— Хейторн, — якщо ви згодні повірити мені на слово. Я покинув візитні картки разом із цивілізацією.
— Отже, це місіс Хейторн, — Месснер із посмішкою вклонився.
Вона кинула на нього погляд — уже не благальний, а гнівний.
Хейторн збирався спитати його прізвище. Він уже відкрив рота, щоб заговорити, але Месснер випередив його.
— Я оце подумав: може, ви, пане лікарю, зможете задовольнити мою цікавість? Два чи три роки тому в університетських колах стався скандал. Дружина одного з професорів… перепрошую, місіс Хейторн… утекла з якимсь лікарем із Сан-Франциско, ніяк не можу згадати його прізвище. Ви не чули про цю історію?
Хейторн кивнув.
— Свого часу ця історія наробила багато галасу. Його звали Вомбл, Грехем Вомбл. У нього була чудова практика. Я трохи знав його.
— Я просто хотів дізнатися, що з ними було далі? Може, ви щось знаєте? Вони зникли, наче й сліду не було.
— Так, він хитро замів сліди. — Хейторн прочистив горло. — Ходили чутки, що вони вирушили на торговій шхуні до Південних морів — і загинули під час тайфуну, чи щось таке.
— Ніколи такого не чув, — сказав Месснер. — А ви пам'ятаєте цю історію, місіс Хейторн?
— Чудово пам'ятаю, — відповіла жінка, і спокій у її голосі дивно контрастував із гнівним виразом обличчя. Вона відвернулася, щоб Хейторн не міг побачити її лице.
Її чоловік знову хотів спитати прізвище Месснера, але той повів далі:
— Цей лікар Вомбл… кажуть, він мав дуже привабливу зовнішність і… м-м-м… великий успіх у жінок.
— Ну, якщо й так, ця любовна пригода йому дорого обійшлася, — пробурмотів Хейторн.
— А жінка була справжньою відьмою, — принаймні я таке чув. У Берклі всі вважали, що вона влаштувала своєму чоловікові… ну… аж ніяк не райське життя.
— Я такого не чув, — відповів Хейторн. — У Сан-Франциско говорили цілком протилежне.
— Жінка-мучениця, так? Розіп'ята на хресті подружнього життя?
Лікар кивнув. У сірих очах Месснера не було ніякого виразу, крім легкої цікавості, коли він заговорив знову:
— Цього й слід було чекати, — дві сторони однієї медалі. Коли я жив у Берклі, то, звичайно, знав тільки одну сторону. Здається, ця жінка була в Сан-Франциско відомою особою.
— Налий мені кави, будь ласка, — мовив Хейторн.
Наповнюючи його кухоль, жінка безтурботно розсміялася.
— Ви слебезуєте, наче дві баби-пліткарки, — дорікнула вона чоловікам.
— Але ж справді цікаво, — посміхнувся у відповідь Месснер і знову повернувся до лікаря. — А чоловік, мабуть, зажив не дуже гарної слави у Сан-Франциско?
— Навпаки, він був взірцем моралі, — вирвалося в Хейторна з дещо надмірним запалом. — Такий собі мізерний буквоїд, — бліда неміч, та й годі.
— А ви його знали?
— Жодного разу не бачив. Я в університетських колах не мав знайомств.
— Знову один бік медалі, — сказав Месснер, ніби розважливо обмірковуючи справу. — Може, й справді він був не надто гарний, — я маю на увазі зовнішність, — проте загалом не такий уже й поганий. Брав участь у студентських спортивних змаганнях. І взагалі мав деякі таланти. Колись написав різдвяну п'єсу, яку оцінили досить високо. До того ж, я чув, що його збиралися призначити деканом англійського факультету; але тут сталася вся ця історія, він подав у відставку і поїхав звідти. Здається, це згубило його кар'єру. Принаймні у нашому товаристві вважали, що від такого удару йому не отямитись. Певно, він дуже любив свою дружину.
Хейторн допив каву, промимрив щось байдужим тоном і запалив люльку.
— Щастя, що в них не було дітей, — продовжував Месснер.
Але Хейторн, позирнувши на грубку, одягнув шапку і рукавиці.
— Піду по дрова, — сказав він. — А тоді можна буде зняти мокасини та відпочити.
Двері за ним зачинилися. Довго панувала тиша. Месснер лежав у тій самій позі. Жінка, сидячи на скрині, дивилася на нього.
— Що ви збираєтеся робити? — різко спитала вона. Месснер поглянув на неї з лінивою байдужістю.
— А що, по-вашому, мені слід робити? Сподіваюся, не влаштовувати сцену? Бачите, я втомився з дороги, а це ліжко вельми зручне.
Жінка в німому гніві закусила губу.
— Але ж… — гаряче почала вона і, стиснувши руки, затнулася.
— Сподіваюся, ви не хочете, щоб я убив містера… м-м-м… Хейторна? — мовив він сумирно, майже благально. — Це було б дуже прикро, і, запевняю вас, у цьому немає необхідності.
— Але ж ви мусите щось зробити! — закричала вона.
— Навпаки, цілком імовірно, що мені не доведеться нічого робити.
— Ви залишитеся тут? Він кивнув.
Жінка у розпачі озирнула хатину й постіль, улаштовану на іншому ліжку.
— Скоро ніч. Ви не можете тут лишитись. Не можете! Чуєте, це просто неможливо!
— Та ні, чого ж. Дозвольте вам нагадати, що я першим знайшов цю хатину, і ви — мої гості.
Вона знов обвела очима кімнату і з жахом зупинила погляд на іншому ліжку.
— Тоді підемо ми, — рішуче заявила вона.
— Це неможливо. Ви кашляєте тим сухим, болючим кашлем, який так образно описав містер… м-м-м… Хейторн. Ви вже трохи застудили легені. А він лікар і розуміє це. Він не дозволить вам піти.
— То що ж ви збираєтеся робити? — знову спитала вона з напруженим спокоєм, що віщував спалах гніву.
Месснер дивився на неї майже по-батьківськи дбайливо, з усією глибиною співчуття й терпіння, яку тільки був здатний зобразити.
— Люба Терезо, я вже сказав, що не знаю. Я ще не думав про це.
— З вами збожеволіти можна! — вона скочила з місця, стискаючи руки у безсилому гніві. — Раніше ви таким не були.
— Так, я був надзвичайно поступливим і люб'язним, — кивнув він у відповідь. — Певно, саме тому ви мене й покинули?
— Ви так змінилися! Цей жахливий спокій… Ви мене лякаєте! Я відчуваю, у вас на думці щось страшне. Робіть, що хочете, але, прошу, поводьтеся розважливо, не втрачайте глузду…
— Я не втрачав глузду, — перебив він, — відтоді, як ви пішли.
— Отже, ви змінилися на краще, — просто диво! Месснер усміхнувся на знак згоди.
— Поки я міркуватиму, як мені слід вчинити, ви зробіть ось що: скажіть містеру… м-м… Хейторну, хто я такий. Це зробить наше перебування у цьому місці більш… як це сказати… товариським.
— Навіщо ви погналися за мною до цієї жахливої країни? — раптом спитала вона.
— Не думайте, що я шукав вас, Терезо. Це випадковий збіг, що не має тішити ваше марнославство. Наша зустріч — просто жарт долі. Я порвав з університетським життям і мусив кудись поїхати. Чесно кажучи, я приїхав у Клондайк саме тому, що найменше сподівався зустріти вас тут.