— Допомагай, дика звірино з дикого лісу, моєму чоловікові полювати вдень і стережи цю печеру вночі, — запропонувала жінка. — За це я даватиму тобі скільки завгодно кісточок.
— Овва! — вразився кіт, слухаючи їхню розмову. — Ця жінка доволі мудра, та все ж не розумніша за мене.
Дикий собака вповз усередину й поклав свою голову на жінчині коліна:
— О мій друже, дружино мого друга, я допомагатиму твоєму чоловікові полювати вдень, а вночі стерегтиму вашу печеру.
— Леле, який бевзь[98] цей пес, — пхекнув кіт і, гонорово виляючи пухнастим хвостом, подався назад своїми дикими стежинами до вологого дикого лісу. Проте нікому нічого не розповів.
Прокинувшись, чоловік вражено спитав:
— Що тут робить дикий собака?
— Однині це не дикий собака, а перший друг, — пояснила жінка, — й завжди ним залишатиметься. Візьми його з собою, коли підеш на полювання.
Назавтра під вечір жінка нарізала на заливних луках величезний оберемок свіжої зеленої трави і висушила її біля вогню. Невдовзі довкола попливли духмяні пахощі щойно скошеного сіна. Сама ж господиня сіла біля входу в печеру, сплела з кінської шкури недоуздок[99] і знову почала вдивлятись у баранячу лопатку, виспівуючи другу чаклунську пісню у світі.
А в дикому лісі диких тварин неабияк турбувала доля дикого пса. Зрештою дикий кінь ударив копитом об землю зі словами:
— Я піду дізнаюся, чому це дикий собака не вертається. Коте, гайда зі мною!
— Е, ні, дзуськи, — солодко позіхнув той. — Я кіт, який гуляє сам по собі й бродить де заманеться. Чого б це раптом іти з тобою?
А втім він обережно, надзвичайно обережно, прокрався до гроту і сховався поблизу, аби все було чутно.
Вловивши ходу дикого коня, який вряди-годи спотикався через довгу гриву, жінка усміхнулася:
— Ось і друга дика звірина з дикого лісу. Чого тобі треба?
— О мій ворогу, дружино мого ворога, — пролунало у відповідь, — негайно признавайся, де дикий собака?
Розсміялася вголос хазяйка печери й, заглядаючи в баранячу лопатку, припустила:
— Не по дикого пса прийшла ти, дика звірино з дикого лісу, а заради цієї божественної трави.
І дикий кінь, поволі ступаючи вперед і спотикаючись через довгу гриву, збентежено зітхнув:
— Твоя правда; дозволь її скуштувати.
— Нахили голову, дика звірино з дикого лісу, й носи те, що я тобі дам, — запропонувала жінка. — Натомість тричі на день ти їстимеш цю чудову траву.
— Вона таки справді розумниця, — визнав кіт, слухаючи їхню бесіду, — та все ж їй далеко до мене.
Кінь покірно схилив голову, приймаючи недоуздок, а відтак дихнув на ноги жінки і сказав:
— О моя господине, дружино мого господаря, я буду твоїм слугою за цю чудову траву.
— Цей не кращий, — презирливо мовив кіт і, незалежно виляючи пухнастим хвостом, подався назад своїми дикими стежинами до вологого дикого лісу. Проте нікому нічого не розповів.
Повернувшись додому в супроводі собаки, який ніс здобич, чоловік приголомшено спитав:
— Що тут робить дикий кінь?
— Однині це не дикий кінь, а перший слуга, — пояснила жінка, — який завжди нас перевозитиме з місця на місце. Сідлай його, вирушаючи полювати.
Наступного дня до печери посунула й дика корова, задерши голову, щоб її дикі роги не чіплялися за гілки первісних дерев. Певна річ, кіт учепився за нею, хоча майже не сумнівався щодо повторення вчорашньої історії з сіном. Вислухавши зі звичної схованки обіцянку корови давати жінці своє молоко навзамін чудової трави, він, незалежно виляючи пухнастим хвостом, подався назад своїми дикими стежинами до вологого дикого лісу. Проте нікому нічого не розповів.
Повернувшись додому в супроводі собаки, який ніс здобич, чоловік, зіскочивши з коня, здивовано спитав:
— Що тут робить дика корова?
— Однині це не дика корова, а наша годувальниця. Завдяки їй ми завжди матимемо добірне молоко, а я дбатиму про неї, поки наші перший друг та перший слуга будуть на полюванні.
Ще через день, не дочекавшись якої-небудь іншої тварини, котра наважилась би завітати до людей, кіт прогулявся в напрямку печери наодинці.
У світлі вогню він розгледів господиню, що саме доїла корову, і відчув запах теплого молока.
— О мій ворогу, дружино мого ворога, — якомога грізніше нявкнув кіт, — куди поділася дика корова?
— Паняй туди, звідкіля прийшла, дика звірино з дикого лісу, — усміхнулася жінка, — бо я вже заплела своє волосся та сховала магічну баранячу лопатку; нам більше не потрібно ні друзів, ні слуг у нашій печері.
— А я не друг і не слуга, — з гідністю пролунало у відповідь. — Я кіт, який гуляє сам по собі, і мені заманулося ввійти до вашої печери.
— Чому ж ти не зайшов із першим другом першого вечора?
— Либонь, пес уже встиг намолоти дурниць про мене? — роздратовано пирхнув кіт.
— Ти кіт, який гуляє сам по собі і бродить де заманеться, — вже вголос засміялася жінка. — Ти не друг і не слуга; це твої слова. Тож і йди звідси бродити де заманеться.
Кіт удав із себе засмученого:
— То я нікóли не зайду до печери? Ніколи не грітимуся біля вогню? Ніколи не питиму тепленького біленького молочка? Така розумниця та ще й чарівна красуня не може бути жорстокою навіть до кота.
— Я знала, що розумна, — господиня ледь зашарілася, — але не здогадувалася, що вродлива. Добре, давай умовимось. Якщо я хоча б раз похвалю тебе, то ти зможеш заходити до печери.
— А якщо похвалиш мене двічі? — хитрувато спитав кіт.
— Цього не буде, — відверто веселилася жінка. — Та якщо раптом усе ж станеться, то ти зможеш сидіти біля вогню.
— А якщо тричі?
— Та не буде цього, — вже схлипувала хазяйка. — Та якщо раптом усе ж станеться, то ти зможеш пити тепленьке біленьке молочко тричі на день до віку вічного.
Отже, кіт вигнув спину й урочисто промовив:
— Хай завіса на вході в печеру, багаття в її глибині та молочні горнятка, що стоять позаду вогню, запам'ятають сказане моїм ворогом, дружиною мого ворога.
І він, незалежно виляючи пухнастим хвостом, подався назад своїми дикими стежинами до вологого дикого лісу.
Увечері дружина нічого не розповіла чоловікові, бо остерігалась осуду свого вчинку.
Кіт зник надовго, і жінка з часом зовсім забула про нього. Лише кажан, іще один мешканець печери, котрий зазвичай висів догори ногами під стелею, знав, де той ходить, і щовечора літав до нього зі свіжими новинами.