— Так, ma chère,— сказав старий граф, звертаючись до гості й показуючи на свого Миколу.— Ось його друга Бориса підвищено в офіцери, і він з дружби не хоче відставати від нього; кидає і університет, і мене, старого: йде на військову службу, ma chère. А вже йому місце в архіві було готове, і все. От же дружба? — сказав іраф запитально.
— Так, адже війну, кажуть, оголошено,— промовила гостя.
— Давно говорять,— сказав граф.— Знову поговорять, поговорять, та так і залишать. Ma chère, от же дружба І — повторив він.— Він іде в гусари.
Гостя, не знаючи, що сказати, похитала головою.
— Зовсім не з дружби,— відповів Микола, спалахнувши і вимовляючись, неначе від ганебного наклепу на нього.— Зовсім не дружба, а просто почуваю покликання до військової служби.
Він оглянувся на кузину й на гостю-панночку: обидві дивилися на нього із схвальною усмішкою.
— Сьогодні обідає в нас Шуберт, полковник Павлоградського гусарського полку. Він був у відпустці тут, і бере його з собою. Що ж робити?—сказав граф, знизуючи плечима й говорячи жартівливо про справу, яка, видно, завдала йому багато горя.
— Я вже казав вам, татку,— промовив син,— що коли вам не хочеться мене відпустити, я залишусь. Але я знаю, що ні до чого не здатний, крім військової служби; я не дипломат, не чиновник, не вмію приховувати того, що почуваю,— казав він, усе поглядаючи з кокетством красивої молодості на Соню та на гостю-панночку.
1 двоюрідного брата.
Кішечка, впиваючись у нього очима, здавалася готовою кожної секунди почати гру і виявити всю свою кішачу натуру.
— Ну, ну, добре! — сказав старий граф,— усе гарячиться... Все Бонапарте всім голови запаморочив; усі думають, як це він з поручиків потрапив у імператори. Що ж, дай боже,— додав він, не помічаючи глузливої усмішки гості.
Дорослі заговорили про Бонапарте. Жюлі, дочка Карагіної, звернулася до молодого Ростова:
— Який жаль, що вас не було в четвер у Архарових. Мені нудно було без вас,— сказала вона, ніжно усміхаючись до нього.
Потішений молодик з кокетливою усмішкою молодості ближче присів до неї і зайшов з усміхненою Жюлі в окрему розмову, зовсім не помічаючи того, що ця його мимовільна усмішка ножем ревнощів різала серце Соні, яка червоніла і вдавано усміхалася. В середині розмови він оглянувся на неї. Соня з пристрасною злістю глянула на нього і, ледве стримуючи на очах сльози, а на губах вдавану усмішку, встала і вийшла з кімнати. Вся Мико-лова жвавість зникла. Він дочекався першої паузи в розмові і з розстроєним обличчям вийшов з кімнати розшукувати Соню.
— Як вони білими нитками шиті, секрети всієї цієї молоді! — сказала Анна Михайлівна, показуючи на Миколу, який виходив.— Cousinage dangereux voisinage1,— додала вона.
— Отак-то,— сказала графиня, коли зник той промінь сонця, що пробився у вітальню разом з цим молодим поколінням, і неначе відповідаючи на запитання, якого ніхто їй не ставив, але яке повсякчас непокоїло її.— Скільки страждань, скільки турбот перенесено за те, щоб тепер ними тішитися! А й тепер, далебі, більше страху, ніж радості. Все боїшся, все боїшся! Саме той вік, у якому так багато небезпек і для дівчаток і для хлопчиків.
— Усе від виховання залежить,— сказала гостя.
— Так, ваша правда,— говорила далі графиня.— Досі я була, хвалити бога, другом своїх дітей, і користуюся цілковитою їх довірою,—казала графиня, повторюючи помилку багатьох батьків, які гадають, що в дітей їхніх нема таємниць від них.— Я знаю, що я завжди буду першою confidente2 моїх дочок і що Миколенька, зі своєю палкою вдачею, коли й буде пустувати (хлопцеві не можна без цього), то все ж не так, як ці петербурзькі панове.
— Егеж, славні, славні діти,— потвердив граф, який завжди розв'язував заплутані для нього питання тим, що все вважав славним.— Ось бачите! Захотів у гусари! Та от, чого йам більше, ma chère!
— Яка мила істота ваша менша!—сказала гостя.— Порохі
1 — Біда — двоюрідні братіки й сестриці,
2 порадницею
— Так, порох,— сказав граф.— У мене вдалася! І який голос: хоч і моя дочка, а я правду кажу, співачка буде, Саломоні друга. Ми взяли італійця вчити її.
— Чи не рано? Кажуть, шкідливо для голосу вчити в цю пору.
— О, ні, де там рано! — сказав граф.— Як же наші матері виходили в дванадцять-тринадцять років заміж?
— Вона вже й тепер закохана в Бориса! Ач яка! — сказала графиня, тихо усміхаючись, дивлячись на Борисову матір і, видно, відповідаючи на думку, що завжди її цікавила, говорила далі: — Ну, от бачите, якби я тримала її суворо, якби забороняла їй... бог знає, що вони робили б нишком (графиня розуміла— вони цілувалися б), а тепер я знаю кожне її слово. Вона сама увечері прибіжить f все мені розкаже. Можливо, я балую її, але, далебі, це, здається, краще. Я старшу тримала суворо.
— Так, мене зовсім інакше виховували,— сказала старша, вродлива графиня Віра, усміхаючись.
Та усмішка не прикрасила Віриного обличчя, як це звичайно буває; навпаки, обличчя її стало неприродним і тому неприємним. Старша, Віра, була гарна, була не дурна, вчилася прекрасно, була добре вихована, голос у неї був приємний, те, що вона сказала, було справедливим і доречним; але, дивна річ, усі, і гостя і графиня, оглянулись на неї, неначе здивувалися, нащо вона це сказала, й відчули ніяковість.
— Завжди із старшими дітьми мудрують, хочуть зробити щось незвичайне,— сказала гостя.
— Ніде правди діти, ma chère! Графинечка мудрувала з Вірою,— сказав граф.— Ну, та що ж! проте хороша вийшла,— додав він, приязно підморгуючи Вірі.
Гості встали й поїхали, обіцяючи приїхати на обід.
— Що за манера! Сидять та й сидять! — сказала графиня, провівши гостей.
X
Коли Наташа вийшла з вітальні й побігла, вона добігла лише до квіткової. У цій кімнаті вона зупинилася, прислухаючись до гомону у вітальні й чекаючи, коли вийде Борис. її вже брала нетерплячка, і, тупнувши ніжкою, Наташа збиралась була заплакати від того, що він не відразу йшов, коли стало чутно не повільні, не швидкі, пристойні кроки молодика. Наташа швидко кинулась між кадки з квітами і сховалася.
Борис зупинився серед кімнати, оглянувся, змахнув рукою смітинки з рукава мундира і підійшов до дзеркала, розглядаючи своє гарне обличчя. Наташа принишкла, виглядаючи з своєї засідки й чекаючи, що він буде робити. Борис постояв якийсь час перед дзеркалом, усміхнувся й пішов до вихідних дверей. Наташа хотіла його гукнути, але передумала/