Але греки уже знали,
Що летять до них орли,
І, щоб в пристань не пустити,
Ланцюги перетягли.
І звелів Олег на беріг
Витягати кораблі.
"Що ж, мовляв, як не по морю,
То поїдем по землі".
І, колеса приробивши,
Він вітрила розпустив.
І невидане тут сталось,
Найдивніше диво з див.
"Ой, повій, повій ти, вітре!
Швидше коней повези!!
Зашумів — повіяв вітер,
Покотилися вози.
Вороги перелякались,
До Олега шлють послів:
"Не руйнуй нас, все дамо ми,
Що б ти, князю, не схотів!"
"Ну, гаразд. Покора ваша
Погасила в серці гнів,
І, здається, ми братами
Станем з лютих ворогів.
Царю, хай моє купецтво
Вільно ходить в Царгород,
Хай торгує і купує
Вже без кривди і без шкод.
У купців не буде зброї:
Я обмежу їх число,
Щоб не більше, як півсотні
Їх нараз у місто йшло".
Цар годився на умову,
Хрест святочно цілував.
Князь на Волоса, Перуна
І на меч присягу склав.
На воротах Царгорода
Князь Олег свій щит прибив.
На воротах Царгорода
Український щит висів.
СМЕРТЬ ОЛЕГА
Після славного походу
На далекий Царгород
Князь в палатах бенкетує
І частує воєвод.
На столах у вазах грецьких
Дивні овочі цвітуть,
Золоті, пахучі вина
Струмнем сонячним течуть.
Навкруги шумлять розмови
Про походи, про бої
Та про лицарів, що склали
Буйні голови свої,
Як колись човни у морі
Наплили на ланцюги,
Як стояли перед ними
І трусились вороги.
"О, ще нас не кинув Волос,
Ще нас змилує Перун".
Коли зирк — в палати входить
Сивий згорблений віщун.
"Князю, знову перемогу
Пророкую я тобі.
Знову ти з хоробрим військом
Переможеш в боротьбі. —
"Слава князеві й вояцтву!
Хай навік щастить війна!" —
Воєводи закричали
І частують віщуна.
Князь встає і йде до діда.
"А чи знає мій віщун,
У якім бою стрілою
В мене кине бог Перун?"
"Не на крилах стріл Перуна
Принесеться смерть твоя,
Ти загинеш, славний князю,
Від коханого коня".
І замовкли враз розмови,
Опустилися чарки,
І з палат, схилившись, вийшли
Воєводи й вояки.
І сказав Олег уранці:
"Не сідлайте більш коня!
Хай стоїть і їсть у стайні
До мого страшного дня".
Знов то тихо, то тривожно
Потекли за днями дні.
П’ятий рік уже минає
То в походах, то в війні.
Знов бенкет в палатах княжих,
Знов старшини й вояки
З запашним вином і медом
Держать підняті чарки.
Князь згадав бенкет колишній
І коханого коня…
"Приведіть його, — сказав він, —
Хоч на його гляну я".
Вже давно дощі змивають
І обсушують вітри
Його кості в чистім полі
Біля Лисої гори".
Князь помовчав і всміхнувся:
"Брешуть, дурять віщуни!
Бач: кістки… Коня! Поїду:
Подивлюсь хоч, де вони!"
І Олег у поле їде.
Вгледів кості, зліз з коня
І ногою став на череп…
Нагло виповзла змія.
Обвилась, вп’ялася в ногу!..
Скрикнув князь, і на коні
Він летить в свої палати,
Щоб погаснути в огні.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
На високу Щекавицю
Князь зібрався у поход…
Йде, схилившись, за труною
Його військо і народ.
ІГОР
Умер Олег. Закняжив Ігор.
Це завзятий був вояк:
Налітав він, наче вихор,
І не знав жалю в боях.
І державного кордону,
Меж державних він не знав, —
Від стрімких Карпат до Дону
Україну розіславю
Він пливе на Чорне море,
Облягає Царгород,
Та зустрів він лихо-горе,
Не повівсь йому поход.
Не злякався його ворог,
Переміг в бою без втрат:
Він вже вмів робити порох
І стріляти із гармат.
І коли страшні гармати,
Наче леви, заревли,
І коли човни палати
Серед моря почали, —
Божевільний галас знявся,
Що нечуваний в боях,
І на дно морське ховався
Найхоробріший вояк.
Тільки рештки врятувались…
І до рідної землі
Сумно-сумно повертались
Українські кораблі.
ПОХІД ІГОРЯ НА АРАБІВ І ПЕРСІВ
По пустелі дикій, голій,
По розпалених пісках
Військо Ігоря ступає
І грізній зброї, в шоломах.
З голови до ніг закуте
У залізо, як в луску,
Мов гадюка сіра в’ється
По червоному піску.
Грізне, йде поволі, важко,
Ні розмови, ні пісень,
Тільки чути безупинний
Тихий стогін цілий день.
Часом ржання розітнеться
Чи бика голодний рев.
Навкруги пісок сипучий,
Ні трави, ані дерев.
Палить сонце, палить вітер,
Палить небо і земля.
Аж пече залізна зброя,
Спрага душить, як змія.
Навантажені харчами,
Грузнуть коні у піску.
Чорні ворони над ними
Хижо крутяться в танку.
Гинуть люди, гинуть коні,
Вкритий трупами пісок.
Ай, коли б набігла хмара,
Зашумів би десь поток!
О, коли б повіяв вітер,
Прохолодою обдав!
Дихав, дихав би устами
І руками набирав!
Ах, коли б ліси зелені,
Мох холодний і трава!
Впав би: тіло остудилось,
Прохолола голова.
Це розгнівався Сварожич,
Одвернувсь Перун від нас,
І прийшла страшна посуха,
І настав Стрибога час.
Але враз повіяв вітер,
Свіже, вогке щось приніс,
Наче річка недалеко
Або близько темний ліс.
Справді, наче легше грудям,
Ось уже і коні ржуть!
Наче камінь з пліч звалився,
Наче крила в нас ростуть!
Йдуть і бачать: грає море,
Сріблом котяться річки
І на березі чекають
Осетинські вояки.
ВІЙНА ІГОРЯ З АРАБАМИ Й ПЕРСАМИ
Та недовго спочивали
Українські вояки.
Вже удосвіта взялися
Лаштувати байдаки.
То вітрила білі шиють,
То засмолюють човни,
Весла, щогли вибирають,
Чистять зброю, казани.
З осетинами вже друзі,
Розглядають зброю їх,
Коней, луки вихваляють
І рівняють до своїх.
…Наче впала чорна зграя
На шумливі буруни,
Зачорнали, загойдались
Переповнені човни.