Григорчук із серцем сплюнув і засовався на лаві. Очі його загорілись, але рівновагу свою мужицьку і необхідну стриманість та діловитість розмови не тратив...
— Трудно, знаєте, сьогодні чесну людину знайти... — продовжує.— Дуже тяжко, хай йому частець. Волько, звичайно, пускає дим у вічі мужикам, і хто б то повірив, що отакий млин та не міг виробити тих двісті карбованців оренди? Але він, коли почне лементувати, та коли почне... і клянеться, і божиться... Ну, а мужик що? Плюне та й думає — чорт тебе бере, хай тебе нечиста сила слухає... і пішов собі додому. Ми викупили маєток — сто двадцять десятин, і всунули за нього двадцять чотири тисячі карбованців. Суму цю ми вичавили зо своїх власних животів та мозолів і животів наших дітей. Казали, за ліс виберемо. Млин он які "доходи" дасть... А тепер піди його, пошукай ті доходи. Так само і з лісом. За десять тисяч такий ліс продали... Та це ж треба... (Григорчук знов поліз до кишені за кисетом з "рибкою"). Я не знаю... Це треба найдурніших людей на світі. Але що ви зробите?.. Скільки то наші главарі попоїздили до острозьких Таксарів, щоб таки умудритись таку соснину, кажуть, двадцять п'ять тисяч дерев без дубини, отако за марно віддати... Тьху!.. і, помовчавши, ладить кресало з губкою та додає:
— Ну, Таксар то вижене грошиська. Що вижене, то вже вижене...
Саме увійшов Василь. Він щойно пригнав корови, поприв'язував їх до ясел ланцюгами і прийшов оце до хати. Григорчук поздоровив його як дорослого, "дайбоздоров'я", і подав навіть руку. Матвій при цій нагоді заявив, що це його найстарший і що він уже "у третю групу" ходить. Ось по тижневі і наука розпочнеться... Кепсько буде, та прийдеться обходитись. От худоба... Як його, не знаю... того...
— Ви маєте ще ту вигоду, що хоч є куди худобину вигнати,— сказав Григорчук.
— Воно то так. Особливо з весни та восени. В літі так само не дуже... Ні, ні... Тепер вже не дуже то, як бувало. Скрізь око дозорливе, і навіть на зрубах вже не так, як колись... Навесні та восени у верболозах та болотах... Але оце на днях мало-мало не трапилось нещастя. Корова загрузла в болоті і ледве витягли.
— То-то-то! Чув про це, чув! — підбадьоривсь Григорчук.— Оповідали наші лебедці...
— Ото-то! Ваші лебедці й витягнути її допомогли мені, дякувати їм. А коровисько чимала. Моє щастя, що можу хоч худобу плекати, а то б... Але що то воно за декілька літ буде? От питання. Подумайте тільки, що тут було ще недавно, ще першого року, як я сюди перебрався, при старому мельникові. Усе, як глянути, стависько... Хто захоче, їдь, коси, бери, паси худобу. А піди тепер... Я сам хочу вже взяти у мельника в оренду на п'ять літ оті верболози на клину коло калюжі. Думаю: викорчує чоловік, а п'ять літ сіно братиму. Воно-то сіно там спочатку абияке. Осока, лепеха та очерет, але по парі років, думаю, вибавиться... А для рогатої худоби це, хо-хо-хо, як піде в зимі...
— Василю! — звернувся Матвій до Василя. Звернувся, ніяково мнучись... — Принеси-но там дещо... Василь, видно, зрозумів, а Матвій продовжує:
— Ото, знаєте, добро було зо старим мельником. Хоча чех, а все-таки порядна з нього була людина, не то що теперішній. Цей — борони Боже, щоб худоба на його луг чи стависько "шлапнула". "Не шлапай то"... Воно то й добре, знаєте. Порядок мусить бути. Пригадую собі, як прийшли до нас ті чехи. Боже, що то за бідачиська були. Ні кола, ні двора. Голі, як цигани, поприходили.
Повірте, що отой Дус на Борщівці, що сьогодні у фаетонах їздить, а синів інженерами та дохторами поробив, прийшов зо стома карбованцями в кишені з Моравщини, злабудав собі серед Бущенського лісу (там ліс ще тоді такий був, що Господи). Отож поставив собі серед лісу халабуду з круглячків... А тепер у нього фаєтони та двадцять тисяч золота у банку... От, що то значить порядок. Тепер у нього тридцять десятин землі. У самого старого. Синам землі не треба. Але чи повірите, що платив він по двадцять два рублі за десятину? Я не кепкую з вас. На Бущенщині була земля з лісом (сосни двома охватами не охопиш) по дванадцять карбованців, от як живу. і думаєте, що хто з наших мужиків купив тоді хоч одну десятину? Крім небіжчика Хведора, Михалкового батька, котрого син сьогодні господар, ні один. Ее, каже: "Нащо вона мені? Що я з тим лісом? Свого грунту хватить, а діти виростуть — світ великий". От як розважали, і то не бий. і то не розложи такого драба, та не всип йому п'ятдесят таких, щоб до смерті чухався. А чехи, ті в Сибір їхали, їх виписав цар, щоб культуру ввели. А на що їм та культура в Сибірі, коли ось тут така даровизна трапилась. Побачили і все забрали. Загарбали дочиста. Усі оті колонії — Борщівка, Озірко, Гільче, все то на таких землях осіло, і сьогодні вони пани. Сьогодні вони палати будують, у фаєтонах їздять... Де я свою силу подів? Не у них? Не на них затратив? Не для їх збагачення? А чи не міг мій батько також десятинок двадцять мені припасти, як оце зробив Хведор? Міг би. Та не хотів. Пив, шлявся по бабах, гуляв, матір окрадав і все до шинку відносив. Ось такий мужик. Ось такий у нього порядок, толк...
Увійшов Василь. Він приніс пляшку горілки (на всяку оказію припасену) та кусисько старого, пересоленого, аж пожовклого, грубого салиська. Є чарка, є закуска. Григорчук оком на все либнув і запакав швидко цигарку та ніяково, ніби йому чогось соромно стало, засовався на лаві. Вичував, мабуть, інстинктом (і разом боявся, щоб не втекла все-таки чарка), що то на нього облаву робиться, намагався щось ніби протестувати:
— Та... знаєте... Воно якось... Це зовсім того...— а,все-таки...— І не знаходить слів, щоб висловитись.
— Вже вибачайте,— каже Матвій.— Баби моєї немає дома, а вона те все припекла б, може, смаженю яку б...
— О, що ви, що! Господи! Та й цього доволі. Для такого гостя... Господи...
— У нас гості не дуже пороги оббивають...
— Звісно, на хуторі...
— Ну, так заживайте...— і Матвій дебелою, порепаною, мозолистою рукою підсовує гостеві чарку... Підсовує незграбно. Чарку налив щиро (від щирого серця), горілка переливається і хлюпається на настільник...
— Еее,— протестує Григорчук.— Еее, дядьку Матвію... Так не годиться. Первий хазяїн...