Він одняв свою руку з рук Олесі й знов устав. Олеся похилила голову.
— Безвольність, трухлявість якась. Щоб почути ваш голос, я готов... Хіба тут моє місце? Е!.. Прощайте, я вас задержую...
Олеся все сиділа з похиленою головою.
— Посидьте ще трохи... — винувато прошепотіла вона і підвела лице. На очах у неї були сльози.
Вадим кашлянув, з кректінням зітхнув, ступив кроків два убік і потім, швидко сівши коло Олесі, взяв її руку.
— Не сердьтесь на мене, біла! Не треба. Я не хочу вам боляче зробить. Вам найменьче. Виходить так... Мені я не знаю як тяжко, що я роблю вам неприємности. Вам, якій я так вдячний. Біла, не треба...
— Я ж не сержусь... — крізь сльози посміхнулась Олеся. — Мені тільки так... сумно. Все так... тяжко кругом. І я теж уся розкисла. Я зовсім закинула Зою, Славка, а стала якоюсь егоїсткою. Ви не звертайте уваги, у мене сьогодня нерви напружені... Ці історії всі... Ну, ідіть лучше, а то я тут зовсім... розплачусь...
І, одвернувшись, упершись чолом в спинку фотеля, вона тихо заплакала.
— Ідіть... Вадим... — сказала вона, не озираючись.
Вадим устав, узяв її руку й ніжно, винувато поцілував її. Рука тихо стиснула його руку.
Він майже на шпиньках вийшов, одягся і, стараючись не робити шуму, одімкнув собі двері.
24.
Він, не перестаючи думати про Пампущенка й Олесю, попрямував до батьків. Був холодний різкий вітер, і, щоб не змерзнути, треба було якомога швидче йти. Крім того, коли Модест і Олеся оповідали про Пампущенка, йому згадувався Стьопка, який годині о четвертій зустрівся йому біля воріт дому Рибацьких. Стьопка не помітив Вадима, бо був якийсь весь розхрістаний, піднятий, а на тупому лиці горіла зла рішучість. Тоді Вадим не дуже над тим роздумував, але тепер йому стало трівожно. Очевидно, той вигляд Стьопки мав зв'язок з Пампущенком. А раз так, то лють цього дегенерата могла вилитись на тих, що найменьче мав змоги боронитись від неї. Рука Вадима з якоюсь сласностю ненависти стискувалась при одній думці, що той паскуда щось учинить з старими.
В великих сінях сиділа покоївка Тепи. Як тільки вона побачила Вадима, зараз же встала й хутко пішла йому наперейми.
— Вас Степанида Макаровна до себе просять… — проговорила вона поспішно й з таким чудним виразом, що Вадим зразу зупинився й різко, трівожно сказав:
— Щось сталось... у нас?
— Ні, нічого не сталось. А тільки просили, як ви прийдете, зайти до їх.
Вадим ще раз пильно глянув на покоївку й повернув до Тепи рішучим і непокійним кроком.
Тепа ходила по свойому салоні в темно-синій шовковій сукні, яка на пукатостях одливала фіолетовим світлом.
— Що сталось? — зараз же спитав Вадим грубо й нетерпляче.
Тепа зупинилась і з понурим здивованням мовчки зупинила на йому очі. Вони в неї тмянно й хмуро горіли; під ними темніли круги, лице було бліде, трохи ніби запале, але від того було немов одухотворене й ще краще.
— З моїми щось сталось? Так? — спитав Вадим. — За тим кликали?
— Нічого з вашими не сталось і не за тим кликала, — рівно й чудно відповіла Тепа, не зводячи з його очей.
Вадим колупнув її коротким поглядом, потім скинув картуза й спитав:
— А за чим же?
— Скажи: ти довго будеш мучить і себе, і мене? — тим же рівним і дивним голосом неголосно проговорила Тепа.
— Мучить? Не розумію. Я нікого не мучу... В чому річ?
Тепа мовчки взяла Вадима за борти плаща й почала скидать з його.
— Я, Тепа, не буду сидіть. Мені треба до своїх зайти.
Але Тепа, нічого не одповідаючи, кинула плащ на стілець, взяла Вадима за руку й повела до канапи.
— Нам треба поговорить. Сідай... — коротко сказала вона.
Вадим пильно поглядав на неї. Сівши, він вийняв папіросу й закурив. Держучи обгорілого сірника, він озирнувся, куди б його покласти, але попільнички не було нігде. Тепа помітила, вирвала сірник і мовчки кинула його на килим посеред хати.
— Ну, в чому ж діло? — пускаючи дим убік і почуваючи ніяковість і жар в лиці від її чудного хмуро-неодривного погляду, якомога діловитіще й байдуже сказав Вадим. — Може, з приводу убийства редактора "Русскаго края"?
— А, к чорту цих ідіотів і мерзотників! — раптово встаючи, з огидою сказала Тепа. — Скажи: ти женишся на Микульській?
Вадим хотів здивуватись, але, глянувши пильніще в лице Тепи, тихо відповів:
— Я сказав вам, Тепо, що на такі теми не хочу з вами говорить.
— Дурниці. Будеш говорить. Будеш, говорю! Я не можу більше. Ти знаєш, скільки я тебе тут жду? З восьми годин ранку. Коли б не прийшов, сама б пішла до тебе вночі. Чекай. Ти слухай. Все вислухай, а тоді будеш говорить. Я з тобою хочу балакать без викрутасів і дипломатії. Сю ніч я провела з Білявським, тим, що ти на автомобілі бачив. Не думай, що він мій любовник, ще ні. З того часу, як я взнала, що ти їдеш, у мене нема любовників. Не того, що... що так ніби люблю тебе. А... другого. Не в тому річ. Чоловік мучиться й безумствує. Знов: не з жалости говорю, а... скучно мені. Памьятаєш, я тобі говорила, що нікого, крім тебе, не любила, хоч і мала любовників? Памьятаєш? Ти робиш вигляд завжди, що не віриш... Сам віриш, я це знаю. Мені плювать на це, знай.
Вадим знов повів очима, шукаючи попільничку. І знов Тепа вирвала з рук його недокурок і шпурнула кудись вбік. Вадим мовчки дивився на неї.
— А може, й не віриш. З твоїх деяких слів я бачу, ти думаєш, ніби я хочу просто "покорити" тебе. Я не ховаю: люблю владу. Це найкраще, що єсть в життю. Але тут не те. Говорю щиро, повторяю. Тут... я сама не знаю, що. Може, це псіхоз якийсь? Я не можу нічого почувать з мужчинами, ні псіхично, ні фізично. І іменно з того часу, як почала тебе згадувать. Я ці роки зовсім тебе не згадувала, а коли згадувала, так так собі, — не до тебе було і... ну, просто нецікаво мені було. Ти бачиш, я отверто й щиро говорю з тобою.
Тепа не сідала, а стояла, трохи перегнувшись до Вадима й спершись одною рукою на спинку стільця.
— Згадала я тебе перший раз вліті, в бесідці, після того, як Ось при Олені Іванівні вираховував, коли ти маєш приїхати. Я пішла в бесідку й от там вперше згадала тебе як слід. І з того часу все... пропало. Раніще мене хвилювали мужчини, я кохала, оддавалась, все що треба. Тепер я тупа, буквально тупа. Фізично тупа! Тут уже не псіхологія. Я не вірю в те, що любов до одного може здержать фізичний потяг до другого. А виходить, єсть щось, що не тільки здержує, а вбиває. Я до лікарів зверталась. Нічого не найшли, все як слід. Навмисно брала тих любовників, які найбільш мені подобались, — нічого. Огида, нудьга, ненависть. Чекай, чекай... Ти, може, щось думаєш... ваду якусь. Нема ніякої. І в той же час, коли я згадую те наше минуле, памьятаєш? — у мене... та от і зараз! — у мене так болюче щемить серце, я так хвилююсь, як в вісімнадцять літ... Коли я прохожу повз ті отелі, де ми з тобою бували, у мене слабнуть ноги, і я готова сісти на тротуарі й ридать. На тебе я не можу дивитись байдуже. Ти мене й смішиш, і злостиш, і мені б сором було б за тебе перед своїми знайомими (ти бачиш, я все отверто говорю!), але разом з цим ти так мене хвилюєш, що я вся слабну й теряю розум. Я через тебе роблю такі дурниці, які просто таки лякають тих, хто мене зна. У мене єсть деяка сила, я це знаю, й мені говорять другі, але тепер її нема у мене. Я не знаю, що те таке. Я знаю тільки одне, що я мушу з тим покінчити. Ти знаєш, я вже три рази плакала з того часу, як ти приїхав! Я зробилась сентіментальна, глупа, мені стало все гидко. Я цілими ночами хожу от тут і все думаю. Злюсь, рву на собі сукні, але хожу й думаю. Ти знаєш, я хотіла тебе покликать коли-небудь в нашу компанію і страшно образить, висміять, просто знищить тебе в своїх очах. І не зробила. Не через те, що тобі не могла зробить цього. А через те, що чула, — все одно не помогло б. Я б все одно нічого не почувала б з другими і думала б тільки про те, що було десять літ тому назад... Тепер слухай. І я от що рішила зробить. Слухай. Я ліквідую всі свої маєтки, все, й ми з тобою поїдемо кудись. Гроші я тобі віддам. Що хочеш, те з ними й роби. Оддавай на свої партії чи так проживай — мені все одно. Хочеш, я буду теж у вашій партії. Не хочеш — не буду. Хочеш, повінчаємось. Не хочеш — не треба. Говорю серйозно й щиро.