Заруба привітався козацьким звичаєм:
— Здорові були, добрі люди!
Москалі поглянули в той бік і відповіли на привітання. Заруба сів при другому столі на лаві.
Ввійшла в шинок шинкарка, широкоплеча, кремезна молодиця яких сорока літ. Станула серед хати і, взявшися під боки, спитала:
— А чого тобі, козаче?
— А чого люди до господи заходять? Давай їсти та кухоль меду.
Шинкарка обернулася до дівчат і щось тихо заговорила. Зараз одна пішла до сіней і принесла дерев’яне коритце, куди поклала спечене м’ясо. Шинкарка почала м’ясо паювати та накладати на дерев’яні миски, які дівчата ставили на столі перед московських гостей. Поклали миску й перед Зарубу.
— Мені дві,— сказав Заруба, бо там надворі мій товариш, теж голодний,— і взяв миску з м’ясом і шматок хліба та подався надвір.
— Стій, козаче,— крикнула шинкарка, заступаючи йому дорогу,— перше гроші.
Заруба потряс кишенею. Забряжчало золото.
— Пожди,— сказав сердито,— біда тебе не візьме, коли почекаєш, заки я вернуся. Гарні в тебе гості бувають, коли так за гроші боїшся.
Остап почав заїдати, що йому приніс батько, а старий вернувся до господи. На столі перед ним стояв уже кухоль із медом.
Попоївши, Остап голосно заспівав чистим, гарним голосом. Москалі почали наслухувати.
— Хто там так гарно співає? — спитала шинкарка.
— Це мій син,— відповів Заруба.
— От, співак! — прихвалювали москалі.— Його б до царського хору в Петербурзі...
— Не буде він у царському хорі співати,— відрубав старий.
— Ходи, козаче, ближче до нас,— припрошували москалі,— побалакаємо.
— Не мені з вами товариство,— відрубав Заруба.— Коли схочу меду, сам собі поставлю. Гей, шинкарко,— ще один кухлик...
Чорнява дівчина кинулась, та шинкарка придержала її своїм зором на місці. Непомітно порозумілася з москалями й пішла сама по мед. У міру того, як Заруба принесений мед випивав, почував, що сон його морить. Очі йому злипались, на голову находила морока, потім уже нічого не тямив — схилив голову на стіл і заснув мертвецьким сном.
Москалі пошепотіли між собою, і один із них вийшов надвір та почав кликати:
— Остапе, земляче, батько тебе кличе.
Остап пішов у шинок. Батько хропів, сперши голову на столі.
— Тату, що з вами? Нам їхати! — і почав його тягти за рукав жупана. Старий того не чув. Упав на лаву і спав далі. Тепер сталося щось таке, чого Остап не сподівався. Його схопили ззаду сильні, мов кліщі, пальці й скрутили йому руки назад. Він пручався щосили, кричав, кликав батька, та той і не ворухнувся. Йому вдалося вирвати одну руку, і нею вгатив москаля у висок, аж вивернув його на землю, але його схопили знову, зв’язали руки позаду, рот заткали ганчіркою.
— Якого чорта кричиш? Повеземо тебе в Пітер, віддамо до царського хору — паном будеш.
Остап проклинав у душі і москалів, і той Пітер. Лежав зв’язаний на лаві й мусив дивитися, як його батькові перетрушують кишені й беруть усе, що знайшли. Так само обчистили й Остапа, попаювали між себе пограбовані гроші, а частину виплатили шинкарці’, що сварилася з ними і правила для себе більше.
Остапа вивели надвір, привели козацькі коні, на одного з них посадили Остапа та перев’язали його ноги мотузком попід живіт коневі. При Остапі залишилося двоє розбишак,— вони пігнали у степ. Два інші пригнали згодом. Остап увесь час думав про батька, що з ним сталося. Йому ввижалася чота козаків, що ось-ось наскочить та й відіб’є його. Але козаків не було. Харцизи гнали з ним на північ, як окаянні, оминаючи обережно українські оселі.
3
Заруба очуняв уже пізно ввечір. Побачив себе у степу в траві. Не міг зрозуміти, що з ним сталося і звідкіля він тут узявся. В голові в нього страшно шуміло, в ухах дзвони дзвонили. Згодом почав нагадувати: шинок у балці, москалі, кремезна шинкарка, дівчата. Дівчата подавали мед москалям, а йому сама шинкарка подавала. Напевно всипала йому до меду якоїсь насонниці, бо ж неможливо, щоб дві чарки так його запаморочили до безтями. Встав на ноги й почув, як світ із ним вертиться. Оглянувся довкруги — ні одної ознаки, де він. По балці — ні сліду. Широкий степ безкраїй, і то під ніч. При ньому ніякої зброї: все забрали — навіть малий ножик у кишені. Нічим би й ціпка вирубати, щоб від собак обігнатися.
Пішов степом навмання...
Вже сонце зайшло, як побачив високу могилу.
Коли їхав із Остапом до балки, жодної могили не стрічав. Значить, він ішов тепер у протилежний бік. Та все якось на могилі веселіше буде. Пішов дальше. Потім виліз на могилу й почав роздивлятися. Та западала чорна ніч, нічогісінько не було видко. Сів на могилі й так передрімав до ранку.
Над ранком побачив вершки дерев балки. Було ще дуже рано, що лиш засіріло. Та зараз нагадав собі Остапа. Що ті московські чорти з парубком зробили? Чей же не вбили, коли й його залишили живим. У балці певно щось довідається. Коли не від тої шинкарки, то від дівчат. Пустився просто на балку. Вже нема чого їхати на Січ. Треба рятувати сина. Він же йому один залишився...
Прийшов під двері господи. Там було тихо. Всі ще спали. Заруба застукав до вікна раз і другий. Хтось усередині заворушився. Відчинилися двері до сіней із хати. Потім сінешні двері відчинилися, й на порозі станула заспана та чорнява дівчина, що її вчора бачив у господі.
— Здорова, дівчино! — привітав її Заруба.
Вона поклала палець на губу, щоб голосно не говорив.
— Не сподівалася я тебе, козаче, тут побачити... Гадала, що тебе ті москалиська вб’ють... Вчора твого сина повезли кудись... Говорили щось про якийсь царський хор у столиці.
— А що це, дівчино, за клятий шинок, де гостей дурманом напувають та грабують із усього та ще в степу на поталу вовкам кидають?
— Добре ще, як покинуть у степу та живим лишають. А то частенько, як напоять зіллям, то можна спати до судного дня... Тут перепродують крадене та пограбоване майно. Тут та відьма гарем завела. Скуповує від татар та різних харцизів молоді дівчата та молодиці й торгує ними з усякими пройдисвітами. А як котра не хоче утратити жіночої честі, то над нею страшно знущається той без’язикий татарин. Немилосердно побиває, голодом морить...
Дівчина говорила шепотом, заєдно оглядаючись, чи хто її не підслухує.