Тесе обережно повісила совок на гачок.
— Дивись, не забрудни сорочки, — промовила вона і потім заговорила:—Немає нічого непослідовного в Справі, яка вихоплює й видряпує для людини все, що можна, з ганебного сучасного і водночас з усіх сил намагається змести це сучасне в ім'я чогось кращого.— Вона трусонула чорним волоссям, немов скидаючи з нього лавровий вінок.— Ох, і наговорила я! Та все це просто, Недді. Ну, що б ми були за люди, якби накликали злигодні й нещастя на свої власні голови, як засіб полегшення свого життя?
На його обличчі з'явився вираз здивування.
— Одверто кажучи, я вважав, що це лежить в основі вашої справи: провокувати саботаж і класові зіткнення — навіть за рахунок людей, за яких ви боретесь.
— Ти мислиш, як неук і дурень!— обурено вигукнула вона.
— Тоді заперечуй мені,— весело промовив він і почав поратися в ящиках з картотекою, удаючи дрібного чинушу"— розкажи мені, як ти в цій конторі готуєш соціальну революцію?
— Ти гнилий анархіст,— кинула Тесе і підняла жалюзі, на знак того, що Бюро відкрито для порад.
Вона зупинилася на дверях, дивлячись крізь туман на синюваті зграйки маленьких школярів, які з тупотом проносилися повз контору до школи.
— Не думай, Недді,— промовила вона, опустивши розслаблені пальці на фарфорову двірну ручку,— що моя дотепність, лукавість і мила дратівливість такі вже безневинні. Лоску в мене аж надто багато, це так, але щодо моєї відданості, поглядів, переконань, то я належу до тієї ж вулиці, що й ці хлопчаки, які біжать зараз до школи. Власне, чим далі позад мене залишалися ці вулиці в моєму житті, Недді, тим більш я розуміла, що єдині люди, яких я розумію, люблю і яким довіряю — це люди, з середовища яких я вийшла, люди безодні. І я зберігала і зберігаю відданість їм.
Тесе повернулася до кімнати і побачила зніяковіле обличчя Гордона. Вона засміялася й, торкнувшись пальцями його губ, сказала:
— Ах, не засмучуйся так!
Він мовчав, і Тесе з ласкавою лукавістю спитала:
— Може, ти хочеш, щоб я виклала всю філософію і всю історію цього?
— Ні! Ні!— він кинувся до дверей.— Я знаю все, все про вашу політекономію та історію. Боже! Хіба ж не залишив я інше чудисько "народної політики" у Гаміда?— Гордон уже був за дверима.— Тесе!—крикнув він, як вуличний хлопчак, що викликає іншого на бійку.— Виходь сюди, на простір. Виходь. Я більше не можу розмовляти з тобою в твоєму жалюгідному тісному лігві.
Тесе простила Гордону його вразливість, однак, залишивши Бюро на помічника, вона повела його знайомитися з іншими сторонами свого життя, і від цього Гордон вже не зумів відмовитися. Тесе водила його по заводах, майстернях і навіть по тісних вологих підвалах, де ремісники виготовляли стільці, якими славиться це місто. На її вимогу, вони відвідали також інші не показні, але важливі місця, в яких проходить життя робітників: школи, закусочні, церковні й профспілкові приміщення і нескінченні закутки в величезних нетряних будинках. Гордон протестував проти всього. Він казав, що відчуває себе жорстоким туристом, якому показують жалюгідний накип людської безглуздості й нікчемності. Але Тесе глузувала з нього, кажучи, що він намагається втекти.
— Втекти — від чого?—спитав він.—Чому б це мені хотілося втекти?
— Не прикидайся наївним. Легше жити, коли не помічаєш усього цього.
Це ходіння страшенно пригнітило Гордона, бо все місто стало тепер в його очах найпохмурішим завершенням машинного прогресу. А втім, присутність Тесе трохи заспокоювала його: її легка, граціозна постать рухалася серед усіх цих страхіть, як у близькій, рідній стихії. Ніщо не вражало її; ніщо не було для неї надто похмурим або незвичайним. І разом з тим, до чого б вона не торкалася— до людини, машини або речі — в її дотику не було нерішучої слабкості Вона нагадувала Гордону механіка корабля, який перевіряє машинний відділ, — в її знайомстві з усім відчувалася впевненість, навіть любов; і її свіже, холодне обличчя, чорні, з вилиском, кучері і різкий, грубуватий гумор олюднювали світ, від якого без неї він би втік світ за очі.
— І тебе ніщо з цього не вражає!—сказав він їй із скаргою в голосі.— Не викликає огиди!
— Ні, це вражає мене щодня,— безстрасно відповіла вона.— І кожного дня викликає огиду. Але я не можу плакати, лежачи в себе самої в ногах... І в усякому разі, тут я знаходжу більше життя, надій і любові, ніж в "мертвотному блаженстві" Кембріджа, як ти його називав. І тут я щаслива.
З ними словами вона завела його в текстильну фабрику. На фабриці перед очима Гордона розгорнулася картина, яка найяскравіше за все відтворювала його уявлення про машинну жорстокість людини. Гордон надивився досить страхіть сьогодні, але те, що він побачив, переступивши поріг першого цеху, перевершило все. Він був приголомшений оглушливим ревом ткацьких верстатів, деренчливим гуркотом безлічі човників, вологою, пекельною, нестерпною жарою, від якої повітря здавалося хворобливим й несправдешнім при світлі флуоресцентних ламп. Бачачи, як з шаленою швидкістю верстати поглинають бавовну, Гордон відчував, що в нього паморочи-ться голова; його проймав фізичний страх, коли він йшов вузькими проходами між гримучих механічних звірів, ледзе ухиляючись від їх шалено літаючих лап — старих човників, які, здавалося, кидалися на нього, щоб розідрати йому груди. А Тесе ступала серед машин, як спритна кішка, перемовляючись по дорозі з огрядними любками-ткаля-ми. Побачивши бліде, злякане обличчя Гордона, вона врятувала його — кивнула, поманила пальцем і завела до мотального цеху. Тут безліч веретен розмотували нескінченні нитки, немов створюючи відчутні на дотик геометричні перспективи — матеріалізовані абстрактні лі-лінії, що їх витягували ряди жінок, які, здавалося, загубилися в створеному ними самими плетиві.
Гордон здригнувся. Тесе засміялася і знов виручила його, завівши до цеху, де старі, високі верстати виготовляли розкішні килими спокійного традіційного візерунку.
— Вони зараз стали рідкісними,— пояснила Тесе. — Килими — це спадкове ремесло.
Але навіть сімейна майстерність втратила свою ідилічність в цій дірі, де скарлючені, напівсліпі старики орудували якимись неймовірними важелями.