— Ось тобі ще нагода піти до нього, якщо хочеш, — сказав Ретерер. — Віднеси йому листи. По-моєму, він зараз у себе.
І Клайд, після деякого вагання, взяв листи і пішов до кімнати дядька. Той щось писав, сидячи за столом, і, у відповідь на стукіт Клайда, крикнув:
— Зайдіть!
Клайд увійшов і, загадково посміхаючись, сказав:
— Вам листи, містер Гріфітс.
— Велике спасибі, синку, — відповів дядько і поліз у кишеню жилета по дрібні гроші.
Але Клайд, скориставшись з цієї нагоди, вигукнув:
— Ні, ні, мені нічого не треба! — Дядько все ще простягав гроші, але перш ніж він встиг що-небудь сказати, Клайд додав: —Здається, я вам родич, містер Гріфітс. Адже ви Семюел Гріфітс, власник фабрики комірців у Лікурзі, правда?
— Так, неначе я маю щось спільне з цією фабрикою. А ви хто? — запитав дядько, допитливо розглядаючи Клайда.
— Мене звуть Клайд Гріфітс, я син Ейси Гріфітса. Адже він, здається, ваш брат?
При згадці про цього брата, якого в сім'ї вважали жалюгідним невдахою, обличчя Семюела Гріфітса трохи потьмарилося. Він багато років не зустрічав Ейсу і тепер без особливого задоволення згадував присадкувату і непоказну постать молодшого брата, яким він бачив його востаннє в домі їхнього батька біля Бертуїка, штат Вермонт, — молодим хлопцем приблизно в роках Клайда. Але яка відмінність! Батько Клайдів був тоді товстий, незграбний, млявий і розумово, і фізично, як кажуть — розмазня; у нього були водянисті голубі очі, кучеряве волосся, безвільне підборіддя. Навпаки, син його був акуратний, жвавий і гарний юнак з пристойними манерами і, як видно, недурний (наскільки помічав м-р Гріфітс, хлопчаки-розсильні взагалі народ тямущий). Племінник сподобався йому.
Семюел Гріфітс, який дістав у спадщину разом із старшим братом Алленом скромні батьківські достатки, тому що батько не любив молодшого сина, завжди почував, що Ейса став жертвою несправедливості. Виявивши, що син нездатний до практичної діяльності і не дуже тямущий, батько спочатку намагався примусити Ейсу працювати, потім просто не помічав його і, нарешті, коли йому було приблизно стільки ж років, скільки тепер Клайдові, вигнав з дому; згодом він відписав усі свої достатки — близько тридцяти тисяч доларів— нарівно двом старшим синам, залишивши Ейсі жалюгідну тисячу доларів.
Усі ці спогади примусили Семюела Гріфітса з цікавістю вдивитися в Клайда. Він бачив, що племінник зовсім не схожий на його молодшого брата, якого стільки років тому вигнали з батьківського дому. Клайд скоріше нагадував його власного сина Гілберта, — тепер він помітив цю подібність. І до того ж, всупереч побоюванням Клайда, на Семюела Гріфітса справило добре враження, що Клайд служить у таікому фешенебельному клубі, хоч би всього розсильним. Семюелові Гріфітсу, діяльність якого обмежувалася Лікургом і лікурзьким товариством, клуб цей, з його особливим становищем і характером, вселяв пошану. Молоді люди, що служили в таких установах, звичайно були тямущі і скромні. І через це він доброзичливо глянув на Клайда, який стояв перед ним з виглядом чудово вихованого молодого чоловіка, охайний і підтягнутий у своєму сірому з чорним форменому костюмі.
— Що ви кажете! — вигукнув він. — Отже, ви син Ейси! Ну й ну! Оце так сюрприз! Знаєте, адже я не бачив вашого батька щонайменше років двадцять п'ять і нічого не чув про нього. Останнього разу, коли я чув про нього, він жив у штаті Мічіган, у Гренд-Ре-підс, наскільки я пам'ятаю. А де він тепер? Тут, у Чікаго?
— О, ні, сер, — відповів Клайд; він був радий, що може так відповісти. — Моя сім'я живе в Денвері. Я тут один.
— І батько, і мати живі, сподіваюся?
— Так, сер, обоє живі.
— Батько, як і раніше… проповідує?
— Так, сер, — відповів Клайд із запинкою; він до цього часу був переконаний, що з усіх можливих видів діяльності заняття його батька — найжалюгідніше й найбезкорисніше в очах суспільства. — Але тепер, — продовжував він, — місія батькова пов'язана з мебльованими кімнатами; в будинку, здається, близько сорока кімнат. Батько і мати управляють цим будинком і керують місією.
— А, зрозуміло.
Клайдові так хотілося справити на дядька найкраще враження, що, розповідаючи про становище батька, він дещо прикрасив.
— Ну, я дуже радий, що вони добре влаштувалися, — продовжував Семюел Гріфітс, якому дедалі більше подобалася зовнішність Клайда, сповнена елегантності та енергії.— А ви задоволені своєю роботою тут?
— Не зовсім… ні, містер Гріфітс, я незадоволений, — поквапно відповів Клайд, якого обрадувало це запитання. — Звичайно, заробіток непоганий. Але мені не подобається цей спосіб заробляти гроші. Я хотів би зовсім іншого. Але я пішов сюди працювати, бо не мав змоги здобути яку-небудь спеціальність і мені не щастило стати на роботу в таке місце, де можна було б по-справжньому висунутися. Мати радила мені написати вам і запитати, чи не знайдеться на вашій фабриці роботи для мене, щоб я міг з чогось почати. Та я боявся, що це вам не сподобається і через це не писав.
Він замовк, усміхаючись, але в погляді його було запитання.
Семюел Гріфітс з хвилину серйозно дивився на нього: йому сподобався вираз обличчя Клайда і те, як він виклав свою просьбу.
— Так, це дуже похвально, — сказав він. — Зрозуміло, вам треба було написати мені…
І він замовк, бо звик до обережності у всяких ділових розмовах. Клайд помітив, що дядько не наважується подати йому надію, і, трохи почекавши, прямо запитав:
— Може, у вас на фабриці знайдеться яке-небудь місце для мене?
Семюел Гріфітс дивився на нього, роздумуючи. Йому подобалася і не подобалася така пряма просьба. Однак Клайд здався йому дуже підхожою людиною. Він був, як видно, здібний і честолюбний, — зовсім як його син Гілберт, — і, ознайомившись з виробничим процесом, цілком міг би під керівництвом Гілберта справитися з посадою завідуючого або хоч би помічника завідуючого одним з цехів на фабриці. В усякому разі можна дати йому спробувати. Риску тут ніякого. І крім того, адже він син Ейси, молодшого брата, до якого і в Семюела, і у старшого брата Аллена є якісь обов'язки, коли навіть обминути питання про відновлення в правах спадщини.