Прийшли кликати музик до хати. Вони встають, ідуть зі своїми інструментами, а Дмитро теж у гурті, бо в нього ж теж, либонь, інструмент, а не казна-що, бо він хіба для себе грав, а не для всіх?!
Садовлять і Дмитра за стіл, а Бандуристий штурх його ліктем під бік та й питає хитрувато:
— Гарна балалайка, еге?
І підморгує лукавим оком.
Ну, після того першого разу Дмитро завжди вже ходив по весіллях. Щоправда, не запрошували його, але хіба ж він балалайку для себе діставав чи для того, щоб вона лежала? Не платили йому, як іншим, але ж голодний ніколи не був. Траплялося, що шматок коровая матері приносив, усе з порожніми руками не повертався додому. Сите й веселе життя почалося для нього, мати не лаяла за байдикування. А Ганна, з якою він хотів колись потанцювати, навіть усміхнулась йому одного разу. Подумаєш, ніби та її усмішка комусь потрібна!
А Гунька Іван згадав їхню колишню дружбу. Прийшов одного разу у двір, хвастався, що скоро самого голову колгоспу возитиме, бо не кожен їздовий з ним і зрівняється. Випросив у Дмитра балалайку — мовляв, на кілька днів, бо закортіло пограти. Взяв, а віддавати не віддає, коли ж проїжджає вулицею, одвертається. Ходив Дмитро до нього додому, та все не заставав. Аж поки недільного досвітку застав-таки.
— Яку балалайку? — здивовано спитав Гунька.
— Мальовану!
— Нічого я в тебе не брав.
— Та я до тебе не ляси точити прийшов, а по ділу.
— А хіба вона в тебе була?
— Пожартував — і годі. Бо нічого більше не дам,— нетерпеливо Дмитро.
Гунька повернувся й мовчки зник у хаті. За хвилю вийшов — тримав у руках не балалайку, а саме тільки цурпалля з обірваними струнами.
— Твоя? — запитав, і очі його звузилися, стали ледь помітними щілинками, з яких поблискує не погляд, а гострі ножі.
— Ти в мене таку брав?..— тільки й видушив Дмитро.
— Бери, бо й цієї не дам.
Дмитро подався геть. Гунька щось кричав йому, але він не чув. Пелена туману заслала очі, а губи тремтіли, і їхній дрож не можна було вгамувати. Повернувся додому, вхопив за дверима батіг — і, вискочивши надвір, шмагав усе, що бачив. Посічене листя шматтям сіялося під ноги, а з трави зелена січка розліталась, і кров зелена бризкала.
Що було робити? Знову піти до Бандуристого й попросити в нього мандоліну? Мовляв, у вас дві, то мені одну дайте? Але ж не дасть. Скаже, коли балалайки не вберіг, то й мандоліни не вбереже. Скаже, що так Дмитро йому всі інструменти переламає, що скоро гармошку попросить, а там і трубу. Е, ні, такого сорому він не стерпить.
А що, коли зробити барабан?
Додумавшись до такого, аж підскочив. Таки не дурна в нього голова, таки є там трохи олії. Та що там трохи — олії там вистачить. А й справді — барабан! З барабаном він теж буде людиною, теж не пропаде. Що таке балалайка? Тринди-ринди та й годі, з нею на похорон не підеш, а з барабаном можна й на весілля ходити, і на похорон. Трум-тум-тум! І він узявся бити себе кулаками в живіт і, надимаючи щоки, викрикував оте своє "трум-тум-тум!".
Насамперед — брязкальця. Навіть і не задумувався, з чого їх робити, бо й так ясно, що із снарядних гільз. Бо хіба мало й досі їх валяється по ровах? Надибав кілька гільз, поодбивав зубилом денця, потім порозрізував рурки, повирівнював; далі вже й брязкальця почав вирубувати. Славні повиходили, жовті й дзвінкі!
І решето старе, в якому квочка вже не перший рік курчат висиджує, також знадобиться! Він на нього шкуру натягатиме. Трам-там-там! І чого тільки він раніше не додумався до цього? Якби додумався, давно мав би і балалайку, і барабан! Трам-там-там!
Брязкальця були, решето було. За колотушками діло не стане — виріже з дуба чи ясена. От тільки шкуру де взяти? Бо не всяка шкура годиться. Можна було б з теляти, але хто ж це йому дасть теля на барабан? Ніхто не дасть, це вже так,— і хлопець зітхнув.
Зітхнув, а рот закрити забув. Рудий собака — добродушний капловухий Бородай — стояв за тином і лущив зубами бліх. Дмитро поволеньки, запобігливо всміхаючись, підійшов до тину й покликав собаку. Той підбіг, поклав лапи на вориння, ошкірився.
— Який же ти волохатий, Бородай,— затіяв із ним розмову.— Це ж тебе блохи кусають, і жарко, і реп'яшня всяка чіпляється. Еге?
Бородай ствердно гавкнув і лизнув йому руку.
— Це ж ти голодний завжди, бо ніхто тебе не годує, всі б'ють, нема де переночувати.
Бородай знову гавкнув, наче згоджувався. Дмитро виніс йому цвілу скоринку, яку собака зловив на льоту.
— Еге ж, клацаєш як! Ану ходімо в сіни, там товчена картопля є в кориті, наїсишся.
І заманив Бородая в сіни. Але як тільки зачинив двері, собака одразу наїжачив шерсть. І погрозливо загарчав. Дмитро хотів накинути йому на шию мотузок, але Бородай гаркнув так, що в хлопця в грудях похололо.
— Чого ж ти сердишся, барабанчику мій? Чого? Я нічого тобі не збираюся робити. А ти думав, що хочу шкуру злупити? Та ні, хіба я такий безжальний...
Змушений був випустити Бородая. Бо що не кажи, а таки поспішив. Спочатку треба приручити собаку, а потім уже... Ну, нічого, час іще є. Сьогодні кинув скоринку, завтра — картоплину, післязавтра борщу в черепок насипле, а там і на мотузок посадить, а треба буде, то мотузок так затягне, що...
Наступного дня розшукував Бородая по всенькому селу. Приблудний він, без господаря, то й забіг, мабуть, під три вирви, бо ж налякався. Ет, не вміючи Дмитро до нього підійшов, без хитрості... Тільки про це подумав, як у глинянику, за млином, почув чи то гарчання, чи то скімлення. Заглянув у яму, а там Бородай лежить, позирає сумними очима. І лапу витягнув перед собою закривавлену, мухи над нею рояться.
— Хто ж це тебе переїхав? — прошепотів Дмитро й відчув, як занило в грудях од жалю до цього гультіпаки.
Бородай тільки хвостом крутнув. Хлопець скочив до нього вниз, почав оглядати рани. І скрикнув раптом:
— Та в нього обидві лапи перебиті!
Відтоді Бородай жив у нього вдома. Заніс його на руках, промив рани, гусячого жиру дістав, змащував, подорожника прикладав. Бородай ходити не міг, але пересувався поповзом, повеселів. "Ось він і приручений,— думав хлопець,— хай ще трошки оклигає, а там..." І він надув щоки, затумкав так, наче справжній барабан обізвався.