І все ж із злості я вирішив піти на цей риск. Це не значить, звичайно, що я визнав за Гамідом такі якості, як некмітливість чи дрібна підозріливість. Ні, тут відчувається чужа, міська рука. І хай вона буде проклята! У всьому цьому мене тривожить не сам Зеїн, а той факт, що він має вплив на принца.
Почуття гіркоти, що охопило мене, не випало з уваги Ва-уля, цього поетичного носія зла, і він легко роз'ятрив мою рану.
— Гордон, любий мій,— сказав він.— Лише ти можеш обійняти чудовисько й залишитися після цього живим й здоровим. Ви, інглізі, маєте найширші пащеки в світі. Ти б міг навіть зжерти нашого міського союзника, чого Гамід не в силі зробити. То чому б тобі не почати звідси — не перерізати горлянку гладкому Азмі? Потім ми могли б перейти від одного бахразця до іншого. Запали мене, брате, і ми вдвох зможемо влаштувати невеличке кровопускання.
Лихі очі Ва-уля, украдений ручний годинник, фантастичні браслети на зап'ястях, усі його вульгарні окраси так пасували до отруйного гумору поета, що я раптом відчув ненависть до його ницої проникливості. І тому я з радістю покинув Ва-уля на Сміта, який здебільшого залишається байдужим до його витончених під'юджувань. Та хоч з цього погляду комбінація Сміта з Ва-улем здається і непоганою, я все ж побоююся, що їхня цілковита протилежність призведе до якоїсь трагедії чи тяжкої помилки. Так, я передав свою перемогу в дуже небезпечні руки.
Отже, я залишив їх і, почуваючи себе дуже й дуже розбитим, повільно поїхав верблюдом у пустиню. Хоч Сміт понадавав мені вказівок щодо найкоротшого шляху і обмотав мої рани незчисленною кількістю бинтів та примусив прийняти безліч пілюль — проти болю і проти сну під час подорожі,— я незабаром заснув і збився з дороги. Тільки на світанку мене зустрів увічливий ескорт з прапороносців Гаміда — я не знав жодного з них, і жоден з них не подбав про те, щоб зняти радісну метушню й стрілянину, як це годиться в такому випадку.
То була невесела зустріч, і вона сповнила б мене смутком, коли б, піднявшись на перший пагорб, я не побачив раптом внизу в долині сліпучу картину військового табору Гаміда, що застиг, немов скутий свіжим морозом, у скісному потоці сонячного проміння, яке лилося з гірських верховин. Це було прекрасне видовище: безладно розкидані намети, верблюди, закутані постаті в м'якій куряві й барви, барви, і передчуття, що все це от-от прокинеться, заворушиться, породить звуки, сповниться життям, рухом, таким дорогим серцю кожного кочовика.
Я сиджу на пагорбі, милуючись цією картиною й не бажаючи своїм наближенням порушувати її — бо передчуваю, що дотик до неї віщує мені недобре. Розумієш, мамо, я справжній кочовик, який після довгих блукань у пустині повертається до багатолюдного двору Гаміда. Але те, що було, знову вже не повториться.
Там, у тій долині, всі мої прагнення дістануть своє завершення, і я гадаю, що більше писати я вже не буду. Те, що має відбутися, вже саме по собі розповість про кінець усіх моїх заплутаних шукань".
"Равбіо!*
І все ж, перебуваючи вже тут, в долині, я мушу далі давати пояснення своїм діям, мамо, бо цього вимагає дивне становище, в яке я зараз потрапив. Я дедалі все більше схиляюся до думки, що наступний етап у розвитку подій буде завершальним для мене, вінцем всієї моєї діяльності, моєї істини, мого одкровення, моєї вселенської
Справи. Поки що я бачу тут лише трагедію. І, здається, ця трагедія стосується не тільки мене самого, а всіх, хто перебуває в таборі Гаміда. А втім, я ще не знаю. Я лише знаю, що тут, в долині, я вже встиг щось втратити і щось знайти, а тому я готовий на вчинок, що виходить за межі розумного. Зараз я намагаюсь якось сформулювати й з'ясувати це — і для себе, і для тебе.
Звичайно, ти повинна показати ці записи Тесе. А також Грейс і навіть Джеку і Сміту (якщо він ще повернеться назад після цих подій). А особливо я хочу, щоб їх прочитала Тесе, бо вона й ти становите зараз для мене якесь невиразне, але єдине ціле. Чому — не знаю. Можливо, тому, що я відчуваю потребу довести щось вам обом. Згодом я напишу в цьому зошиті і для Тесе окремо, бо я одержав від неї листа, який пройшов через руки Фрімена, Зеїна і Гаміда.
Так, Фрімен тепер в моїх руках. Або, вірніше, в руках Зеїна, і з цього можна здогадатись, як потрапив до мене лист від Тесе. Фрімен передав його Гаміду для мене — Фрімен, ця ввічлива потвора, чий останній злочин щодо племен такий жахливий, що я не можу навіть згадувати про нього. Але цей Фрімен передає мені листа від Тесе і навіть жодного рядка від тебе. Чому ти нічого не написала мені, мамо? Ти зреклася мене? Чи розрахункові книжки Джека так захоплюють тебе, що для мене не за лишається часу? Я не розпитував Фрімена про тебе, бо навіть у цьому не можу дозволити йому заглянути в мою душу. А він, звичайно, зберігає самовдоволене мовчання й чекає, коли я запитаю про тебе й про Грейс. Та я краще помру, не знаючи нічого про вас, ніж спитаю його.
Але справа тут не у Фрімені. Принаймні, поки що справа не у Фрімені, бо я ще не вбив його (Він одружився з Грейс? Боже, скільки питань я мусив би задати йому, але не можу. Не можу).
Тепер йдеться не про Фрімена, а про підсумок усієї моєї діяльності, про підсумок, який здавався мені таким містичновисоким, коли я дивився на цю чудову долину з пагорба. Та виявилося, що нічого високого в ньому немає. Тільки ница, гнила дійсність. І це відкриття приголомшило мене.
Все почалося в Гаміда. Я застав його в пригніченому, гіркому настрої. Як і мене, близькість перемоги загнала принца в безвихідь. Він зустрів мене з щирою, глибокою радістю. Але я бачив, що він дуже збентежений чимсь і болісно прагне з'ясувати мені своє власне становище. Я і не думав знайти в його таборі цілковитий спокій і злагоду, але розкладаючий вплив перемоги встиг позначитися на одноплемінниках Гаміда в набагато більшій мірі, ніж я сподівався.
Гамід ледве встиг попередити мене про це, бо ми розмовляли на ходу, поспішаючи до намету Ради племен.
Його слова були пройняті гнівом і роздратуванням.
— Якщо я досі не зрікся влади, то лише завдяки своїй упертості,— казав він.— Скажи, ти вважаєш мене терпеливим?—В цьому питанні принца проглянув такий глум з себе самого, що мені стало боляче за нього. Гамід тремтів. Вимовивши останнє слово, він заплющив свої яскраві, ясні очі, немов ця чеснота терпеливості була йому глибоко ненависною.— Ти не уявляєш собі, яку лють викликають у мені оті ниці заміри на нашу Справу з боку моїх тупих, самовпевнених і підлих придворних. Але я повинен придушувати гнів у своєму серці, щоб зберегти нашу мету в чистоті. Мої високородні брати! Тепер я можу довіряти лише найбіднішому кочовику, бо він просить найменшого й буде задоволений, одержавши лише свободу і нічого більше. А всі інші гризуться між собою, приводять підозрілих чужоземців, які пропонують мені всілякі угоди, навіть привозять політиків і емісарів з інших арабських країн: з Єгипту, Сірії й віддаленіших місць. А ті привозять з собою свою політичну пропаганду, свої нездійсненні обіцянки, невгамовне честолюбство й усобиці, свій розкладаючий вплив; і всі намагаються накинути мені свої пропозиції і поради. Кажу тобі, брате, я принц, якому остогидли всі принци, я ненавиджу всякі богопо-дібні твердження, я зневажаю своїх воїнів, яким тільки й потрібні кров та помста; і я б радо помер тут, зараз, якби знав, що моя смерть покладе край анархії в нашій пустині, покінчить з нашою своєрідною і дикою індивідуальністю.