Характер мав непостійний. Був романтиком і в той же час раціональним, був добрим, милосердним і водночас — жорстоким, здатним до насильства. Як це поєднувалося в хлопчикові — спробуй розберися. Принаймні клопоту з царевичем у вихователів і навчателів було чимало. Коли його захоплював учитель, він тоді робився покірним, лагідним і вчився з охотою — і ним не можна було й нахвалитися. Золота дитина! Ті ж, хто намагався диктувати йому свою волю, нічого не домагалися, а тому вважали царевича злим і впертим, заледве чи здатним до навчання. Нікчемна дитина, та й усе!
Александр з малих років ніколи не був байдужим, бо завжди у ньому клекотіла або радість, або гнів, від природи він вдався запальним, рвійним і пристрасним, і, яким він буде наступної миті,— ніхто не знав. Казали, що він у всьому вдався у свою матір.
І з Леонідом Александр вів постійну війну. І постійно її програвав — вихователь залишався непохитним і ніколи й ні в чому не уступав царевичу. Спершу Александр затівав чвари із своїм вихователем з-за солодощів та різних здоб, які дуже любив і які в нього постійно й безжалісно відбирав Леонід. Потім воював з-за грошей. Отримуючи кошти з царської скарбниці на своє утримання, царевич швидко їх тринькав, бо любив робити надто щедрі, майже царські дарунки своїм юним друзям. Опинившись через кілька днів без обола, вимагав нових і нових монет. Леонід категорично відмовляв:
— Ти не заробляєш грошей, а тільки витрачаєш їх. Тому чекай, доки надійде черга знову давати тобі гроші на твоє утримання.
Александр тупотів ногами і гнівався.
— Дай мені зараз же! Царевич я, зрештою, чи не царевич?
— Царевич,— охоче погоджувався Леонід.— Але грошей я тобі все одно не дам. Будь ощадливим, тоді й не доведеться просити. Якщо ти звикнеш на всі боки роздавати гроші, то, ставши царем, швидко спорожниш державну скарбницю, а потім розтринькаєш і саме царство.
З учителями в Александра теж були складні стосунки. Царевич переймав від них не лише знання, а й їхній досвід та вміння. Якщо вчитель був прісною, вбогою натурою і механічно нанизував слова, царевич до такого хутко втрачав цікавість. Крім того, в нього була дещо своєрідна манера висловлювати свій протест, коли той чи інший предмет йому не подобався. Він тоді різко, не стримуючись, перебивав учителя і задавав йому запитання. І вчителеві, аби не втратити власної гідності, доводилося непросто. Якось Менехм не зумів як треба пояснити одну складну і заплутану частину платонівської числової метафізики. Александр різко йому велів:
— Поясни мені коротко: в чому річ? Коротко і ще раз коротко!
— У житті,— спокійно відповів Менехм,— бувають два різні шляхи: один для царів — це короткий шлях, другий для простих смертних — довший. Але геометрія — виняток. Вона може показати тільки один шлях, спільний для всіх.
Царевичу така відповідь дуже сподобалась.
— Молодець,— похвалив він учителя (Александр дуже рано дозволяв собі хвалити старших і навіть учителів).— Зумів викрутитись, але ти сам зізнайся, що не дуже розбираєшся в тому, в чому хотів переконати мене. Вчення платоніків, як я відчуваю, має слабкі й вразливі місця, бо в основі цього вчення немає ясності й точності.
Найбільше царевич любив міфічні перекази, прадавні сказання про героїв, і особливо поеми про Гомера. Мріяв повторити знамениті подвиги славних героїв минулого, іноді ночами схоплювався зі свого твердого ложа, будив Леоніда, тремтів.
— Я дарма живу на світі білому!
— Це добре, що ти про це і вночі думаєш.
Дарма, дарма! — вигукував Александр, не тямлячи себе, і тоді на нього находило таке збудження, що він аж зубами цокотів.— Я боюсь, що мій батько звершить всі найвеличніші справи, підкорить всі народи і не залишить мені місця для подвигів.
— Не хвилюйся,— заспокоював його вихователь.— Всіх народів покорити неможливо. Поки один народ завоюєш, інший тим часом повстане — і тоді доводиться починати все спочатку. І не виключено, що тобі, коли станеш царем, доведеться підкорювати ті народи, які сьогодні захопив твій батько. Оскільки ж народи не люблять добровільно сунути шию в чуже ярмо, то походів та воєн вистачить і на твій вік.
Зустріч з Буцефалом
Філіпп занепокоївся лише тоді, коли синові виповнилося чотирнадцять. Раніше ж не до сина було — війни, походи, коханки, гульки... Багато що здобув за цей час Філіпп — усе узбережжя прибрав до рук. Але головна справа його життя — панування над усією Грецією і похід у Персію ще були попереду. На звершення цього потрібні роки й роки — так чого доброго він до кінця днів своїх і не займеться сином. Тож, спохопившись, подумав: а чи не пізно він про сина згадав? Вже й зараз в Александра ніби немає синівської любові до батька. І причина тут відома: Олімпіада. Доки він у походи ходив, вона із своїми епірянцями налаштувала сина проти батька. Якийсь не такий Александр став, потаємний. Треба негайно братися за сина, доки не пізно. І все, що йому Олімпіада в голову вбила негарне про батька,— вибити, вимести до пилинки, а натомість засіяти там тільки все македонське.
І почав Філіпп потроху сина до себе навертати. На релігійних святах садовив його поруч з собою. Хай звикає. Та й піддані теж хай до царевича звикають, колись він над ними буде владикою. Знайомив сина і з своїми найдовіре-нішими наближеними, гетайрами, але син тримався з ними насторожено. Був занадто самолюбивим і занадто високої думки про себе. Якось наближені царя запитали Александра (він швидко бігав і відзначався прудкістю ніг), чи не бажає він взяти участь у змаганнях з бігу на Олімпійських іграх, то царевич пихато відповів: "Так, якщо моїми суперниками будуть царі..."
Не знав тоді Філіпп, що син не тільки був під впливом матері і її очима дивився на світ білий і на батька, він ще й ревнував батька. І чим більше перемог здобував Філіпп, тим більше йому заздрив син. І заздрість ту ледве приховував у собі. Іноді, коли до нього доходили вісті про нову перемогу батька, хлопець не втримувався і з гіркотою вигукував: "Мій батько нічого не залишить на мою долю".
По-справжньому Філіпп звернув увагу на свого малолітнього сина після випадку з конем, якого македонському цареві якось запропонували купити. Звали коня Буцефалом. І був то кінь не просто гарний, а прекрасний, вартий будь-яких грошей. Це Філіппу — а він на конях розумівся — ясно було з першого погляду. Але Буцефал був необ'їждженим. Тож, перш ніж платити гроші (а їх Філіпп ніколи не кидав на вітер), треба було спершу випробувати коня в узді. А випробування нового, ще незнайомого коня — завжди свято для знавців коней. Тож цар вирушив на вибране місце в оточенні свого почту. Милувався Буцефалом — красень! Ноги, груди, постава, гордо піднята голова... Але свята не вийшло. Які вже тільки сміливці не намагалися впоратися з конем, нічого путнього з того не виходило — кожного, хто зважувався на нього сісти, Буцефал відразу ж скидав геть.