Не ламайте чужої волі, я певен, що Івана сцена жде давно, — віддамо його сцені!
Василина. Таточку, мамо, Карпе! Не силуйте Івана жити в селі! Нехай він робить те, що любить.
Карпо. Та, Боже поможи йому, і я рад помогти.
Тетяна. Може, і справді там його щастя?
Макар. Ну що ж, нехай іде... і Михайло щось про це казав і раяв.
Іван, цілує батька, матірь, Карпа. — Спасибі, спасибі за поміч! Тепер життя мене до себе манить і усміхається так мило, як Василина усміхнулась зараз Демидові! Ви щасливі — і я щасливий у цей час! Ура!... (Цілує Василину й Демида.)
Макар. Стрівайте! Здається, хтось під’їхав.
Карпо, заглядає в вікно. — Коляска ґрафа Тюті!... Що це, чого це?...
Іван, заглядає ззаду. — А в колясці наш Петро.
Тетяна. Петро! (Біжить із хати.)
Макар, іде за нею. — Та не біжи бо так, стара, а то ще впадеш. (Вийшов.)
Василина, радісно скаче. — Петя, Петя! Слава Богу, хоч мама заспокоїться! (Вийшла.)
Іван. Аз ним поруч якась пишна краля — певно, жінка! Хто ж то ще верхи?
Карпо. Старший син ґрафа Тюті.
Іван. Угу! З кавалером замісць приданого...
Карпо. Якесь паскудство! А бідна мама, дивись, дивись: мало не звалила Петра!...
Іван, відійшов від вікна. — О, матері! Як би вас діти так любили, як ви дітей, тоді б не жаль було так упадати біля них!
Карпо. Ведуть під руки кралю.
Іван. І знову суєта! А, подла суєта! Ну, ну, побачимо, що за птиця Петрова молодиця!
Карпо. Ґраф коня пришпорив і подався з двору!
Іван. Не удостоїв.
Карпо. А ну його! Скатертю дорога!
Входить Аделаїда, одягнена гарно, модно, ефектно. Мати легенько держиться їй за рукав, заглядаючи в вічі. Слідом Петро, одягнений у судейську одежу, зверху шинеля наопашки. Василина й батько.