— Вони думають, що зроблять з мене мужицького правителя! Землекопа! — кричав він. — Це з мене, Та-ліба! З старого воїна, вкритого шрамами від ворожих ша-бель і куль! О, аллах!
І шейх почав оплакувати занепад своїх сусідів-кам-рів. Колись наскоки на це плем'я давали непогану здобич, але останнім часом камри так зубожіли, що змушені були копати канави на кордоні, і лише з цього жили. Таліб схопився на ноги і заходив уперед і назад по намету, стискуючи долонями голову, закочуючи очі.
Дехто з його старих прибічників побожно замурмотів:
— Аллах прокляв нас!
— Так моліть у нього порятунку! — заревів Таліб. — Тільки зараз же! Негайно!
Гордон розумів гіркоту і озлоблення Таліба. Табір джаммарців являв собою жалюгідне видовище, і було цілком очевидно, що в наступному році вони вже не наважаться залишити цю місцевість, незалежно від того, на що поверне Повстання. Джаммарці були обірвані, голодні, роз'єднані. їхні жінки скидалися на циганок, діти були рахітичними, здичавілими. Та й сам Таліб, з його голосінням та слізливою, безсилою злобою, на очах у Гордона втрачав свою схожість з середньовічним Гоецом Залізна-рука 6 і перетворювався на нещасного, нікчемного жебрака, який ганить і свій власний народ, і сусідів-камрів, і англійців, і Гордона — усе на світі, крім аллаха.
Ні, це був не той Таліб.
— Я той же Таліб, що й був! — вигукнув старий, немов перехопивши думку Гордона. — Той же Таліб-войов-ник! Кочовики — ось хто змінився! Де родини моїх воїнів? Де? Вони жебрують у пустині або гнуть спини на будівництві шляхів! Де мої незліченні отари, де стада моїх верблюдів? З'їдені — геть чисто! У мене тепер залишилося двадцять верблюдів! Двадцять!
І в безсилій люті шейх знову почав оплакувати свої
втрати, проклинати бідність. Не тямлячи себе, він раптом підскочив до входу в намет і, потрясаючи кулаками у бік табору, закричав:
— Землекопи!
Гордону набридло слухати. Він не раз спостерігав подібні сцени в пустині, і те, що він зараз побачив, уже не могло зворушити його. А втім, йому було прикро, що прийшла черга і Таліба, бо принаймні серед джаммарців, незважаючи на близькість до них бахразької гнилизни, Гордон сподівався ще знайти непорушену гідність і чисте благородство. Але все це пішло прахом. Таліб жалібно репетував, і Гордон не міг більше зносити цього.
— Значить, ти вмієш тільки скиглити, Таліб? — промовив він.
— Скиглити? Зажди, хай прийде день, і ти побачиш, як старий Таліб стинає голови і сіє смерть.
— Цей день прийшов, — відказав Гордон. — Повстанця докотилося до твоєї землі. Тепер треба не голосити, а ^ діяти...
— Діяти?—озвався шейх. — Як? Де? З двадцятьма )верблюдами, із сотнею воїнів, із сорока гвинтівками? А де той ворог? Де бахразці, на яких ти мене нацьковуєш? Вони гасають по небу у літаках! Накажеш ганятися за ними? > Та й що нам дасть ця війна, крім загибелі ще кількох воїнів та двох-трьох солдатських ганчірок у здобич?
— Так ти воюєш тільки заради здобичі?—спитав Гордон. — 3 ким же я розмовляю, з Талібом-розбійником чи з Талібом-воїном, ворогом усього бахразького? Здобич! Розбій! Тьху!
— А для чого живе араб, якщо не для розбою? У наскоках араб здобуває собі на прожиток і нищить своїх ворогів.
— Бахраз і є твоїм ворогом...
— Нащо мені здався той Бахраз? — викрикнув старий шейх.— Що принесе джаммарцям бійка з Бахразом?
— Волю...
— Немає нам задля чого бути вільними, — із злістю закричав Таліб. — Араби вимирають. Аллах карає нас голодом, забирає до себе....
— Ти втратив глузд, — різко промовив Гордон. — Гамід уже недалеко. Незабаром він вступить у Джаммар-ську пустиню.
— Я знаю, де зараз Гамід. Він тільки те й робить, що
4— Я. Олдрідж
49
присилає до мене проповідників. Усе проповіді і проповіді, а грошей анітрошечки! Тепер він тебе прислав. Що йому зараз потрібно від мене?
Гордон знав, що розпочав переговори невдало, проте розпочинати щось вдало з Талібом було неможливо,, і тому зараз не варто було вдаватися до хитрощів або дипломатичних прийомів. Краще ображати Таліба, ніж благати його. І тому, вимагаючи, щоб шейх підтримав їх у нападі на бахразький аеродром, Гордон нагадав старому про його продажність і ганебні послуги Бахразу в минулому і натякнув, що зараз у джаммарця є нагода помститися за своє безчестя.
— Заплати мені, — перебив англійця Таліб,—і я візьму аеродром сам, своїми силами — і без Гаміда. Тільки спершу заплати.
— Ти думаєш, моя душа зроблена з грошей, як у тебе? — здіймаючи руки, запитав Гордон. — Чим я тобі заплачу? Звідки мені взяти гроші?
— Дай мені дві тисячі бахразьких фунтів, дві тисячі золотом, і я сам захоплю аеродром. Адже я не так вже багато й прошу, Гордон!
Таліб хижо посміхнувся у рідку чорну бороду, і англієць зрозумів, про що йдеться: дві тисячі фунтів — це була сума винагороди за його спіймання. Гордон плюнув на підлогу і помацав свою дорогоцінну шию.
— Якщо Таліб може видобути з мене гроші, — то хай він зробить це з благословення Всевишнього яким завгодно способом, правдою чи неправдою! — промовив ЕІН, розтягнувши губи у визивній посмішці.
Шейх розкотисто зареготав, збираючись, очевидно, продовжувати свій небезпечний жарт, але його перепинив один з присутніх — хитріший і молодший за нього. Це був смуглявий, насмішкуватий, лихий на вигляд чоловік, одягнений у дороге шовкове вбрання, з амулетом і ручним годинником.
— Я пригадую багатого Гордона, — промовив він, удаючи, ніби йому ввижається минуле. — Що сталося з тим, іншим Гордоном? З тією маленькою людиною в мундирі— капітаном, майором, полковником Гордоном? Де його гостроверхий кашкет і шкіряні чоботи? І чому він перемінив їх на цей убогий бурнус, портупею, кинджал і верблюда?
Гордон похмуро, але дружелюбно, посміхнувся до иа-
смітника, наказавши собі знести все, що б цей араб не сказав, навіть прихований натяк на те, що Гордон такий же "інглізі", яким ї був, і тому мусить мати гроші.
— Ва-уль, наш дикий поет, наш злий поет! — промовив у відповідь Гордон, і цього було досить. Зустрічаючись, вони завжди глузували один в одного — це в них було щось на зразок змагання. Ва-уль був джаммарцем, але служив Гаміду, і зараз він повернувся до рідного племені із завданням принца схилити Таліба на бік Повстання. Взагалі, для Ва-уля не існувало нічого святого — ні щодо людей, ні щодо справ людських. Він ішов своїм власним, одному йому відомим шляхом, зневажаючи все і вся, крім, мабуть, самого лише Гаміда. Навіть ім'я поета звучало задерикувато, бо, хоч у джаммарців#Ва-уль було звичайним іменем, по-сірійськи воно означало "дикий овес", і ця гра слів закріпила за Ва-улем заслужену славу дикого поета пустелі.