— Хай шукає,— сказала вона собі. Тільки-но Борис вийшов, як з других дверей вийшла розшаріла Соня, крізь сльози щось сердито шепчучи. Наташа стримала свій перший порух — вибігти назустріч їй і залишилась у своїй засідці, як під шапкою-неви-димкою, розглядаючи, що робиться на світі. Вона почувала особливу нову насолоду. Соня шепотіла щось і оглядалася на двері вітальні. З дверей вийшов Микола.
— Соню! що з тобою? хіба це можна? — сказав Микола, підбігаючи до неї.
— Нічого, нічого, облиште мене! — Соня заридала.
— Ні, я знаю що.
— Ну знаєте, і чудово, і йдіть до неї.
— Соооню! одно слово! Хіба можна" так мучити себе й мене через фантазію? — казав Микола, взявши її за руку.
Соня не випручувала в нього руки й перестала плакати. Наташа, не ворушачись і не дихаючи, блискучими очима дивилася з своєї засідки. "Що тепер буде?" — думала вона.
— Соню! мені цілий світ не потрібен! Ти одна для мене все,— казав Микола.— Я доведу тобі.
— Я не люблю, коли ти так говориш.
— Ну, не буду, ну, пробач, Соню! — Він притягнув її до себе й поцілував.
"Ой, як гарно!"—подумала Наташа і, коли Соня з Миколою вийшли з кімнати, вона пішла за ними й викликала до себе Бориса.
— Борисе, йдіть сюди,— сказала вона із значущим і хитрим виглядом.— Мені треба сказати вам одну річ. Сюди, сюди,— сказала вона і провела його в квіткову на те місце між кадками, де вона сховалася. Борис, усміхаючись, ішов за нею.
— Яка ж це одна річ? — спитав він.
Вона збентежилася, озирнулася круг себе і, побачивши кинуту на кадці свою ляльку, взяла її в руки.
— Поцілуйте ляльку,— сказала вона.
Борис уважним, приязним поглядом дивився на її збуджене обличчя і нічого не відповідав.
— Не хочете? Ну, то йдіть сюди,— сказала вона і глибше зайшла в квітки й кинула ляльку.— Ближче, ближче! — шептала вона. Вона піймала руками офіцера за обшлаги, і в зашарілому обличчі її видно було урочистість і страх.
— А мене хочете поцілувати? — прошепотіла вона ледве чутно, спідлоба дивлячись на нього, усміхаючись і мало не плачучи від хвилювання.
Борис почервонів.
— Яка ви смішна! — промовив він і нагнувся до неї, ще більш червоніючи, але нічого не розпочинав, вичікував.
Вона раптом вискочила на кадку, від цього стала вищою за нього, обійняла його обома руками, так що тонкі голі ручки зігнулися вище його шиї, і, відкинувши порухом голови волосся назад, поцілувала його в самі губи.
Вона прошмигнула між вазонами на другий бік квітів і, опустивши голову, зупинилася.
— Наташо,— сказав він,— ви знаєте, що я вас люблю, але...
— Ви закохані в мене? — перебила його Наташа.
— Так, закоханий, але, будь ласка, надалі не робімо того, що зараз... Ще чотири роки... Тоді я буду просити вашої руки.
Наташа подумала.
— Тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять, шістнадцять...— сказала вона, лічачи по тоненьких пальчиках.— Добре! Отже, кінець?
І усмішка радості й заспокоєння осяяла її жваве обличчя.
— Кінець! — сказав Борис.
— Назавжди? — сказала дівчинка.— До самої смерті?
І взявши його під руку, вона зі щасливим обличчям повільно пішла з ним поруч до диванної.
XI
Графиня так втомилась од візитів, що звеліла не приймати більш нікого, і швейцарові наказано було лише неодмінно запрошувати на обід усіх, хто буде ще приїжджати з поздоровленням. Графині хотілося віч-на-віч поговорити з другом свого дитинства, княгинею Анною Михайлівною, якої вона не бачила як слід, відколи та приїхала з Петербурга. Анна Михайлівна із своїм сплаканим і приємним обличчям підсунулась ближче до графининого крісла.
— З тобою я буду цілком одверта,— сказала Анна Михайлівна.— Вже мало залишилось нас, старих друзів! Тим-то я так і дорожу твоєю дружбою.
Анна Михайлівна подивилася на Віру і зупинилася. Графиня потиснула руку своєму другові.
— Віро,— сказала графиня, обертаючись до старшої дочки, очевидно нелюбої.— Як ви ні в чому не тямите! Хіба ти не почуваєш, що ти тут зайва? Піди до сестер, чи...
Вродлива Віра презирливо усміхнулася, видно, не почуваючи ні найменшої образи.
— Якби ви сказали мені давно, матусю, я б відразу пішла,— промовила вона й подалася до своєї кімнати.
Але, проходячи повз диванну, вона помітила, що в ній біля двох віконець симетрично сиділи дві пари. Вона зупинилась і презирливо усміхнулася. Соня сиділа близько біля Миколи, а він переписував їй вірша, якого він сам вперше склав. Борис із Наташею сиділи біля другого вікна і замовкли, коли ввійшла Віра. Соня й Наташа з винуватими і щасливими обличчями глянули на Віру.
4 Війна І мир
49
Весело і зворушливо було дивитися на цих закоханих дівчаток, але J3ipa, побачивши їх, очевидно, не пройнялася приємним почуттям.
— Скільки разів я вас просила,— сказала вона,— не брати моїх речей, у вас є своя кімната.— Вона взяла від Миколи чорнильницю.
— Зараз, зараз,— сказав він, вмочуючи перо.
— Ви все вмієте робити невчасно,— сказала Віра.— То прибігли до вітальні, так що всім совісно стало за вас.
Незважаючи на те, чи саме тому, що слова її були цілком справедливі, ніхто їй не відповів, і всі четверо лише переглядались між собою. Вона затримувалася в кімнаті з чорнильницею в руці.
— І які можуть бути в ваші роки секрети між Наташею та Борисом і між вами,— все самі дурниці!
— Ну, що тобі до того, Віро,— тихеньким голоском, по-за-ступницькому промовила Наташа.
Вона, видно, була до всіх ще біЛьш, ніж'завжди, цього дня добра і щира.
— Дуже безглуздо,— сказала Віра,— мені совісно за вас. Що sa секрети?..
— У кожного свої секрети. Ми тебе з Бергом не займаємо,— сказала Наташа, спалахнувши.
— Я думаю, не займаєте,— сказала Віра,— бо в моїх вчинках ніколи нічого не може бути поганого. А ось я матусі скажу, як ти з Борисом обходишся.
— Наталія Іллівна дуже гарно зі мною обходиться,— сказав Борис.— Я не можу скаржитися,— додав він.
— Облиште, Борисе, ви такий дипломат (слово дипломат було в широкому вжитку в дітей у тому особливому значенні, якого вони надавали цьому слову), навіть скучно,— сказала Наташа ображеним, тремтячим голосом.— За що вона до мене чіпляється? Ти цього ніколи не зрозумієш,— сказала вона, звертаючись до Віри,— бо ти ніколи нікого не любила; в тебе серця нема, ти лише madame de Genlis 1 (це прізвисько, яке вважали дуже образливим, дав Вірі Микола), і твоя перша приємність — завдавати прикростей іншим. Ти кокетуй з Бергом, скільки хочеш,— промовила вона швидко.