Попливли, пливуть і тануть…
Ось і зникли в далині.
Хай же боги їх не кинуть
І поможуть у війні.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Знов пустелею, степами
Військо спільників іде.
Ось і Кура, а за нею
І ворожа лава жде.
Полетіли перші стріли
І зламались на щитах.
Пишний ворог наступає
На верблюдах, на слонах.
Навантажені верблюди
Йдуть і гнуться від ваги,
На слонах, із веж неначе,
Виглядають вороги!
Тупотять арабські коні,
Квітнуть перські килими.
Вдвоє ворог має війська,
Та хоробріш втроє ми.
І недовго йшло змагання:
Захиталися вони!
Заревли в страху верблюди,
Повернулися слони.
Ворог битий ласки просить,
Віддає своє майно:
Срібло, злото, зброю, коні,
Килими, харчі, вино.
…По пустелі ллється пісня,
Шелестять сухі піски.
На слонах і на верблюдах
Їдуть наші вояки.
СМЕРТЬ ІГОРЯ
Квітне Київська держава
І могутня, і страшна.
Майже всі вона з’єднала
Українські племена.
Не могла лише скорити
Напівдиких деревлян,
Що жили в лісах дрімучих
Геть на захід від полян,
Що не вміли розуміти
Заповіти золоті,
Що в єднанні тільки сила,
В злуці, в спільності, в гурті,
Що тоді лише Держава
Буде дужа і міцна,
Коли всі в одно зіллються
Українські племена.
Двічі вже розбив їх Ігор,
Вдруге платять вже вони
Шкіри чорної куниці —
Дань невдалої війни.
Та скоритися не хочуть,
Відокремлюються знов.
І утретє гнівний Ігор
Військо скликав і пішов.
На нараді з князем Малом
Деревляни день і ніч.
Віщуни стоять, ворожать,
Мал насупився, як сич.
Хтось найстарший, наймудріши
Промовляє наразі:
"Здавна радились зі мною
І бояри, і князі.
І тепер я дам пораду:
Воно так: як вовк з двора
Витяг дві чи три овечки,
Вже не ждіть тоді добра.
Передушить всю отару
До останньої вівці.
Як ви впораєтесь з вовком,
Що ви зробите, борці?
Віддасте йому отару,
Ту, що пасли, стерегли?"
"Уб’ємо кілками звіра!" —
Деревляни заревли.
І рішають одностайно
Вбити Ігоря і бою.
І на тім вони скінчили
Раду-бесіду свою.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Наче в бурю чорне море,
Віковічний ліс гуде;
Через ліс дрімучий, темний
Військо Ігоря іде.
Без дороги йде поволі,
Здобуває кожний крок:
Там дерева повалились,
Там болото, там пісок.
Так воно і йде до ночі,
З лісом бореться, йдучи.
На руках криваві рани,
В піхвах заткнуті мечі.
Але що це?! Деревляни!
Деревляни з трьох боків!!
"Оточили! Ми в неволі!
Гей, до зброї, до мечів!"
Та було уже запізно:
Деревлянські вояки
Налетіли, як на здобич
Налітають хижаки.
Перебили княже військо,
Порубали, посікли,
Князя Ігоря самого
Обеззброїли, взяли.
І, не стримуючи помсти,
Гніву лютого свого,
Враз два дерева згинають
І прив’язують його.
І, два дерева нагнувши,
Випускають нагло з рук, —
І живцем роздертий Ігор
Умирає серед мук.
…Так за дужу Україну,
За соборну Ігор вмер.
За соборність України
Умирають і тепер.
КНЯГИНЯ ОЛЬГА
Тихий, теплий літній ранок.
Сонце встало. Вітер спить.
Вийшла дівчина на річку,
Сіла в човен і сидить.
Чарівка сама, як ранок,
Задивилася на світ…
Білий шус на синіх хвилях,
На деревах — білий цвіт.
Любо жити на цім світі,
Щастя любого ждучи…
Ах, коли б лише згадати
Сон, що снився уночі.
Дивний сон… Якісь палати,
Лицар в зброї на коні…
Ліс такий страшний, таємний…
Поле… Море вдалині.
Далі хмари, грім, пожежа,
Плач і стогін з-під землі.
Лицар-велетень в кайданах,
Кров на білому чолі.
І замислилась красуня…
Згадка в серце їй вп’ялась…
Нагло шелест… Обернулась:
Перед нею — Ігор-князь.
На йому убрання просте,
Без оздоби, без відзнак,
Лук з залізними кінцями,
Збоку страли, сагайдак.
Привітався з нею Ігор,
Попросив перевезти…
Загойдавсь на хвилях човен
І поволі став плисти.
І очей не зводить Ігор:
Що за дівчина-краса!
Заговорить: думка — сонце;
Очі — сині небеса.
Хто вона, чия і звідки,
Князь докладно розпитав,
А на другий день по неї
І сватів своїх послав.
І за князя вийшла заміж
Проста дівчина з села
І до смерті вірним другом
Князю Ігорю була.
ПОСЛИ ДЕРЕВЛЯН ДО ОЛЬГИ
Хоч помстились деревляни,
Та не заснуть уночі.
Оглядаючись, лягають,
Бачать Ігоря, сплючи.
Хочуть з Ольгою миритись,
До княгині шлють послів,
І у Київ прибуває
Нагло декілька човнів.
І з промовою до Ольги
Обертаються посли:
"Ми не битися, княгине,
Ми миритися прийшли.
Та за вовка вийшла заміж,
Ну й забили ми його,
А тепер тебе ми заміж
Віддамо вже за свого.
Князь нащ, Мал, тебе угледів
І відразу покохав,
І оце до тебе, Ольго,
Старостів своїх прислав".
Ольга низько уклонилась
І промовила послам:
"Йдіть сьогодні в човен спати,
Завтра ж честь я вам віддам".
І повірили, зазнались,
Запишалися посли
І по вулицях до човна
Переможцями пішли.
І коли від Ольги вранці
Послінці до їх прийшли,
Ледве глянути схотіли,
Ледве голови звели.
"Не поїдемо ми кіньми,
Пішки теж ми не йдемо, —
Понесіть ви нас у човні!"
"Що ж? Гаразд: понесемо".
Понесли та враз — у яму!
І засипали живцем:
Так, мовляв, і ви мирились
З нашим Ігорем-борцем.
Так помстилася княгиня,
Так помщаються жінки…
Гей, не бійтеся ставати
Під прапори, вояки!
ПОХІД ОЛЬГИ НА ДЕРЕВЛЯН
Незабаром гнівна Ольга
Знову зводить рахунки…
Але борються завзято
Деревлянські вояки.
Баче Ольга, що до бою
В неї сила замала,
Стала думати, гадати
І на хитрощі пішла.
І говорить деревлянам:
"Та чого це ми б’ємось?
Щось не вміли поділити,
Завинив з нас, може, хтось?