— І самоварчик поставимо, — докинула жінка.
— Гаразд, прийду, — промовила Лизавета, усе ще роздумуючи, і звільненька почала рушатись з місця.
Раскольніков тут вже перейшов і не чув більше. Він переходив тихо, незамітно, стараючись не стратити ні одного слова. Первісне зачудування його мало-помалу перемінилось в страх, наче мороз перейшов по його хребті. Він довідався, він нараз, напрасно і цілком несподівано довідався, що завтра, рівно в семій годині вечером, Лизавети, сестри і —єдиної товаришки старухи, дома не. буде і що, значить, старуха рівно в семій годині вечером лишиться сама одна дома.
До його^кватири оставалось всего лиш кілька кроків. Він увійшов до себе мов засуджений на смерть. Ні про що він не роздумував і ніяк не міг роздумувати; але цілим єством своїм він нараз почув, що нема вже в него ні свободи розсудку, ні волі, і що все відразу порішене остаточно.
Нічого казати, колиб навіть цілі роки приходилось йому дожидати пригожої хвилі, то і тоді, маючи замисл, годі було надіятись напевно на ліпшу нагоду до виконання сего замислу, як була тая, котра явилась що лиш сама, ненадійно. На всякий випадок трудно було би дізнатись день наперед і так напевно, з більшою докладністю і з найменшим ризиком, без всяких небезпечних випитувань і сліджень, що завтра, в такій а такій годині така ось старуха, на котру готовиться замисл, буде дома сама-самісенька.
VI.
Згодом-перегодом Раскольнікову лучилось якось-там провідати, пощо іменно міщанин і баба призивали до себе Лизавету. Справа була найзвичайнійша в світі і не містила в собі нічого такого особливого. Приїзша і попавша в біду родина продавала річи, одіння і таке друге, все жіноче. А що на ринку продавати невигідно, тому шукали торговку, а Лизавета сим занималась: брала поручения, ходила за ділами і мала велику практику, бо була дуже чесна і завсігди говорила крайну ціну: яку ціну скаже, так сему й бути. Говорила же загалом мало і, як вже було сказано, була така несміла і жахлива ...
Але Раскольніков останніми часами став забобонний. Сліди забобонности остались в нім ще довго і опісля, майже не до викорінення. І в цілім сім ділі він завсігди потім склонний був бачити щось немов би дивного, таємничого, начеб присутність якихсь особливших впливів і збігу обставин.
Ще зимою оден знакомий йому студент, Покорев, ви-їзджаючи до Харкова, подав йому якось в розмові адресу старухи Олени Іванівни, колиб при нагоді прийшлося йому що заставляти. Довго він не ходив до неї тому, що мав лекції та сяк-так з бідою давав собі раду. Півтора місяця тому назад він згадав про адресу; в него були дві річи пригожі на застав: старий батьківський срібний годинник і маленький золотий перстенець з трома якимись червоними камінцями, подарований йому при пращанню сестрою на памятку. Він рішив занести перстенець; найшовши старуху, він від першого погляду, ще нічого особлившого про ню не знаючи, почув до неї невимовну відразу, взяв у неї два "папірці" і по дорозі зайшов до одної поганенької гостинниці. Він замовив чай, сів і тяжко задумався. Дивні думки накльовувались в його голові, мов з яйця пташини, і дуже, дуже занимали його.
Майже рядом з ним при другім столику сидів студент, котрого він зовсім не знав і не памятав, та молодий офіцер. Оба скінчили грати в білярд і попивали чай. Нараз він почув, що студент говорить офіцерові про лихварку Олену Іванівну, колежську реґістраториху, і подає йому її адресу.
Вже те саме показалось Раскольнікову якось дивним: він що лиш звідтам, а тут якраз діло про неї. Розуміється припадок, але він чогось не може відвязатись тепер від одного дуже незвичайного вражіння, а тут якраз йому начеб хтось прислугується: студент нараз стає розказувати това-ришеви про тую Олену Іванівну ріжні подробиці.
— Славна, вона, — говорив він, — у неї завсігди можна грошей дістати. Богата як Жид, може нараз пять тисяч позичити, а і рублевого заставу не цураєсь. Наших богато до неї заходило. Лиш стерво вона незвичайне ...
І він почав розповідати, якаГвона зла, химерна, що ко-либ тільки о оден день спізнитись з викупом заставу, то річ пропала. Дає лиш четверту часть того, що вартує застав, а наросту по пять і навіть по сім бере за місяць і т. д. Студент розбалакався і оповів крім того, що у старухи є сестра, Лизавета, котру вона, така маленька і нікчемна, бє що години і держить в повній неволи як маленьку дитину, хотяй Лизавета аж муліеського росту ...
— Ось тобі явище! — закричав студент і зареготався. Вони стали говорити про Лизавету. Студент розповідав
про неї з якимсь особлившим задоволенням і раз-враз сміявся, а офіцер з великим заняттям слухав і просив студента прислати йому отсю Лизавету для направи білля.
Раскольніков не стратив ні одного слова і зараз усе довідався: Лизавета була молодша, від другої матері, сестра старухи, і було їй вже трийцять пять літ. Вона працювала на сестру день і ніч, була в неї за кухарку і прачку, а кромі того шила на продаж, навіть помости мити наймалась, і все сестрі віддавала. Ніякого замовлення і ніякої роботи не сміла взяти на себе без дозволу старої. Стара же зробила уже своє завіщання, що звісне було самій Лизаветі, котрій після завіщання не* діставалось ні гроша, кромі домашної обста-нови, крісел і такого иншого; а гроші всі призначені були для одного монастира в Н.. .й Губернії, на вічний помин душі.
Носилась же Лизавета як міщанка, а не як чиновниця, була незамужня, і собою вельми нескладна, росту над міру високого, з довгими, трохи вигнутими ножиськами, заєдно в здоптаних козлових черевиках, і держала себе охарно. Але головне, чому дивувався і з чого сміявся студент, було те, що Лизавета раз-по-раз вагоніла...
— Адже, тк кажеш, вона поганенька, — завважив офіцер.
— Так, довгонога така, мов прибраний вояк, але куди тобі, цілком не погана! У неї таке добродушне лице і очі. Аж дуже навіть. Доказ на те, що неодному подобавсь. Тиха така, смирненька, німенька, податлива, на все податлива. А усмішка у неї навіть дуже гарна.
— Та, мабуть, вона і тобі подобаєсь? — засміявся офіцер.
— Задля незвичайности. Ні, ось що я тобі скажу. Я би сю прокляту старуху убив і ограбив і, впевняю тебе, без найменшого докору совісти, — з запалом додав студент.