Брязнула клямка, двері розчахнулися, й увійшов Хейторн з оберемком хмизу. Ледве вчувши його кроки, Тереза кинулася прибирати посуд. Хейторн знову вийшов по дрова.
— Чому ви не відрекомендували нас один одному? — поцікавився Месснер.
— Я скажу йому, — відповіла вона, струснувши головою. — Не думайте, що я вас боюся.
— Я ніколи не бачив, аби ви чогось надто боялися.
— Тож не злякаюся й сповіді, — мовила вона. Її голос і вираз обличчя трохи пом'якшали.
— Боюся, ваша сповідь буде просто облудним визискуванням, корисливим ошуканством, самозвеличенням за рахунок Господа.
— Не треба цих книжкових виразів, — вона невдоволено скривилась, але голос її звучав усе ніжніше. — Я не люблю змагатись у дотепності. До того ж, я не побоюся попросити у вас прощення.
— Мені нема за що вас прощати, Терезо. Як на те, я мушу вам подякувати. Так, спочатку я страждав; але потім мене, мов весняний світанок, осяяло прозріння — я зрозумів, що насправді я щасливий, дуже щасливий. Це було дивовижне відкриття.
— А що коли я повернуся до вас? — спитала вона.
— Для мене це був би неабиякий клопіт, — мовив він, позирнувши на неї з чудною посмішкою.
— Я ваша дружина. Адже ви не отримали розлучення.
— Так, справді, — замислено сказав він. — Якось не зважив на це. Але тепер владнаю цю справу, щойно повернуся.
Вона ступила до нього й поклала руку йому на плече.
— Я вам більш не потрібна, Джоне? — В її голосі бриніла ніжна турбота, дотик руки був легким і звабливим. — А якщо я скажу вам, що помилилась? Якщо скажу, що я дуже нещасна? Адже це справді так. Я справді зробила помилку.
Месснера охопив страх. Він відчував, що слабшає під ніжним дотиком її руки. Він уже не був хазяїном становища, весь його прекрасний спокій зник без сліду. Вона дивилася на нього вологими очима, і він танув під її поглядом. Він бачив себе на краю прірви, не в змозі боротися з тією силою, що штовхала його туди.
— Я повернуся до вас, Джоне. Повернуся сьогодні ж… зараз.
Наче в тяжкому сні, Месснер силкувався звільнитись з-під влади цієї руки. Йому здавалося, що він чує ніжну, дзвінку пісню Лорелеї[23]. Це було так, ніби десь далеко грали на роялі й мелодія владно проникала у його свідомість.
Він скочив з місця, відштовхнув жінку, коли вона спробувала обійняти його, і відступив до дверей. Він не тямився від страху.
— Стережіться, я можу й забутись! — крикнув він.
— Я ж попереджала вас — не втрачайте глузду, — вона втішно засміялась і знову взялася мити посуд. — Ви нікому не потрібні. Я просто жартувала. Я щаслива з ним.
Але Месснер їй не повірив. Він пам'ятав її здатність міняти тактику. Так вона вчинила й зараз. Авжеж, вона просто хотіла скористатися з нього. Вона нещаслива з іншим. Вона розуміє, що помилилася. Ця думка тішила його самолюбство. Вона хоче повернутися до нього, але йому це зовсім не потрібно. Він мимохіть узявся за дверну клямку.
— Не треба тікати, — засміялася жінка. — Я вас не вкушу.
— А я й не тікаю, — по-дитячому огризнувся він, натягаючи рукавиці. — Просто збираюся по воду.
Він узяв порожні відра та каструлі й відчинив двері. Потім озирнувся до неї.
— Тож не забудьте сказати містеру… м-м-м… Хейторну, хто я такий.
Месснер розбив тонкий лід, що за годину затягнув ополонку, і наповнив відра. Але до хатини не поспішав. Лишивши відра на стежці, він швидко походжав туди й сюди, щоб не змерзнути, бо мороз обпікав тіло, наче вогнем. На той час, коли його похмуре чоло проясніло й на обличчі з'явився рішучий вираз, борода в нього геть побіліла від паморозі. Він виробив план дій, і його скуті морозом губи скривилися в посмішці. Він підняв відра з водою, що вже встигла вкритися льодом, і рушив до хижки.
Увійшовши, Месснер побачив, що його суперник стоїть біля грубки; у його поставі вчувалося щось ніякове, знічене. Месснер поставив відра на підлогу.
— Радий з вами познайомитися, Грехем Вомбл, — мовив він, з такою ґречністю, наче їх щойно представили один одному.
Той не простягнув руки. Вомбл тупцяв на місці, відчуваючи до Месснера ненависть, яку люди зазвичай відчувають До тих, кому заподіяли зло.
— Отже, це ви, — промовив Месснер з удаваним подивом. — Ну що ж… Бачите, я справді вельми радий з вами познайомитись. Мені було… м-м-м… цікаво знати, що знайшла у вас Тереза, — що її, так би мовити, зачепило. Ну-ну…
І він оглянув його з голови до ніг, як оглядають коня.
— Я розумію ваші почуття до мене… — почав Вомбл.
— Та що ви, облиште! — перервав його Месснер у підкреслено дружній манері. — Про це й говорити не варто. Я просто хотів би знати, якої ви думки про Терезу. Адже вона виправдала ваші сподівання? Життя обернулося на казковий сон?
— Не верзи дурниць! — втрутилася Тереза.
— Просто я звик природно поводитись, — винувато промовив Месснер.
— Але при цьому ви могли б поводитися більш розважливо, — різко відповів Вомбл. — Скажіть, що ви збираєтеся робити?
Месснер безпомічно розвів руками.
— Сказати по правді, не знаю. Це одне з тих неможливих становищ, з яких нелегко знайти вихід.
— Ми не можемо утрьох ночувати в цій хижці. Месснер кивнув.
— Отже, хтось мусить піти.
— Це також не підлягає сумніву, — згодився Месснер. — Якщо три тіла не можуть одночасно перебувати в одній площині, одне з них мусить зникнути.
— Зникнути доведеться вам, — бундючно мовив Вомбл. — До найближчої стоянки десять миль, але ви їх легко пройдете.
— Ось і перша похибка у ваших міркуваннях, — заперечив Месснер. — Власне, чому я мушу йти? Я першим знайшов цю хатину.
— Але Тесе іти не може, — сказав Вомбл. — її легені вже застуджені.
— Я з вами цілком згодний. Вона не зможе пройти десять миль у такий мороз. Звичайно, вона мусить лишитися.
— От я й кажу, — не поступався Вомбл.
Месснер відкашлявся.
— У вас із легенями все гаразд, чи не так?
— Так, ну то й що?
Месснер знову відкашлявсь і заговорив повільно, ніби вимовляючи кожне слово по тяжкому роздумі:
— Та нічого… от хіба тільки те, що… згідно з вашими власними міркуваннями… ніщо не заважає вам, так би мовити, позмагатися з морозом якісь десять миль. Ви їх легко пройдете.
Вомбл підозріливо глянув на Терезу і помітив у її очах вогник радісного подиву.