Так потяглися дні, місяці, роки.
Невідлучно Леонід при царевичу, разом лягають, разом встають, разом щось на ходу перекусять і — вперед. Царевич вже зміцнів, засмаг, прокидався завжди рано, а треба, то й серед ночі схоплювався. Звик спати на твердій лаві, на якій вихователь вже стелив йому ведмеже хутро. Ів мало,, здебільшого грубу селянську їжу, поздоровішав, збадьорився. Олімпіада переживала, дивлячись, як круто виховує Леонід її сина, але терпіла, розуміючи, що царевичу це піде лише на користь. І все ж ні-ні та й передавала через Ланіку ласощі для сина.
— їж, доки твій мучитель не бачить,— озираючись, шепотіла добра Ланіка.— Ач що Леонід придумав, дитині вже не можна й крихти солодкого до рота взяти.
Вдавано попручавшись, Александр жадібно хапав солодощі, запихаючись, квапно ковтав. Одного разу його й застукав Леонід.
— Я, здається, починаю в тобі розчаровуватись, царевичу! — Леонід насильно відібрав солодощі і гримнув на Ланіку: — Ану геть, сердобольна! Не псуй мені царевича! Не смій і близько до нього підходити!
— Люди добрі, та що ж він таке пащекує? — заголосила Ланіка.— Щоб мені не підходити до дитини, яку я вигляділа? Та я поскаржуся цариці! Де це бачено, щоб дитині солодощів не давати!
— Іди скаржся.— Леонід безцеремонно виштовхав її в плечі.— А сюди не смій і потикатися!
Ображена й обурена Ланіка поскаржилась цариці. Та Олімпіада тільки зітхнула й безпомічно розвела руками.
— Я дала Леоніду слово, що не буду втручатися у виховання сина.— Озирнувшись, шепнула: — Але ти слова Леоніду не давала...
Звідтоді Ланіка крадькома носила царевичу ласощі і, вибравши зручну мить, коли вихователя не було поруч, совала Александру то горішки, то яку здобу, шепотіла злякано:
— їж, їж, їж... Щоб твій мучитель не бачив. А що не встигнеш — заховай. І не падай духом, нещаслива моя дитино, я ще тобі принесу чогось добренького. Не залишу тебе в голоді.
Александр ховав ласощі під ведмежим хутром на лаві, але в Леоніда нюх виявився як у собаки — він швидко знаходив ті ласощі, викидав їх, а натомість змушував царевича їсти черствий хліб і такий же сир, що застрявав у горлі. Навіть води і то не щедро давав.
— Вчися володіти своїми бажаннями. Людині завше чогось хочеться, кращого і ще кращого. Вмій собі сказати: досить! Я живу не для того, щоб виконувати свої забаганки.
— Ти чому забираєш у мене ласощі? — Александр грізно тупав ногою.— Я — царевич, а ти хто такий?
— А я просто Леонід,— одказував вихователь.
— Коли ти просто Леонід, то буде так, як я захочу.
— А я хочу, щоб ти став загартованим воїном. І від свого не відступлюся. А, хто ти такий, я й без тебе знаю. Ти мені ділом докажи, що ти царевич. А за те, що посмів тихцем брати ласощі, позбавляю тебе їжі. До завтра. І — збирайся. Зараз поїдемо в гори, будеш цілий день дертися на скелі. Щоб знав, як запихатися здобами!
Навчав Александра битися на кулаках, бути безжалісним і жорстоким.
У світі ніколи не буде миру!
Для створення передової держави царю Філіппу потрібні були такі люди, які б несли з собою культуру й цивілізацію. І звичайно ж, щоб вони вміли виправдовувати завоювання македонців..Таких людей — передових і глибоко освічених — Македонія на той час не могла дати. Вона усім — писемністю, літературною мовою, цивілізацією та культурою — була зобов'язана грекам та іншим своїм покореним сусідам. Цар Філіпп завжди охоче запрошував до себе на службу мудрих греків. З'явилися вони і в оточенні його сина. Тільки Леонід не всіма учителями був задоволений. Так один з них, Філіск, викликав у нього постійне роздратування. І навіть ворожість. Добрий за натурою, Філіск, не стомлюючись, повторював на уроках, що в дер жаві мусить бути благоденствіє — відповідно до вчення кініків. Він і познайомив Александра з цим філософським
В
ченням. Школу кініків заснував у IV сторіччі Антісфен. Іазва її походить від гімнасію на пагорбі Кіносарг в Афінах, де Антисфен проводив із своїми учнями заняття. Кініки критикували і Сократа, і Платона про об'єктивне існування загальних понять — ідей добра, справедливості, краси — і вважали, що реально існують тільки ті конкретні речі, які сприймаються чуттям. Вони вимагали повернення до природного стану, відмови від багатства, розкоші; людина повинна самоізолюватися від суспільного життя. Філіск закликав Александра утримуватись, як він стане царем, від воєн, насильства, проповідував мир і злагоду. Це вже було занадто. Коли Леонід уперше почув, чому навчає Філіск його підопічного, зблід і накинувся на філософа заледве чи не з кулаками.
— Ти що мелеш, дурна твоя голова?! Що проповідуєш? Яке добро, яка справедливість у цьому жорстокому світі? Як ти смієш закликати Александра утримуватись, як він стане царем, від воєн? Який цар довго протримається на мирі та бенкетах? Як він тим миром розширить своє царство, підкорить нові народи? Світ жорстокий, а ти...
— Тому й жорстокий, що не знає миру, добра та справедливості,— затявся на своєму філбсоф.— Коли буде мир і.злагода, запанують ідеали добра й справедливості...
— Затям,— зрадивши своїй витримці, кричав Леонід,—* у світі ніколи не буде миру і злагоди! Хто сильніший, у кого більші кулаки, той завжди буде правий і завжди правитиме іншими, такими диваками, як ти! Чого ти навчаєш царевича? На те вона і війна, аби бути жорстокою. Але тільки війни приносять царям і золото, і рабів, і нові землі... Я привчаю царя до кулаків, готую з нього мужнього і витривалого воїна, а ти... До м'якотілості його навертаєш? Беззубим його хочеш виховати, здатним лише в гінекеї жити?
Того ж таки дня філософа Філіска з ганьбою вигнали геть, а про його вчення, як і про всіх його однодумців, Леонід заборонив навіть згадувати в присутності царевича.
Геометрію і числову метафізику викладав платонік Менехм. І хоч Леонід бідкався, що для такої науки Александр ще малий — десять років царевичу,— та Менехм вважав, що якраз.
— Числова метафізика Платона е найвищою і останньою сходинкою мудрості,— гаряче вигукував Менехм.— І чим раніше людина почне підніматися до її вершин, тим мудрішою вона стане.
Вчителям з царевичем було і легко, і важко водночас. Александр вдався пристрасним, швидко міг чимось захоплюватись, але міг бути й байдужим чи впертим. А захоплюючись, так запалювався, що іноді забував, де він і що з ним. Якось Леонід заспівав давню воєнну пісню, і вона до того полонила царевича, що він схопив меч і, збуджено блискаючи очима, поривався зараз же кинутись у бій.