Михайло. Ха, ха, ха!
Наташа. Він іще й сміється! Нахал, мужик!
Михайло. Неправда! Твій муж статський совітник, а ти дурочка. (Підходить до неї.)
Наташа. Ай! Не підходьте! Я не виношу запаху житного хліба!
Входить ґенерал.
ЯВА X.
Ті ж і ґенерал, його веде Ваня.
Генерал. Чую — баталія! Ну, думаю, Федор за картами! Пробили барабани, й зелене поле відкрилось...
Наташа. Ваня, вийдіть! Я вас покличу. (Ваня виходить.)
Генерал. Що з тобою, Наташа? Ти заговорила таким голосом, неначе зосталась на великому шлемі без п’яти?
Наташа. Ах, таточку, голубчику, я все програла! Я нещасніша людина! (Хлипа.)
Ґенерал. Що там? Пропала провізія на кухні, розбили вино?
Наташа. Осудовисько, осудовисько!
Ґенерал, Заспокойся! Все можна дістати в ресторані; хоч і дорожче, але що робити? Де ж Миша?
Михайло. Я тут.
Ґенерал. Що з нею?
Михайло. Я одібрав лист із дому...
Ґенерал. Ну, і що ж?
Михайло. Сьогодні буде моя мати, а, може, й батько.
Ґенерал. Ну, і слава Богу! А все ж таки не розумію: в чім же тут осудовисько, Наташа?
Наташа, плачучи, — Його мама... і тато... [реве] мужики!
Ґенерал. Ха, ха, ха! Ну, і прекрасно! Через мужа й ти зіллєшся з великим народнім океаном, обновиш кров дітей, не будеш рождати сліпих! А Михайло, твій муж, через науку, є благородна щепа!... Розумієш? От проста яблуня, її калірували, прививку зробили, — і родяться кальвілі — вищий сорт яблук. Корінь простий, а яблука кальвіль! Ха, ха, ха! Я думав, Бог зна що трапилось... Ну, заспокойся!
Наташа. Як? І тобі, таточку, нічого? І це тебе не обража?
Ґенерал. Ні краплі! (Михайло його цілує.) Я знав давно, мені сказав дядя Федір; із формуляра видно! Тепер тільки дурні носяться зі своїм, може, незаслуженим, часто случайним аристократизмом... Чесність, образовання, наука, ум, талан — важно, а решта — плювать!
Наташа. Таточку! Ти не смієшся? А батько, мати... вони мужики й сьогодні приїдуть.
Ґенерал. Сьогодні приїдуть, а завтра поїдуть... Ну, помирись! Я чую, що ти образила Мишу!
Наташа, поглядає на Михайла. — Миша!... Йди сюди!
Ґенерал. Ні, брат, ти йди до нього...
Наташа, підходить і обніма Михайла. — Прости! (Цілує його.)
Михайло. А чим пахну?
Наташа. Духами... трефль!
Михайло. Як скоро випарився житний хліб. (Дзвінок.)
Наташа. Гості! (Кидається в залу.)
Михайло, підбігає до дверей. — Акіла Акілович, гості! (Акіла у дверях.)
Акіла. Єрунда!
Михайло, бере генерала під руку. Зараз одкриється кумпанія на зеленім полі; присоглашаю, як воєнного посредника!
Ґенерал. Ха, ха, ха! Ну, брат, признайся, що без посредника й тобі було погано!
Михайло. А як же, замісць пороху, запахло житним хлібом!
Обидва сміють ся й виходять.
ЯВА XI.
Виходить Акіла, йде до зали, загляда у двері.
Акіла. П’ять утроб! Директор, баронеса і ще один, два, три, — так, п’ять! Єрунда! (Йде до дверей). П’ять стаканів! (По хвилі офіціянт несе на підносі: чай, сухарі і другі, потрібні до чаю, приправи.) А ром? Дарина! Ром! От, єрунда! (Дарина подає, установляють на підносі.) Взяв і забув! Директор любить із ромом. (Дзвінок; заглядає у двері.) Ще три... Наші вчителі — єрунда, підождуть. (Офіціянт вертається.) Три ще. (Дзвінок; загляда.) Один. (До офіціянта.) Наливай чотирі. (Дзвінок.) Підожди, щоб разом... От, єрунда, як розходились! Ну, несіть чай із Дашею, — я приймусь готовити десерт.
Пішов. Часто дзвонять. Ходять у залу: то Даша, то офіціянт; туди несуть чай, — назад порожні стакани. [Пізніше, по хвилі, дружній сміх трьох-чотирьох голосів "Я його не люблю!" "Грати, так грати, нічого постоли морщити!" "Хто ж із ренонса ходить? Бабський ход! By, грач!"] Появляється Акіла, подивився у двері. Двацять два чоловіка. [Крик: "Козиря, козиря!" "Чим же крити?"] Директор уже кричить! Входить Михайло.
ЯВА XII.
Акіла й Михайло, потім Наташа.
Михайло. Спасибі вам, Акіла Акілович! У вас знаменитий порядок...
Акіла. Порядок і дисципліна, решта єрунда! Думаю подати десерт, є гулящі дами, нехай гризуть і їдять, ніколи буде гризти ближніх!
Михайло. Ха, ха, ха!
Акіла. Єрунда! (Пішов. Із зали входить Наташа.)
Михайло. І ти покинула гостей?
Наташа. Там ніколи вгору глянути: Марія Петровна і Ґляфіра Афеноґеновна розбірають родословну Зімича; Катерина Александровна і Михалина Купир’яновна завели спір про оперу: одній Фіґнер до серця припав, а другій Собінов [10]: решта слуха. Така розмова затягнеться довго; а я запримітила, що ти вийшов, і собі... Милий, ти не сердишся ?
Михайло. О, ні, ні! Я, знаєш, сам тривожусь на щот приїзда батьків!... Бачиш, то, що ти говорила про мене, — дитяче непорозуміння з фактом; але, справді, ввести батька й маму в наше коло, де розбірають родословну Зімича, і знову баронеса... прямо таки страшно... За чоловіка страшно.
Наташа. Ах, ах! Не говори! У мене голова болить!
Михайло. Ти краще подумай, що робити! Власне кажучи, все єрунда, як говорить Акіла; а от нема смілости ввести своїх батьків, одягнених у селянську одежу в залу. Чорт-зна що. Це халуйство, — я розумію, і от за всім тим мучусь: що скаже баронеса! Ще хоч би одежа друга, знаєш, загальна... Мама й тато дуже розумні люде, лишнього не скажуть... але одежа... одежа! Особливо, жіноча... А!
Наташа. Миша, я твою маму переодягну в чорне плаття моєї покійної мами!
Михайло. Ангеле мій, чудова ідея! А як не зійдеться? Моя мама, — жінка, знаєш, огрядні...
Наташа. А шнурівка на що ? Ми з Дариною добре її зашнуруємо, і прийдеться.
Михайло. Ідея, ідея! Ангел мій! (Цілує її.) Добре придумано!... Ти ж маму вмовиш сама, вона податлива і згодиться для тебе все зробити, а от батько!... Ну, батько нічого: ориґінал поміщик, ходить у національній одежі! Чудово, чудово! (Дивиться на часи.) А знаєш, уже час, як харківський поїзд прийшов. Сьогодні їх не буде! Воно і краще — без маскараду; ну, а завтра хоч і приїдуть, байдуже, аби без гостей.
Наташа. Миша, а ти попросиш у них грошей на Рівієру?
Михайло. Попрошу, і дадуть! Батько чоловік багатий, дуже багатий, а мама — віск! Дадуть, дадуть, тільки треба приняти ніжно, ласкаво!
Наташа. Дадуть? Милі мої мужички, ах, як я люблю їх! А щодо прийому, то я їх зачарую... (Входить Дарина.) Нікого нема?
Дарина. Нікого. Тільки там на кухні знову йде колот: повар п’яний і кухарка, здається, під шефе!