Тут колись розшалілий варвар плюндрував здобутки пращурів оцих самих дядьків, а самі вони топчуть постолом чужу порожню землю. Над очеретами пливуть отари сірих, буцматих хмар.
Напружений гострий зір братів сповзає між ними та очеретом на протилежний бік, де за пригірком розпочинається панський парк, густий, розлогий, з розкиданими старими будівлями та недокінченим кістяком напівзруйнованого палацу.
— Поквапимося,— каже Єлисей.— Глянь, як через Плоське пруть людиська.
Дійсно, через Плоське пруть людиська і все в напрямку парку. Пруть. Уперто, дружньо... Зір їх — гострий, сухий, думка їх — одна, жевріюча, тверда!
— Півдесятинку б? Добре було б!.. Ех, як добре!
— Поквапишся...— думає вголос Матвій.— Куди і чого поквапишся? Ну, і за що я візьму ту землю?
Але ноги їх все-таки прудкіше пошелепали постолами і ступи їх ставали все твердіші, все рішучіші. Перегін... Змагання... Он люди Плоським пруть, а їм же ціле ставище коло Чернечого млина обійти треба.
Коли дійшли до парку, там роїлося вже безліч люду. Кожухи, сіряки, свитки. Чоловіки, баби, дівчата, парубки, діди, діти. Вирувала мужичня по розлогих дорогах парку. Гомоніла щоденна, безбарвна гутірка і ревіли вгорі вітри, надсаджуючи хрипи велетенського розміру осокору. Ялини скидали довгі шишки, а попід ними гикали індики, та бундючний павич борсався здоровенним своїм хвостиськом у кущах пахучого ялівцю. А руїни палацу, мов зубатий череп, угрузли в землю. Вітер гонив у ньому нечисту силу, скавулів, стогнав. Побожні люди здалека вже хрестились, підходячи нічною порою до нього, хіба що одчайдушний п'янюга Середа, ідучи з шинку, зайде до нього і спокійно собі підночує та нових сил набереться.
Але найбільше юрбилось народу на старому дворі, коло "покоїв" двірського завідця.
Ну й же й люду. Безліч. Видимо-невидимо. І кремезні, і щуплі, і носаті, і кирпаті. Деякі пики так і просять цеглини, а деякі — бублики з медом.
Але не мало й таких, як Матвій. Здоровечі, барчисті, з широкими бородами, з лисинами... Це все "порадошні", "хазяїни". їм честь і повага. Вони в усьому толк знають, вони діло ведуть.
Угледівши братів Довбенків, гурти мужиків заворушились.
— О, диви! І Лебедчук! Дай Бо здоров'я!..
— Дядько Матвій! Здорові були!..
— Кум! Помай Біг!.. Як маємось?.. Матвій та Єлисей не встигали відповідати на поздоровлення. Поважніші коло Матвія купчаться.
— Чому той люд не йде до пана? Чом отут тупцює? — питає Матвій.
— Кажуть, оконом ще не приїхав, чи що.
— Хай йому чистець, що того наперлося...
— По грядці роздеруть...
— Аби-но хрч по грядці хватило...
— І як його ота чутка шириться?.. Диви, ще вчора ніякого слуху, а сьогодні, ні сіло ні впало... Тьху!..
— А з хати до хати чутка перекидається. Земля.
— Ось диви, Лебедчук де, і той прочув...
Матвія дехто Лебедчуком зве, бо мешкає він на лебедській землі.
— Та,— каже Матвій,— той Лебедчук ближче до Застав'я, ніж ви. А земля сама тягне мужика, як стерво собак... Вона сама підкаже...
— А хай би мені підказала, де грошей взяти... Грохонув регіт...
— О, і то підкаже, коли опораєш та засієш нивку пшениці,— вставив свою мудрість Єлисей і чвиркнув крізь зуби.
Один дядько, що сидів дуже низько на якомусь камінці, зовсім невигідно, устав і проговорив:
— Бодай би його кольки скололи. Сидиш, сидиш, аж спина стовпом стала, а дома ж роботи до повітря. Хай би вже чи се чи те… А то чорт батька зна що...
— А чи й дочекаємось ми сьогодні?..
— Халєра його, вибачайте, знає-Ішов сюди Матвій не даремно. Хоч і бідкався він, де має дістати грошей, але надія, "що якось-то воно все-таки буде", не кидала його.
І не встиг він, прийшовши до двора, як слід оглянутись, коли вже його оточили десятків зо три найповажніших хазяїв. Бо ніхто .з них не мав стільки досвіду в купівлі землі, як він, хіба що, може, Мартин. Але той уже "тільки нахапався, що,, як то кажуть, і через губу йому пере-того... А без Матвія ні одна купівля не обійшлася. І коли викупляли Тимошівщину, Матвій самий, без брата Єлисея, що тоді ще "у москалях унтирцером" служив, дві з половиною десятини закуроїв. Було сутужно, кості не раз від праці тріщали, але витягнув. Після отой Осовець. І тут дві десятини. Та тут уже разом'з Єлисеєм. А там знов Лебедщина навинулась. І так усе одно за одним — покійний Хведір та Матвій скрізь перед вели, усі громадські справи до пуття доводили. Скільки того попоходилося та попоїздилося. То до Острога, то до Жито-мира, то до самого Києва. Коли викупляли Лебедщину, Матвій одвіз до Києва мішечок, так тисяч двадцять, самих золотих "імперіялістів" — копійка в копійку, громадських грошей. І довіз. А це ж вам ризик, тільки подумайте, що його переболів за ту дорогу, скільки тих нещасть могло трапитись,— однак Бог милував.
Такому чоловікові, само собою, всяк віру йме. Його і сюди і туди. Чи то довіреного треба, чи заступника від громади — кого? Звісно, Матвія. Без просторікувань. І він йде, і робить.
Тому й тепер юрба чоловічих та бабських свиток оточила Матвія. Громада мусить же довідатись, що там і до чого. Чи є той економ, чи нема? Чи думають вони поважно з тією землею, чи так лише качку пустили, аби дурний мужик потоптав трохи чобіт?
І почали поговорювати, кого б вибрати та післати до пана. Почали натякати на того, на іншого, а врешті і на дядька . Матвія. А кому б, як не йому краще такі діла знати. Той тобі любого пана навколо пальця обвине. І показний, і розважний, і толк знає.
— Ану, дядьку Матвію... Підіть-но... Хай йому частець, отак тут за гарма-дарма чапіти.
Але Матвій з місця відмовляється. Він, мовляв, і так не знає, що ще з того вийде. Чи буде він ще купувати, а чи й ні, бо зв'язався з Григорчуком, а то ж, звісно, півтисячку рубликів треба вилічити. А тут уже, далебі, хоч би й хотілося, духу не вистачить, не потягне зі свого господарства більше. Він прийшов лише так собі, подивитися, послухати, як то люди купуватимуть, а самий то вже гзй-гай.
— Чого ж гай-гай,— вставляє слово Мартин, що стояв трохи збоку і прийшов сюди також "тільки подивитися та послухати"...
— Но,— порушує головою Матвій і збиває на потилицю свого засмальцьованого кашкета,— воно б то, звісно, того... Розуміється. ,Та правду кажу — не втну більше. А ви, Мартине, і без мене ту справу обчухрали б.