— Батеньку, добродію мій, заберіть мене з цього пекла — буду вам до смерті дякувати.
— Бідна дитино,— відказав Заруба,— чи ти не бачиш, що в мене ні зброї, ні коня. Як же я тобі поможу?
— Коні тут найдуться, а зброя...— і вона взяла Зарубу за руку й тихо повела його в тьмаву господу та вказала на замкнуті двері.
— Там зброї доволі,— шепнула на вухо.
— Невже?
Заруба підпер двері плічми, пустив засув, і двері відскочили. Зарубі очі загоріли вогнем. Вибрав шаблю, два пістолі, довгий татарський ганджар. Шаблю припняв, а пістолі й ганджар заткнув за пояс. На стіні — порохівниці й мішечки з кулями. Все те Заруба забрав, вийшов на світло й налаштував пістолі.
— Тепер, батьку, я виведу два осідлані коні. Втікаймо, куди очі понесуть.
— Так не можна, це не по-козацьки. Я мушу з тою відьмою розмовитися, де ті харцизи мого сина повезли.
Підступив під двері другої кімнати й застукав сильно кулаком у двері.
— Принеси, дівчино, якого доброго мотуза, та живо.
Дівчина скочила до сіней. Заруба не переставав стукати у двері.
— Хто там гримає? — почувся грубий голос шинкарки.
— Гість. Хочу випити чарку меду.
— Чорт тебе так рано носить...— кричала сердито.
— Авжеж чорт, коли москалі коня мені вкрали...
Двері нагально відчинилися, і в них показалася шинкарка, люта-прелюта. Пізнала Зарубу.
— Ти знову тут? — крикнула.
— Тут, бо тобі ще за вчорашній мед не заплатив.
— Геть мені звідсіля, а то не вийдеш живий! — крикнула й почала тупотіти ногами.
Заруба побачив у її руках гострий ніж, що вона його добула з-за пояса. Прискочив до неї і вдарив кулаком у висок так, що шинкарка, приголомшена, заточилась і впала на землю. Він її як стій ізв’язав мотузом і поклав на лаві.
— Кажи, відьмо, де мій син? — крикнув, вийнявши ганджар і приклавши їй до горла.— Не скажеш, то твоя смерть тут відразу.
Дівчина не могла на все те дивитися й вийшла до сіней. їй і в голові не містилося, щоб хтось був сильніший від її пані, що не присмирнів би від погляду її страшних очей.
Шинкарка отямилась і закричала диким голосом:
— Мустафа!
На той голос вибіг із другої кімнати, із ножем у руках, той татарин, якого вчора Заруба стрінув у сінях. Побачивши свою паню зв’язану на лаві, видав із себе якийсь звірячий голос і з відкритим ротом кинувся з ножем на Зарубу. Та Заруба сподівався нападу: відскочив набік і різнув татарина по шиї ганджаром. Голова татарина скотилася на землю. До хати вскочила дівчина й затетеріла.
Шинкарка, побачивши свого слугу неживим, зверещала не своїм голосом. Тепер її остання надія пропала. Вона знала, що її жде. Поблідла, мов полотно.
— А тепер уже скажеш, де моя дитина? — говорив Заруба.
— Не знаю. Я з ними не їхала...
— Вона бреше,— крикнула дівчина.— Вона була з тими харцизами у змові. І гроші забрала від них за свій хмільний мед. Вона добре знає, куди його повезли. Це її знайомі. Не раз у неї награбоване добро й піймані дівчата продавали.
Шинкарка обкинула дівчину гадючим поглядом.
— Мовчи, гадюко! — кричала шинкарка,— а то я дам тебе якому харцизові на поталу — згинеш, як-от собака...
Заруба засміявся.
— А ти, небого, не знаєш, що я тебе живою не випущу з рук? — І взяв її сильною рукою під руку, підвів на ноги й поволік надвір під розлогого, галузистого бука.
— Куди ти мене тягнеш? — крикнула залякана шинкарка.
— До люципера в гості.
— Не вбивай мене... Я дам за себе окуп... У мене грошей доволі...
— Набутих із людської кривди. На них іще людські сльози блищать.
— Ти, чоловіче, мене повісити хочеш? — зверещала.
— Побачиш.
Підтягнув бабу під бука, засилив на шию петлю, другий кінець закинув на гілляку й підтяг угору. Баба повисла.
— Тепер, дитино, приклич мені всі твої нещасні посестри. Я їм хочу щось сказати. Де вони?
Дівчина відчинила двері від льоху й покликала дівчат, що виходили.
— Слухайте, діти,— казав Заруба,— ваш кат висить на гілляці, а її помічник зарізаний. Ви всі вільні. Можете йти, куди вам любо. Та моя рада, щоб ви нікуди не розходилися. Лишайтесь тут, а я або сам прийду, або пришлю когось, що вас виведе звідсіля до якоїсь людської оселі. Я вас тепер не можу забрати, бо їду далеко.
Чорнява дівчина не відступала Заруби ні на крок. Винайшла таку хвилину, ідо могла з ним поговорити сама.
— Коли ви мене, батьку, маєте тут залишити, то краще вбийте мене на місці...
— Скажи мені, дівчино, хто ти і звідкіля ти?
— Я шляхтянка. З Поділля. Мене забрали татари. Мій батько заможний...
— Я даю тобі козацьке слово, що незабаром приїду сюди, заберу тебе та допоможу добитися до своїх. Слова козацького не зломлю. А тепер дай мені якого коня. Мені час їхати. Сама знаєш, що з тобою мені тепер ніяково возитися.
Дівчина не перечила більше. Пішла й вивела гарного осідланого коня. На дорогу дала Зарубі гаманець із грішми.
— Не соромтеся брати. Це ті гроші, що чарівниці від вас у паю дісталися. Це ваші гроші. А в мішку знайдете трохи харчів на дорогу...
4
Остапові в степу вийняли ганчірку з рота та розв’язали руки. Роздумуючи над своєю долею, він міркував собі, що силою нічого не вдіє, й почав погоджуватися із своєю долею.
— Куди ви мене везете?
— У Пітер, голубчику. Нам доручили збирати у всій державі хлопців з гарними голосами. В тебе ми помітили неабиякий голос, то й забрали тебе. Ти там знадобишся, і тобі буде добре. Колись нам подякуєш, що ми тобі дорогу до щастя промостили.
— А що з батьком? Певно, його вбили, а може, та відьма в балці його медом затроїла? Скажіть, будь ласка, батько живий?!
— Живий. Ми його в степ винесли, щоб від сонниці прочуняв. Це зілля ми добре знаємо — не раз його вживали: воно не вбиває, лише присипляє.
Остап заспокоївся; десь далеко в душі заблисла надія, що батько його визволить. Москалі попросили його заспівати.
— Поганою ганчіркою запоганили рот, у горло болота напхали, а тепер співай. Як таке будете далі робити, то я зовсім захрипну і вже ніхто мойого голосу не почує.
Москалі налякалися. А що, як справді привезуть до Петербурга захриплу німоту? За це їх по головці не погладять...
— Що ж тобі робити, щоб голосу не втратив? — спитали.
— Мені не може бути ніколи зимно, бо зараз горло розболить. Мені треба давати краще їсти, ніж ви їсте. Мені не можна на вітрі ні співати, ні говорити. А ви поводитесь зі мною, мов із турецьким невольником. Що мені робити, як мене привезете до Петербурга без голосу? Хоч з прошеного хліба живи. Та я вам би того не вибачив. Я поскаржусь самій цариці, що ви мені голос знівечили. Цариця, кажуть, нас, козаків, любить,— вона постоїть за мою кривду, а ви під кнут підете.