— Але й істину зрадити не можна... Ось на цьому ми й розійдемося, генерале. Повертайтесь до своїх добре керованих легіонерів, вони у вас геть усі — віддані патріоти. А я подамся до своїх обірваних, віроломних кочовиків. Прощайте. Не можу передати вам, з яким нетерпінням я чекатиму того дня — дня вирішальної битви. Пам'ятайте ж — ви знайдете мене серед цих бешкетників. І якщо ви не побачите чомусь у той день бешкетників, то виглядайте воїнів, які б'ються на смерть — але не в ім'я якихось вигаданих обов'язків, а в ім'я правди, в ім'я ідеї.
— Ви божевільний! — у розпачі вигукнув Мартін.
— Не заперечую.
— Мені, мабуть, краще було б поговорити з Смітом.
— О, його ви зрозуміли б ще менше, ніж мене.
— Він діє заодно з вами?
— Авжеж. Хоч я так і не можу збагнути, навіщо це все йому потрібно. Чудна людина. Калібан. Весь розум у нього не в голові, а в руках. Ось, подивіться.
Гордон зосередив усю увагу на Сміті: він стежив за його довгими руками, що, нагадуючи крани, плавно піднімали каністри у броньовик. Обличчя Сміта спітніло від напруження. Ось його вмілі руки — на цей раз порожні — попливли, немов обіймаючи повітря, вниз — за новою каністрою.
— Сміт — просто закоханий в машини, а я—його хазяїн. Тому будьте милосерді до нього у ваших рапортах. Ну, от і все—він уже скінчив. До побачення, генерале! До побачення!
Вони більше не затримувалися. Гордон віддав наказ вирушати, і вони негайно вирушили. Генерал стежив очима за броньовиком, який мчав вздовж нафтопроводу, і думав, що горбатий корпус машини, оповитий густою червоною курявою, якось дивно нагадує верблюда.
— Він божевільний, цей Гордон. Накладе він головою! — роздратовано промовив Мартін до Уілліса. І, трохи опанувавши себе, додав уже не так різко:—Одержимий! Справжній одержимий! — Уілліс шанобливо промовчав.
— Такі, як він, вмирають не своєю смертю. Проте, коли його не зупинити...—генерал замовк, вамислившись над тим, що може трапитися в цьому випадку. — Боюсь, що завдасть він нам багато мороки.
— Ви так гадаєте, сер? — байдуже спитав Уілліс.
— Боюся, що так, — відповів генерал і додав задумливо: — Тепер він поїхав на побачення з Талібом. А це такий тип, що за грошову винагороду залюбки вб'є Гордона. Воістину незрозуміло, як це Гордон ще досі не загинув — адже в пустині навколо нього стільки зрадників!
— Та з ним же оті охоронці, — відказав Уілліс похмуро.
— Охоронці! Вбивці вони, а не охоронці! Адже їм нічого не варто порішити свого хазяїна! — Небезпека, що нависла над Гордоном, здавалося, непокоїла Мартіна більше, ніж загроза, що її являв собою сам Гордон. Генерал покрутив головою, намагаючись позбутися подібних думок і роздратовано кинув: "А, бог з ним! Ходімо пити кофе!" і попрямував до будинку.
Уілліс пішов слідом за генералом, але інші залишились, стежачи за броньовиком. І коли той зник з очей, раптом відчули всю свою самотність, бо Гордон з його задираками на якусь мить вдихнув справжнє життя в їхнє животіння — вдихнув, щоб одразу відібрати його й увезти з собою під вигуки кочовиків і ревіння мотора.
РОЗДІЛ V
Таліб, верховний шейх джаммарців, ладен був з нагоди приїзду Гордона зарізати половину свого жалюгідного стада — принаймні, так він казав, — і Гордону довелося кричати: "Не треба! В ім'я аллаха, не треба!"—що, зрештою, шейх і сподівався почути від нього.
Головне полягало тут, звичайно, у жесті; проте цей пустий, фальшивий жест, та й усе пишномовне бахвальство Таліба, були більше до душі Гордону, ніж дріб'язковість в поводженні вождів інших прикордонних племен.
Дріб'язковість суперечила самій вдачі Таліба — надто любив він у людях безшабашне, буйне молодецтво. Молодецтво годувало шейха, бо джаммарці були останнім з розбійницьких кочових племен, що живилося ворожнечею та війнами з іншими племенами. Колись Таліб відбирав у сусідів худобу, зброю, скакунів і кухонне начиння. Іноді відбирав і жінок.
А тепер сусіди зубожіли, і разом з ними зубожів і Таліб. Нужда пригнітила і озлобила його, штовхнула на шлях віроломства і, нарешті, підлот: він занепав так низько, що почав прислуговувати Бахразу і англійській нафтовій компанії — за золото, що ті йому сплачували. Таліб розправлявся з неблагонадійними вождями прикордонних племен. Так шейх Джаммару став продажним найманцем, небезпечним для всіх жителів пустині — всіх, крім Гаміда, до якого в серці Таліба ще збереглися рештки чи то любові, чи то остраху.
Однак, незважаючи на віроломство старого воїна, Гордон відчував прихильність до нього за те, що джаммарець так вперто не хотів розлучатися з гордим привіллям кочового життя.
До того ж, Таліб і не думав приховувати своє віроломство — Гордон помітив затаєний виклик в оч;куваль-ному погляді старого похмурого шейха, який сидів у обдертому наметі, оточений своїми прибічниками. Таліб добре пам'ятав, з чим приходив до нього англієць в останній раз, кілька років тому.
Це було ще під час війни. Коли Англія опинилася в особливо скрутному становищі на фронті, Рашід Алі підняв заколот в Іраку проти Бахразу і англійців, і Гордон негайно примчав до Таліба, щоб хабаром удержати його від участі в заколоті. Таліб, не церемонячись, прийняв хабар, тільки промовив: "Ви не думайте, англійців я люблю!"
Таліб любив англійців, коли вони платили йому гроші за те, щоб він не повставав проти Бахразу. Однак він знав, що день Повстання неминуче настане! І ось цей день настав, і Гордон знову був тут, але тепер уже з наміром залучити Таліба до того самого Повстання, від якого колись відраджував. Шейха забавляла ця іронія долі, і після убогого бенкету з старої баранини, рису і кількох фініків, украдених в навколишніх прирічкових селищах, він знову, як вимагав того звичай, привітав Гордона, ще раз обійнявши цього голубоокого араба.
— Хай аллах благословить Гаміда, який прислав тебе сюди! — додав він при цьому. — І сподіваюся, що він прислав тебе до нас не з проповідями.
— А ти, либонь, не злюбив проповідей? — спитав Гордон. — Чи тобі не до вподоби тільки проповідь Повстання?
— Ахххі — зітхнув Таліб і почав з обуренням скаржитися на свою бідність, на люту зиму, на нестачу кормів для жалюгідних отар. Потім став лаяти своїх злиденних одноплемінників, які тепер увесь час вимагали від нього покласти край блуканням від пасовища до пасовища, осісти де-небудь і зайнятися обробкою землі. Вони хотіли оселитися тут, на півночі — сіяти зерно, збирати врожай, і ніколи більше не вирушати у кочівлю