Невдовзі Бородай уже потроху міг ходити. Поскаче на трьох, а потім сяде й сидить. Знову поскаче, знову посидить.
— От і не пропали, еге ж? — звертався до нього Дмитро.— Тільки ж ти не тікай від мене, добре?
Одного разу, коли матері не було вдома, узяв мотузок, яким тягали воду з криниці, і один кінець прив'язав до груші. Потім посередині зробив зашморг. І добре натер його милом. Бородай стояв поруч, приглядався до того. Дмитро погладив його, а потім накинув зашморг на шию. Бородай затанцював, далі приліг на землю, віддано дивлячись на хлопця.
— Ну,— сказав той, беручи в руки вільний кінець мотузка,— зараз я тебе ще з цього боку прив'яжу.
Бородай, здається, вірив кожному його слову. Лежав спокійно, тільки хвіст його то догори злітав, то на траву падав. У горлі в хлопця раптово пересохло, і він запитав:
— Ну, ти на мене не сердишся, ні?
Собака, либонь, не сердився, бо хоч би тобі гавкнув!
— От і добре,— мовив Дмитро.— Ти тільки не бійся. Це зовсім не страшно. Ось я натягну за цей кінець — і все. Не будеш скакати? І скавучати не будеш? Не скачи й не скавучи, бо я ж твої лапи вилікував...
Бородай весело поглядав і все бив хвостом.
— Он який ти слухняний! — похвалив хлопець, але в голосі його не чулося радості. Треба було вже тягнути, чи що, проте руки в Дмитра не піднімалися. Ну наче то були не його руки, а чужі. Раптом мрія про барабан зовсім поблякла. І нащо він йому здався? Жив досі без барабана, то й далі проживе.
Хлопець по-справжньому зрадів цій думці. Кинув мотузок, нахилився до Боррдая.
— Ну, твоє щастя,— сказав,— що той барабан мені зовсім не потрібен. Обійдемося, правда?
Бородай витягнув голову з мотузка, скочив Дмитрові на груди.
— Ти не боявся, бо знав, що лихого тобі не заподію. Чого б це я мав тебе кривдити, еге?
А балалайку в Гуньки таки забрав. Пересердився — пішов і забрав. Зумів сам полагодити й струни нові познаходив. Дві басові дав йому сам Гунька — мовляв, для тебе ж випросив у людей, а ти вже казна-що про мене подумав.
Та й ходив із тією балалайкою по весіллях разом із Бородаєм.