Фауст

Сторінка 45 з 75

Йоганн Вольфганг Гете

Мефістофель
Ти зверху мов мальована картина,
А знизу глянь — страхітлива тварина.

Сфінкс
Говориш ти собі на безголов'я,
У нас у лапах — сила і здоров'я.
А в тебе — кінське копито,
І ти між нас ніщо й ніхто.
Сирени заспівують прелюдію вгорі.

Мефістофель
Що то за птиці на тополі
Гойдаючись заводять спів?

Сфінкс
Не слухай їх; людей доволі
Той зрадний спів із світу звів.

Сирени
Нащо вам потвори ниці,
Що торочать вам дурниці?
Ми літаєм знадним роєм,
Ми співаєм ладним строєм,
Ми сирени-чарівниці.

Сфінкси
(передражнюють їх на той самий голос)
Поховались там у листі
Ви, хижачки пазуристі, —
І істоту нещасливу,
Що заслухається співу,
Ви розшарпаєте враз!

Сирени
Гетьте, зависть і ненависть!
Голубливість і ласкавість
Хай панує проміж нас…
Чи на полі, чи на морі,
Чи в небесному просторі,
Ми привітні повсякчас.

Мефістофель
Оце іще мені новини!
За звуком звук іллється, лине,
Неначе струни виграють…
Та хай виспівують як хочуть,
Хоч звуки вуха і лоскочуть,
До серця все ж не дістають.

Сфінкс
До серця, кажеш, шарлатане?!
Якесь пуздерко шкуратяне
У тебе в грудях там, мабуть.

Фауст
(надходить)
Приємне це видовище незвичне:
В потворному угадуєш величне…
Усе мені віщує тут удачу;
Кого це я перед собою бачу?
(Указуючи на сфінксів).
Із цими говорив Едіп колись,
(указуючи на сирен)
Між цими в путах корчився Улісс,
(указуючи на мурашок)
Оці скарбів найвищих осягли,
(указуючи на грифів)
А ці їх вірно й щиро берегли…
В душі моїй встають привабно-кличні
І постаті, і спогади величні.

Мефістофель
Раніше їх прокляв би ти,
Тепер зробився менш суворим:
Де милу думаєш найти,
Радієш часом і потворам.

Фауст
(до сфінксів)
Озвіться, левожони, ви до мене:
Чи хтось із вас не бачив тут Гелени?

Сфінкси
Ми не зазнали вже її часів,
Останніх з нас Геракл убив.
Удайся краще до Хірона,
Він десь гасає між духів —
Ото тобі помога й охорона.

Сирени
Тут добудешся ти всього!
Як Улісса ми приймали,
То наслухались од нього
Дивних повістей немало.
Ми тобі те все розкажем,
Будь лиш любим гостем нашим, —
Гарне море в нас зелене.

Сфінкс
Ти не вір їм, то ж сирени!
Так, як Улісса чар зв'язав,
Тебе хай наша рада зв'яже:
Знайди Хірона, він покаже
Тобі усе, як я сказав.

Фауст відходить.
Мефістофель
(незадоволено)
Що то за птиці — крячуть бридко,
Лопочуть крильми швидко-швидко
І так летять, що ледве видко, —
Стрілець не влучить їм і вслід.

Сфінкс
То зграя бистрих стимфалід —
Летять, як вихор, прудкокрилі,
Коли б не Геркулеса стріли,
То їх нічого не взяло б.
В них гусі ноги, орлій дзьоб,
Вони нас крякотом вітають,
Бо всіх за родичів вважають.

Мефістофель
(ніби аж злякався)
А що ж за погань там шипить?

Сфінкс
Та не турбуйся дуже нею,
То голови гадюки із Лернею,
До тулуба вже їх не приліпить.
Та що це сталося з тобою?
Уже нема в тобі спокою…
А, бачу, бачу… Ну, іди,
Коли схотілося туди;
Чого ж вертіти головою?
Красунь там є на всі лади:
То ламії, дівки любливі,
Усміхливі і жартівливі;
Усього діб'ється од них
Сатир, зухвалий козлоніг.

Мефістофель
А як вернусь, я ще вас тут застану?

Сфінкс
Іди собі до того каравану.
З Єгипту ще привикли ми царить
На протязі тисячоліть,
І як до себе слушну шану чуєм,
То днями сонця й місяця керуєм.
Як верховний суд народів,
Сидимо між пірамід,
І нічого нам не в подив —
Мир, війна, потоп, весь світ.

На долішньому пенеї
Пеней, оточений потоками й німфами.
Пеней
Очерете, колихайся,
Ти, комишу, коливайся,
Верболози, шелестіте,
Ви, тополі, шарудіте,
Недоспав я, недоснив!
Бо якийсь непевний трепет,
Звідусіль таємний шепіт
Всі потоки пробудив.

Фауст
(виходячи на річку)
Чи примарилося знову,
Чи я чую людську мову?
Понад берегом імлистим,
Поза хащем густолистим,
Хвиля лагідно хлюпоче,
Легіт любо щось шепоче.

Німфи
(до Фауста)
Лягай та полежиш
В затишнім куточку,
Всі болі, всю втому
Приспи в холодочку.
Хто муки набрався,
Спочинути рад
Під шепіт, під шемріт,
Під журкіт наяд.

Фауст
То я не сплю! Які розкоші!
О юні постаті хороші!
Це ж я насправді бачу вас,
Немов якого чару повен!
Чи це видіння, а чи спомин?
Являлись ви мені вже раз.
Між буйних заростів долини
Тут не один струмочок лине —
Леліють тихо, ледь дзюрчать;
Та ось в одно злились потоки,
І став постав із них широкий,
Простора і прозора гладь.
Там молоді тіла жіночі
Подвійним чаром ваблять очі.
Свічадо вод відбило їх:
Ті поринають вглиб сміливо,
А ті ступають боязливо;
Гармидер, галас, гомін, сміх…
Чому б на них не любувати,
Жадібних зорів не втішати, —
Та мрія далі все біжить:
Там за рясним зеленим листям,
На ложі ніжнім, запашистім
Цариця-вродниця лежить…

Диво дивне! З бухт затишних
Випливає гроно пишних,
Величавих лебедів.
Плинуть лагідно, спокволу,
Кожен повен задоволу,
Гордо голову підвів…
Та один, за всіх гарніший,
І пишніший, і сміліший,
Обігнав товаришів,
Розпустивши пера білі,
Розгойдавши хвильно хвилі,
У святилище заплив…
Всі інші плавають по ставу,
Прибравши грізную поставу,
А ті й змагатись завелись,
Аж полякалися служниці,
Що їм уже не до цариці, —
Аби самим уберегтись.

Німфи
До лужка, до бережка
Прихилімо, сестри, вухо —
Бо, здається, здалека
Кінський тупіт чути глухо.
Як би взнати, що за гість
І яку несе нам вість?