— Ходімо! ходімо! — говорить він йому, — ходімо домів!
— Таточку! за що вони... бідну конину... убили! — хлипає він, та дух йому запирає і слова криками вириваються з його стисненої груди.
— Пяниці, шаліють, не наша річ, ходімо! — говорить батько.
Він обнимає батька руками, але грудь йому давить, давить. Він хоче відітхнути, крикнути і прокидається.
Він прокинувся цілий в поті, з мокрим від поту волоссям, засапаний, і піднявся в переляку.
— Слава Богу, се тільки сон! — сказав він, сідаючи під деревом і глубоко віддихаючи. — Та що се? Чи не горячка в мені починається; такий недоладний сон!
Все тіло його було мов би розбите; неспокійно і темно на душі. Він поклав лікті на коліна і підпер обома руками голову.
— Боже! — сказав він, — та чи я, чи я в самім ділі візьму в руки топір, стану бити по голові, розчереплю їй череп ... буду бродити в липкій, теплій крови, виломлювати замок, красти і дрожати; вимикатись, цілий облитий кровю ... з топором... Господи, чи справді я се зроблю?
Він дрожав мов листок, говорячи теє.
— Та шо-ж се я! — тягнув він дальше, нахиляючись знову і начеб у великім зачудованню, — адже-ж я знав, що сего не перенесу, так чого-ж я доси так себе мучив? Адже ще вчера, вчера, коли я пішов робити отсю... пробу, адже я вчера таки переконався наглядно, що не видержу... Чого-ж я тепер ось?... Чого я ще до сеї хвилі сумнівався? Адже-ж вчера, сходячи зі сходів, я сам сказав, що се підло, гидко, низько ... адже-ж мене від самої думки на яві замлоїло і в страх кинуло ...
— Ні, я не видержу, не видержу! Нехай, нехай навіть не останеться ніякого сумніву у вен? тих розумованнях, нехай все те, що порішив я за той місяць, буде ясне як день, справедливе як аритметика, Господи! а я все таки не рішуся! Я-ж сего не видержу, не видержу!... Чого-ж, чого і до тепер ...
Він встав на ноги, з здивуванням оглянувся довкола, начеб не знав, що зайшов сюди, і пішов на Т.. .й міст. Він був блідий, очі його горіли, неміч озивалась в усіх його членах, але йому нараз стало будьто би лекше дихати. Він почув, що вже скинув з себе сей страшний тягар, що давив його так довго; і на душі його зробилось відразу легко і мирно.
— Господи! — молився він, — покажи мені дорогу мою, а я відрікаюсь від сеї проклятої... мрії моєї!
Переходячи через міст, він лагідно і спокійно глядів" на Неву, на світлий захід палаючого, червоного сонця. Мимо своєї слабости, він навіть не чув в собі утоми. Зовсім начеб болячка на серці його, що збирала цілий місяць, нараз про-пукла. Вільність, вільність! Він вільний тепер від отсих чарів, від несамовитости, від обвороження, нашептів, від по-куси. * ,
Пізнійше, коли він згадував той час і усе, що лучилось з ним в отсі дні, мінуту за мінутою, точку за точкою, обяв за обявом, його до забобонности поражала завсігди одна обставина, хотяй на ділі і не дуже незвичайна, але котра за-єдно здавалась йому опісля мов би якоюсь віщбою його долі. Іменно: він ніяк не міг поняти і обяснити собі, длячого він, знеможений, утомлений, котрому було-б найвигіднійше вернутись назад домів найкоротшою і простою дорогою, вернувся домів через Сінну площу, куди йому зовсім не треба було йти. Колесо було невеличке, але очевидне і цілком непотрібне.
Нічого й казати, десятки раз лучалось йому вертатись домів, не памятаючи вулиць, по котрих йшов. Але чому-ж, запитував він завсігди, чому-ж така важна, така рішуча для него, і рівночасно така в найвисшім степени случайна стріча на Сінній (по котрій навіть і йти йому було ні за чим), подибала його якраз тепер, в таку пору, в таку хвилю його життя, при такім настрою його духа і при таких іменно обставинах, при котрих єдино і могла вона, отся стріча, мати рішучий і кінчаючий справу вплив на усю його долю? Мов би тут нарочно піджидала його!
Було около девятої години, коли він переходив по Сінній. Всі крамарі на столах, в будках і в склепах запирали свої крамики або знимали і забирали свій товар і розходилися по домах, рівно як і купуючі. Біля гостинниць на брудних і вонючих подвірях домів Сінної площі, а найбільше коло шинків товпилось богато ріжного народа промишлен-ників і обірванців. Раскольніков особливо любив сі місця, так само як і усі в тім куті лежачі переулки, коли виходив без ціли на вулицю. Тут лахи його не звертали на себе нічиєї згірдної уваги і можна було ходити в будь якім дрантю та не зобидити нікого.
Біля самого К.. .го переулка, на розі міщанин і баба, жінка його, торгували на двох столах товаром: нитками, тасьмами, бавовняними хусточками і иншим. Вони також збиралися домів, але запізнились, розмовляючи з підійшовшою знакомою. Знакома тая була Лизавета Іванівна, або просто, як всі її звали, Лизавета, молодша сестра онтої самої старухи Олени Іванівни, колежської реґістраторихи і лихварки, у котрої вчера був Раскольніков, коли заходив заставляти годинник і робити свою пробу...
Він давно вже знав усе про отсю Лизавету і навіть вона його знала потрохи. Се була висока, неповоротна, жахлива і несміла трийцять-пять-літна дівка, що мов невільниця залежала від своєї сестри, працювала на неї день і ніч, дрожала перед нею і переносила від неї навіть побої. Вона стояла в задумі з клунком перед міщанином і бабою і уважно прислухувалась їм. Тії обясняли їй щось з особлившим запалом.
Коли Раскольніков так нечайно побачив її, якесь дивне чувство, пихоже на крайнє здивовання заволоділо ним, хоч в отсій стрічі не було нічого дивного.
— Ви би, Лизавето Іванівно, і порішили, побачивши на власні очі, — голосно говорив міщанин. — Приходіть отже завтра в семій годині. І тії прибудуть.
— Завтра? — поволи і задумчиво сказала Лизавета, начеб не рішаючись.
— Гей! то вам Олена Іванівна страху нагнала! — зареготалась жінка перекупил, жвава бабуся. — Дивлюсь я на вас, а ви цілком як маленька дитинка. І сестра вона вам не рідна, а ось як над вами запанувала.
— Та ви на сей раз Олені Іванівні нічого і не говоріть, — перебив муж, — ось моя рада, послухайте та заходіть до нас не просячись. Воно діло вигідне, побачите. Потім і. сестриця самі переконаються.
— Так отже зайти?
— В семій годині, завтра; і від онтих прибудуть; побачите на власні очі і порішите.