В тую хвилину відчинилися двері, і насамперед вбігла мати, а так, може, по добрім отченашу, ввійшов батько.
— Касино! — кричав від порога. — Казети! Пани! Ти, старий, падлину вивози, а твої діти най казети читають, бо вони пани! Мой! — крикнув, звертаючись до сина. — Кинь мені той папір геть, бо тебе разом із ним за десяті ворота кину! Чув?
Син випулив очі. Зроду-віку не чув від свого батька такого прикрого слова. Щоправда, то Яцко не любив ані читальні, ані книжок, ні взагалі освіти. Не знав, на що вона і до чого здасться. Адже й перше люди жили без книжок та без паперів, і було їм добре. Але дітям не боронив. "Як своє зробиш, — каже, бувало, — то читай, кілько хочеш, а йно світла мені не висвічуй".
Тіш дивніше вразив Михайла батьків гнів. Він не втерпів і спитав:
— А хіба ж вам, татуню, що-небудь шкодить, коли я читаю?
— Шкодить! — відрубав батько. — Не люблю, не хочу, не потребую! Поки не було тих шкіл і тих читалень, то ще чоловік дихав як-так, а тепер хоч із берега та в воду... Збіжжя не вродило, ялівка згибла, роби що хоч!
— А хіба ж наша ялівка від газет згибла? Таж вона не вміла читати! — відповів Михайло.
— Що? — гукнув батько. — Ти насміхаєшся з мене, зі свого батька? Ти мене сердиш? Мой! Тримай язик за зубами, бо хоч ти парубок, як дуб, а так тебе сперу, як смаркача!
Михайло лиш раменами здвигнув.
— Тут газети ні при чім. Вони вам нічого не винні. А без газет і без науки нині жити трудно. Нині кожний жид, кожний волокита знає світові лад та й туманить темного хлопа. Нині треба йти вперед разом із другими, а ні, то перейдуть по тобі, як по трупі!
Яцко головою покивав і, насміхуючись, сказав:
— А диви, який мудрий! Мудріше яйце від курки. А
диви!
А Михайло кінчив:
— Та й ялівка, може б, і жила, якби ви вміли читати. Ось у мене є така книжка, що пише, як коло худоби ходити, але вона сама не заговорить, до неї треба знати письмо.
— Досить! — гукнув Яцко. — Вже мені ті науки горлом лізуть. Гіркий світе, коли сини батьків розуму мають учити! Віднині я тут пан, я тут господар! Або слухай, або рушай на чотири вітри! Я вам покажу! Я вам усім безголів'я зроблю! Я вас пороздираю! Я...
Але жінка прискочила до нього, вхопила за руки і сказала:
— Чужі парубки слухають, спам'ятайся!
Яцко спам'ятався, парубки поздоровкались і вийшли, Яциха подала вечерю.
їли мовчки. Лиш часом ложка голосніше черкнула об миску, і тільки чути було, як кілька ротів дмухало на гарячу страву, а потім із свистом втягало її досередини.
А як обтерли губи, почав Яцко наново:
— Завтра зачнемо жати. Ти, жінко, лишишся у хаті, звариш обід і обійдеш худобу, а ми всі скоро світ підемо жати.
Говорив голосно і рішуче, як економ. Але Михайло не втерпів. Таку вже мав натуру, що не годен був змовчати, коли видів, що робиться що-небудь не так, як треба.
— Завтра буде дощ, а може, й на сльоту затягнеться, бо барометр у вчителя чогось дуже впав. А до того, я йшов нині попри жито, й воно ще трохи зелене, свидува-те. Двірське жито до полудня і раніше, а ще його не жнуть. Я раджу підождати.
~~ 9ховай собі свою раду для таких, як сам, розумієш, разом із якимось бараметрами! Я маю бараметер на небі Дармоїди, легейди! Робити їм не хочеться, та й вигадують.
— Ой, біда! Буде дощ. Коби хоч татуньо не зачинали жати, бо шкода хліба, — думав Михайло, — та щоб Ганька не йшла, бо ще гірше з нею буде. Вигналося то таке, як конопля, та й хорує. Най їх Бог хоронить.
Цілий день не йшла йому робота. Думки не давали спокою, і на серцю робилося так тяжко, як би на нього столітній дуб звалився.
З полудня почали виступати хмари та закрили небо, як брудні і мокрі верети. Під вечір потали пускати з себе дощ. Що вітер повіє, то дощ слабне, але йде.
Наповнилася ріка водою, виступили на дорозі калюжі, обмокли дерева, стріхи й люди. Ще до ночі далеко, а вже світу Божого не видно, такі всюди мряки й пари. Сльота...
— Маєте, татуню, барометер на небі, — думав Михайло, вертаючи домів. Був змучений і такий обмоклий, що аж пара з нього била. Хотів чимскоріше дістатися до теплого й сухого кута.
В своїй вулиці здибав молодшого брата. Біг у село.
— А ти куди?
— По оцет до корчми, Ганька вмирає.
Михайла як би хто ножем шпигнув. І жаль і злість нараз ухопили його серце, як у залізні кліщі.
— А що, не казав, не казав? — говорив, вступаючи в хату.
Ганька лежала на лаві, бліда, як смерть. Великі сині очі дивилися жалібно у стелю. На устах була кров.
Мати клячала коло неї і, киваючи головою, пригова-рювала крізь сльози:
— Робітнице моя! Дівонько моя! Як же ти мене лишаєш? Казала я, не спішися, казала я, спічни собі, дитино, а ти все перлася вперед. Згубила тебе твоя скорість, доню!
А батько сидів із люлькою в зубах коло скрині і бурмотів до себе:
— Насілася лиха доля на мене, та й годі. Що крок, то вовк, що два, то біда. Ото! Прошв я, як пес на ярмарку!
Коли побачив сина, то втих і голову спустив над саму скриню.
А Михайло лиш глянув, що є, і пішов запрягти коні. Навіть ніхто не знав, що він поїхав по лікаря до міста.
* *
Тим часом із Ганькою було дуже погано.
Навіть оцет, якого випила мало не цілу склянку, не поміг їй, а здавалося, ще гірше пошкодив. Стягала ногами і з болю так страшно кричала, що сусіди не годні були спати. Серце та й серце!
— Нема що, чоловіче, — каже Яциха, — йди по Гор-пину!
За малу хвилю привів Яцко Горгашу, червону, розхристану, п'яну.
— Всьо, кумонько, я лишила, а до вас прибігла, — говорила, цілуючи Яциху. — Ви в мене перші! Війтиху лишу, писариху лишу, а до вас прийду, бо дуже вас люблю! Але принесіть, мої милі, хоч півкватирки, бо найся пріч каже, так мене всередині ріже, що крий Боже!
Приніс Яцко півкватирки, випила Горпина, закусила часником і цукром та взяла оглядати хору.
— Коло серця тебе, донечко, коле, і в грудях, кажеш, спирає, і голова так, як би тріснути хотіла — то вроки. Стрийна, дівонько, врекла тебе, бодай її всі дідьки на-врікали, бодай вона долі не знала, відьма погана! Таку ладну дівчину зіпсувати, гей, гей, гей!... Нема, чуєте, нічого гіршого, як погані очі. Гірша в них їдь сидить, як у змії. Най нас Господь милосердний боронить та заступить від такої біди! — говорила, звертаючись до родичів. — Але налийте, прошу вас, іще капку, бо в горлі сухо стало. Розмовляти не годна.