— Вадим при останніх словах аж устав. По голосі, по рухах, по очах Тепи він бачив, що вона дійсно говорила щиро й серйозно. Але вигляд у неї був, як у хворої гарячкою.
— Це неможливо... — нарешті сказав він тихо й неначе злякано.
— Через що?
Вадим схвильовано, розгублено розвів руками.
— Через що ж неможливо? Я брешу?
— Ні, ти не брешеш, але... Господи! Ні, та що тут говорить!
— Та говори! Говори все, не лукав зо мною. Все, все говори. Чого неможливо?
— Та того, що, коли б те сталось, ми були б нещасні люди, — аж твердо скрикнув Вадим.
— Через що? Через що, кажи.
— Через що? Через багато причин...
— Та яких же, не тягни, не муч! Я не видержу такого життя! Так? Не вистарчить сил?
— І це... і... Ну, й те, що причина для такого вчинку з твого боку неважна. Через що ти це зробиш? Ну, через що? Не подобається мужчина? Стрінеш такого, що подобається, й кінець.
— Мені ніщо не подобається! Розумієш? Мені нудно, скучно, тоскно, пусто, гидко, мерзотно! Розумієш?
Вадим глибоко й трудно зітхнув.
— Я нічого не розумію... — сказав він. — Я вірю, що ти говориш щиро, але це... так неможливо, так... дико, що я просто не маю сил вірити. Я думаю, що це у тебе часове, вибух якийсь. Через місяць ти убила б і мене, й себе. Або забрала б свої гроші й вернулась сюди.
Тепа посміхнулась:
— А ти боїшся, що я тебе вбью?
Вадим з цього питання, з усмішки побачив, що вона й сама про це думала.
— Розуміється, боюсь. Але тут не в цьому питання.
— А в тому, що ти не хочеш? Так? Ти любиш Микульську? Так? Любиш? Будь же зо мною таким щирим, як і я з тобою. Любиш?
Вадим якийсь мент дивився в гарячі божевільні очі Тепи. Людина з такими очима на все спосібна, навіть на те, щоб побігти й придушить поміраючого скаліченого чоловіка.
— Не знаю... — сказав він, твердо й прямо дивлячись їй в лице.
— Не знаєш? А хотів би женитись на ній? Говори щиро тільки!
— Може, й хотів би!
— Але вона не піде! — глузливо додала Тепа. — Микульська за якогось Стельмашенка не піде.
— Може, навпаки? — кинув Вадим.
Тепа зневажливо й, видно, навмисно побільшено засміялась.
— Стельмашенко не схоче Микульську? О, цьому я вже не повірю... Ні, ні, прости, я не те хотіла сказать. Лишімо цей тон. З цим тоном мусимо покінчити. Цих старих тонів у нас більше не повинно бути. Вибач. Я хочу щиро говорить. Я сама вірю, що іменно ти не захочеш, ти не можеш захотіть її. Бо вона повинна зробити так, як я пропоную: все покинути і йти з тобою скрізь. Себто те, що ти мені десять літ тому казав, я це сама знаю. Але я тепер можу зробить, а вона не може. Ти не думай, я все знаю про вас. Навіть те, що вона тебе по голові гладить і ти їй руки цілуєш. Так, так, шпіони, розуміється. Як же инакше? Все знаю, але знаю також, що Олеся Микульська не може бути жінкою Вадима Стельмашенка. Не може й не схоче жінкою, справжньою його жінкою бути. Повінчатись, взять його в свій дім, одягти його, дать йому кватиру, обід, грошей трохи — це ще вона зможе, але більше — ні! Ні, Вадим, я знаю! Знаю напевне!
Тепа ніби з торжеством і дійсно з непохитною певностю викрикнула ці слова.
— Я й не збіраюсь на ній женитись... — хрипло сказав Вадим. — І знаю це й сам.
— Знаєш? Знаєш? Ага, тепер я все розумію. Так, тепер я розумію...
Тепа хутко одійшла убік і почала ходить по кімнаті, закусивши губу й гарячково думаючи.
Вадим дріжачими пальцями витяг з бумажної пачки цигарку й закурив. Сірник він кинув теж додолу.
— Що ж ти розумієш? — глухо спитав він,
Тепа не одповідала, з дзвінким шелестом ходячи з кутка в куток. Потім круто повернула до Вадима, підійшла близько-близько до його, так що груди її надушили на його груди й пахнуло теплотою тіла й духами. Він хотів трохи одсунутись, але вона поспішно обняла його рукою за шию й, так тримаючи, тихо, ніжно, благаюче заговорила:
— Вадю! Почекай... Ну що ти якогось Іосифа строїш? Скажи мені: чого ти не хочеш згодитись на те, що я говорю? Чого?
Вадимові кров почала горіти на щоках і лобі. Знайома, давня хвилююча близість сеї жінки сповнювала його гарячим чадом. Хотілось чи з жагою, чи з ненавистю схопити ці голі упругі руки й здушити їх до гострого колючого болю.
— Вадю! Чого?
— Чекай, Тепо... Я не можу так говорить... Підожди. Зніми руку...
— Не зніму. Говори так! Чого?
Вадим заплющив на мент очі, ніби опановуючи собою...
— Чого? — холодно сказав він, розплющуючи очі і дивлячись в її гаряче, дихаюче на його лице. — Того, що ти сама себе не розумієш. Ти просто хочеш покорить мене. Так, так! Тебе дратує й лютить те, що я не упадаю за тобою тепер, так як колись. Повторяю, ти сама не розумієш себе. Коли б я піддався, покорився, у тебе б на другий же день усе минуло. От що я думаю. Тепер пусти.
— Ні, не пущу... Все ж таки не пущу. А як не пройде? Що тоді?
І Тепа сама зняла руки, сіла на канапу й, трудно, важко дихаючи, безсило сперлась рукою об сидіння.
— Ослабла... Голова закрутилась. Формений псіхоз.
Вадим пильно дивився на неї. Щоки й чоло горіли все більше й більше. Ноги його теж немов почали ставати важкими й серце, минутами все холодніючи, ходило важко, повільно, від чого було аж трудно дихати.
— Сядь коло мене.... — стомлено прошепотіла Тепа.
Вадим знов виняв пачку з папиросами й кінчиками нігтів витягнув цигарку. Пачка здригувалась в руках його і здавалась гарячою.
— Вадю, сядь... Я не буду... Тільки сядь, посидь. Зараз підеш, куди хочеш. Не треба ні про що говорить. Тільки посидь.
В голосі був незвичайний сум, покірність. Вадимові тьохнуло серце жалостю. І зразу ж після цього стало легче, вільніще й теж чогось сумно.
Він підійшов і сів поруч з Тепою.
— Здорово ти мене не любиш, Вадю? Га? — спитала вона тихо.
— Ні, Тепо.
— Можна взять твою руку?
Вадим узяв її простягнені пальці й слабо потиснув їх. І раптом йому стало дивно: ця жінка була йому рідна! Яка б вона не була, що б вона не робила, вона йому відома вся, він їй також, і цього ніхто й ніщо знищити не може.
— А ненавидиш дуже? — знов спитала вона.
— Ех, Тепо!.. Ну що про те говорить. Не вернеться й не поправиться. А нема ненависти у мене до тебе. Мусіла б бути, а нема.
— Не вірю...
— Не віриш?.. Скажу більше: навіть рідність чую до тебе... І до того, що, знаєш, коли б ти хоч трохи була цей час инчою, ну, хоч такою, як в сей мент, я б міг звернутись до тебе з великим проханням...