Тоді Лавока тільки відкрив свою книгарню, всього кілька днів тому, в кутку внутрішнього проходу Дерев’яних галерей, якраз навпроти крамнички молодого Доріа, видавця тепер уже забутого, але який свого часу відважно розчистив тут шлях, де згодом його суперник досяг таких успіхів. Книгарня Доріа містилась у рядах, що тяг— лися понад садом, книгарня Лавока виходила на подвір’я. Книгарня Доріа була поділена на дві частини: в одній містилася велика крамниця, друга правила хазяїнові за кабінет. Люсьєн, потрапивши сюди вперше увечері, був приголомшений видовиськом, невідпорним для провінціалів та юнаків. Незабаром він загубив свого провідника.
— Якби ти був такий вродливий, як цей хлопець, я б тебе полюбила, — сказала одна з жінок якомусь дідові, показуючи на Люсьєна.
Люсьєн розгубився, як собака сліпого; він віддався людському потокові у невимовному стані безпорадності й збудження. Переслідуваний зухвалими жіночими поглядами, осліплений білістю округлих плечей та зухвалих грудей, що притягували його зір, він ішов повільно, міцно тримаючи в руках рукопис, боячись — о, наївний! — щоб у нього його не вкрали.
— Чого вам, добродію? — скрикнув він, коли його схопили за руку; він подумав, що на його поезію зазіхав якийсь автор.
Але то був його приятель Лусто. Він сказав Люсьвно— ві:
— Я знав, що ви не проминете цього місця!
Поет уже стояв коло самдх дверей крамнички, і "Пусто повів його всередину. Там уже зібралась юрма людей, що чекали, коли можна буде побачитися з султаном книготоргівлі. Друкарі, папероторговці, ілюстратори товпились коло прикажчиків, розпитували їх про поточні і задумані справи.
— Гляпьте-но, це Фіно, редактор мобї газети. А розмовляє з ним Фелісьєн Верну, пройдисвіт, небезпечниіі, як потаємна хвороба, але не без іскри таланту.
— У тебе ж сьогодні прем’єра, старий! — сказав Фіно, підходячи до Лусто разом з. Верну. — Я влаштував тобі ложу.
— Хіба ти не продав її Бролару?
— Ну й що? Для тебе теж місце знайдеться. А нащо тоді потрібний Доріа? До речі, ми вирішили проштовхнути Поль де Кока. Доріа купив двісті примірників. Віктор Дюканж відмовив йому в своєму романі, і Доріа хоче створити нового автора в цьому жанрі. Ти оголосиш Поль де Кока талановитішим за Дюканжа!
— Але у нас із Дюканжем іде п’єса в театрі Гете, — сказав Лусто.
— Пусте! Скажи, що статтю написав я, що вона була надто гостра, і ти пом’якшив її, він тобі ще й дякуватиме.
— Чи не допоміг би ти мені дисконтувати у касира Доріа оцей векселик на сто франків? — звернувся Етьєн до Фіно. — Не забудь, ми ж сьогодні вечеряємо на входинах у Флоріни.
— А! Так, так. Ти ж нас частуєш сьогодні, — сказав Фіно, вдаючи, ніби щойно про це згадав. — Слухайте-но, Габюссон, — провадив він, узявши вексель Барбе і передаючи його касирові,— відрахуйте цьому хлопцеві дев’яносто франків за мій рахунок. Зроби передаточний підпис, друже!
Лусто взяв перо і, поки касир відраховував гроші, підписав вексель. Люсьєн, весь обернувшись на слух і зір, не зронив жодного слова.
— Це ще не все, мій друже, — сказав Етьєн. — Я не дякую тобі, ми зв’язані з тобою до могили, але я повинен дознайомити цього добродія з Доріа, і ти маєш схплити ііого, щоб він вислухав нас.
— А в чому річ? — запитав Фіно.
— Збірка поезій, — відповів Люсьєн.
— А-а! — вигукнув Фіио, відскочивши.
— Пане! — сказав Верну, дивлячись на Люсьєна. — Мабуть, ви ще недосвідчений у видавничих справах, інакше ви закинули б цей рукопис у найдальший куток своєї кімнати.
В цю хвилину з’явився вродливий юнак, Еміль Блонде, що тільки починав свою кар’єру в "Журналь де Деба" блискучими статтями. Він потис руки Фіно й Лусто і недбало вклонився Верну.
— О дванадцятій вечеря у Флоріни, — сказав йому Лусто. ♦
— Прийду, — відказав юнак. — А хто ще буде?
— О, там будуть... — сказав Лусто, — Флоріна і мос— кательник Матіфа, дю Брюель, у чиїй п’єсі виступав Флоріна, стариган Кардо і його зять Камюзо, потім Фіно...
Аптекар добре пригощає?
— Не підніс би він нам якоїсь пілюлі! — сказав Люсь— єп.
— Хлопець гострий на язик, — поважно мовив Блонде, глянувши на Люсьєна. — Він теж вечерятиме з нами, Лусто?
— Так.
— Значить, посміємося!
Люсьєн почервонів до вух.
— Ти довго там вовтузитимешся, Доріа? — сказав Блонде, постукавши у вікно видавцевого кабінету.
— Зараз, голубе, я буду до твоїх послуг!
— От і гаразд, — сказав Лусто своєму супутникові. — Цей юнак, хіба що трохи старший від вас, працює в "Деба". Він один з князів критики, людина небезпечна. Доріа вийде до нього на поклін, і ми тоді доповімо про нашу справу цьому наші віньєток та книгодруку. А то нам довелося б чекати до одинадцятої години. Публіки тут збирається все більше й більше.
Люсьєн і Лусто приєдналися до Блонде, Фіно й Верну і стали окремою групкою в глибині крамниці.
— Що він там робить? — запптав Блонде у Габюссона, головного касира, що підвівся й привітався до нього.
— Купує тижневик. Хоче його відновити, щоб протидіяти впливу "Мінерви", яка обслуговує Емері, та "Консерватора", просяклого сліпим романтизмом.
— А платитиме він добре?
— Як завжди... аж надто добре! — сказав касир.
В цей час увійшов молодий автор, ЯКИЙ ЩОЙНО випус— тпв чудовий роман, що мав великий успіх і одразу розійшовся. Тепер його роман виходив другим виданням у Доріа. Цей письменник, наділений тією рідкісною і чудовою зовнішністю, яка притаманна справжнім митцям, дуже вразив Люсьєна.
— Ось і Натан, — шепнув Лусто на вухо провінційному поетові.
ІІатап — в ту пору в розквіті молодості — підійшов до журналістів, скинув капелюха і, всупереч своєму зарозумілому вигляду, низько їм уклонився; в присутності Блонде, якого Натан знав лише в обличчя, він тримався .майже запобігливо. Блонде й Фіно капелюхів не скинули.
— Добродію, я дуже радий, що принагідно мені трапилася нагода...
— Від хвилювання $ін припустився плеоназму, — сказав Фелісьєн Етьєнові Лусто.
— ...висловити вам подяку за присвячену мені чудову статтю в "Журналь де Деба". Успіхом книжки я наполовину завдячую вам.
— Годі, друже, годі, — сказав Блонде, ховаючи під личиною добродушності поблажливе ставлення до Натана. — У вас є талант, сто чортів, і я радий з вами познайомитись.