ДІЯ ТРЕТЯ
СЦЕНА 1
Перед домом Антіфола Ефеського.
Входять Антіфол Ефеський, Дроміо Ефеський, Анджело та
Балтазар.
АНТІФОЛ ЕФ. Синьйоре добрий Анджело, прошу вас
З халепи виручіть: моя дружина
Лютує, тільки запізнюсь. Скажіть їй,
Що я барився тут, в крамниці вашій/-
Дививсь, як роблять ланцюга для неї,
Якого ви принесете нам завтра...
Оцей шахрай мені в обличчя бреше,
Що я відлупцював його на ринку,
Що марок тисячу із нього правив,
Що зрікся власної дружини й дому.
Ану скажи, навіщо ти, п'янюго,-
Молов таке? Ану кажи, навіщо?
ДРОМІО ЕФ. Ну й кажіть, що вам завгодно, а я добре знаю,
Що мене налупцювали: я те відчуваю.
Будь пергамент моя спина й ваш кулак — чор-
нило,
Ви спізнали б друкування, що самі вчинили.
АНТІФОЛ ЕФ. Я давно спізнав: осел ти!
ДРОМІО ЕФ. Ну, то — звісна річ,
Бо терплю те друкування я і день і ніч.
А якби хвицнув, побитий, вам віддавши здачі,
Ви б не бились, пам'ятавши копита ослячі.
АНТІФОЛ ЕФ. Що, синьйоре Балтазаре, в вас на серці гніт?
Може, смуток вам розвіє щирий мій обід?
БАЛТАЗАР Лиш гостинність мене вабить,— я не м'ясоїд.
АНТІФОЛ ЕФ. Риба й м'ясо, мій синьйоре, необхідні всюди,
Бо гостинністю самою ситий гість не буде.
БАЛТАЗАР Добру чарку та закуску ставить і мужва.
АНТІФОЛ ЕФ. А гостинність? Хіба шкода? То ж самі слова!
БАЛТАЗАР Хай наїдки будуть скромні, а бенкет — гучний.
АНТІФОЛ ЕФ. Де скупий господар дому, там і гість сумний.
Хоч мій стіл і не розкішний, радістю вас втішу.
Десь бува й гучніша учта, тільки не щиріша!
...Що? Замкнулись? Одчиняйте! Ну ж і челядь!
Де ти?
ДРОМІО ЕФ. Гов! Брігітто, Мод, Цецільє, Джін і ти,
Джільєтто!
ДРОМІО СІР.
(з дому)
Дурню, йолопе, лайдаче! Ох же й ловелас!
Десять дівок для утіхи кличе водночас.
Не пущу я баламута навіть на поріг,-
Ти й з одною б запальною впоратись не зміг!
ДРОМІО ЕФ. Бевзю! Таж чека господар тут, біля порога.
ДРОМІО СІР.
(з дому)
Хай іде, відкіль явився, бо застудить ноги.
АНТІФОЛ ЕФ. Хто там бевка так зухвало? Відчиняй, лайдаче!
ДРОМІО СІР.
(з дому)
А чого сюди прийшли ви? Хто вас тут не бачив?
АНТІФОЛ ЕФ. Як чого? Пора ж обідать. Ми давно голодні.
ДРОМІО СІР.
(з дому)
То прийдіть, коли запросять, тільки не сьогодні.
АНТІФОЛ ЕФ. Ні, це пень якийсь при дверях! Як же тебе
звати?
ДРОМІО СІР.
(з дому)
Дроміо — одвірний пана, коли хочеш знати.
ДРОМІО ЕФ. Вкрав ім'я моє, шахраю, заодно — й посаду,-
Тільки з того невелику матимеш розраду.
От би вранці став ти мною, то зробив би ласку:
Власне ймення замінив би ти на сіна в'язку.
ЛЮЦІЯ
(з дому)
Хто там грима за дверима? Дроміо, агов!
ДРОМІО ЕФ. То — господар. Гей, впустіте.
ЛЮЦІЯ
(з дому)
Пізно він прийшов.
Так йому і передайте!
ДРОМІО ЕФ. Зо сміху вмираю!
Є ж прислів'я: "Хто постука, тому відчиняють".
ЛЮЦІЯ
(з дому)
Знаю інше: "Гість незваний — гірший
од сльоти".
ДРОМІО СІР.
(з дому)
Не Люція твоє ймення? Ну й дотепна ти!
АНТІФОЛ ЕФ. Я питаю: ти відчиниш, пико скомороша?
ЛЮЦІЯ
(з дому)
Я давно відповіла вам.
ДРОМІО СІР.
(з дому)
. Відповідь — хороша.
ДРОМІО ЕФ. От морока! Що ти скажеш? Знов за рибу трошії
АНТІФОЛ ЕФ. Відчиняй, бо будеш бита!
ЛЮЦІЯ
(з дому)
Не боюсь грозьби!
ДРОМІО ЕФ. Що ж! Тоді розіб'рм двері!
ЛЮЦІЯ
(з дому)
Чи собі — лоби.
АНТІФОЛ ЕФ. Двері виб'ємо — заплачеш, наймичко лукава!
ЛЮЦІЯ
(з дому)
На вас пута знайдем тута,— просимо ласкаво!
АДРІАНА
(з дому)
Хто там гупає у двері? Ну й чого він лізе?
ДРОМІО СІР.
(з дому)
От так місто! Ваші хлопці — справжні
горлорізи!
АНТІФОЛ ЕФ. Чи це ти, моя дружино? Відчиняй!
АДРІАНА
(з дому)
Голота!
Хто "дружина"? Що верзеш ти? Ну тебе в
болото!
ДРОМІО ЕФ. Виб'єм двері —— за "голоту" буде ж обмолоту!
АНДЖЕЛО Щось не пахне м'ясо й риба, та й привіту мало!
БАЛТАЗАР Сперечались ми, що краще,— дулю ж тут
дістали.
ДРОМІО ЕФ.
(до Антіфола Еф.)
Що ж? Гостей забавте, пане. їм, як бачу, нудно.
АНТІФОЛ ЕФ. Крижаним подуло вітром, а зарадить трудно.
ДРОМІО ЕФ. Добре вам, що одяг теплий, я ж замерз в
болоті.
В домі — варене й печене, та не в нашім роті.
Глум такий, така зневага розізлить і' цапа.
АНТІФОЛ ЕФ. Дайте лома! Бийте двері! Вдеремось нахрапа!
ДРОМІО СІР.
(з дому)
Розбивай, лайдаче, двері, я ж — твою макітру,
ДРОМІО ЕФ. Чим же бити їх? Слова ці — подібні до вітру.
Ну, вхоплю тебе — напустиш вітру, бузувіре!
ДРОМІО СІР.
(з дому)
Перш схопи безперу птаху, а рибу — без шкіри!
ДРОМІО ЕФ. Так змалюю тобі шкіру, що полетить пір'я!
АНТІФОЛ ЕФ. Лома! Лома! Скільки ждати! Вже лихий без
мір я!
ДРОМІО ЕФ. Зараз буде птах безперий. Я лечу щодуху.
(До Дроміо Сір.)
Чуєш, телепню! Ти станеш без пера і пуху!
АНТІФОЛ ЕФ. Мчи по лома. Та скоріше! Та пильнуй, макухо!
БАЛТАЗАР Терпіння, пане! Сваркою гучною
Ви можете вразити власну честь
І одночасно ввести у неславу
Дружину вашу чисту і цнотливу.
Подумайте лишень: її розважність,
І чистота душі, і роки, й скромність
Доводять, що якась причина є,
Якої ви не знаєте. Повірте,
Вона пояснить вам причину ту,
Що змусила її замкнути двері.
Я раджу так: ходім спокійно звідси
І пообідаємо в "Тигрі"; потім —
Ви ввечері ідіть самі додому
І виясніть причину таємничу
Цього вигнання. А якщо тепер
Ви силою вдиратись почнете
В ці двері серед дня, коли навкруг
На вулицях ще так багато люду,
То піде лиш по місту поговір;
І ваше чисте ймення заплямує
Юрба нікчемна злими язиками;
І житиме той наклеп ще й по тому,
Як ви вмрете, на вашій домовині,
І переходитиме з року в рік:
Де раз завівся, там живе повік.
АНТІФОЛ ЕФ. Мене переконали ви; спокійно
Піду я з вами й навіть постараюсь,
Хоч як мені нелегко, веселитись.
Я знаю кралечку одну, в розмові
Приємну вельми, гарну, розумненьку,
Хоч норовливу, але дуже милу:
Туди ми й підем на обід. Мені
(Без всякої підстави, слово честі!)
За неї часто доріка дружина;
Так, так, ми будемо обідать в неї.
Підіть додому і візьміть ланцюг;
Гадаю, він тепер уже готовий;
І принесіть, прошу вас, в "Дикобраз" —
Так зветься той будинок; цей ланцюг
(Хоча б для того, щоб жону розсердить)
Я подарую господині тій.
Тож, милий друже, прошу поспішить;
Коли в мій дім мене вже не впускають,
То, може, інші краще привітають.
АНДЖЕЛО Я за годину повернуся, пане.
АНТІФОЛ ЕФ. Цей жарт мені в великі гроші стане!
Виходять.
СЦЕНА 2
Там само.
Входять Люціана й Антіфол Сіракузький.
ЛЮЦІАНА Свою повинність за мить
Забули ви? Невже в кохання весну
Судилось пагінцям любові згнить
Й кохання храм розвалиться чудесний?
Як задля грошей одружились ви,
То будьте ніжні, ради них, з сестрою;
Як інша є,— любіть таємно ви;
Сховавши ті чуття під машкарою,
Аби сестра не прочитала їх;
Хай ваш язик мовчить про всі провини;
Нехай ласкавість прикраша ваш гріх;
Прикрийте святістю ваш дух злочинний;
Прикиньтесь чесним, хоч душа й брудна,
Святого вдайте, скривши все геть-чисто,
Щоб ваших вад не бачила вона!
Чи злодій хвалиться своїм злочинством?!
Подвійний гріх — подружню честь топтать
І те в очах читати дать дружині.
Незриме зло за благо може стать,
Якщо оздоблене в слова невинні.
Нещасні ми! На вас позбувшись прав,
Втішаємось облудними словами.
Забравши руку, дайте хоч рукав,
В орбіті вашій помчимо за вами.
Вертайтеся ж додому, брате мій;
Сестру потіште, назовіть жоною:
Спасенна лжа бува в оселі тій,
Де лестощі приносять мир з собою.
АНТІФОЛ СІР. Як звати вас, не знаю, діво ґречна,
Та врода й мудрість — чудо із чудес —
Мені посвідчують незаперечно,
Що дивна ви посланниця небес.
Допоможіть, благаю вас, зухвалий,
Моєму кволому уму збагнуть
Суть слів отих, що ви мені сказали,
Приховану і незбагненну суть.
Навіщо вам мою невинну душу
Заводити на темні манівці?
Богиня ви? По волі вашій мушу
Змінитися? Що ж! В вашій я руці!
Та поки чуюся самим собою,
Я повторятиму одне і те ж:
Вона мені не жінка, і ганьбою
її не вкрию. Вас люблю без меж!
Не ваб мене, сирено, дивним співом
В безодню сліз, що їх сестра лила,
До себе злотом кіс приваблюй, діво,
На лоно хвиль із чистого срібла.
Безодні тої найлюбіше ложе
Я з радістю прийму і ляжу сам:
Полюбить смерть, хто так померти зможе?
Як залегка любов — хай тоне там.
ЛЮЦІАНА Безумні ви! Що все це означає?
АНТІФОЛ СІР. Ні, я осліп, а як — і сам не знаю...
ЛЮЦІАНА І тому ваші очі завинили.
АНТІФОЛ СІР. Ви — сонце ясне, ви їх засліпили!
ЛЮЦІАНА Дивіться на що слід — прозріють очі.
АНТІФОЛ СІР. Вже краще буть сліпим, ніж в морок ночі
Дивитися, моя любове!
ЛЮЦІАНА Вам
Не слід мене так звати! Цим ім'ям
Ви звіть мою сестру.
АНТІФОЛ СІР. Сестру сестри!
ЛЮЦІАНА Мою сестру.
АНТІФОЛ СІР. О ні! Таж тільки ти
Мене самого краща половина;
Моїх очей ти світло, ти — частина
Душі моєї, хліб мій і надія;
Ти рай земний, моя небесна мрія!
ЛЮЦІАНА Цим є для вас сестра — чи буть повинна.
АНТІФОЛ СІР. Будь нею тільки ти, моя єдина!
Прийми любов мою й моє життя;
Ти вільна ще, так само вільний я,-
Прошу руки твоєї.
ЛЮЦІАНА Постривайте!
Спокійно, пане, так не поспішайте:
Я мушу перше у сестри спитати,
А чи вона захоче згоду дати.
(Виходить)
З дому Антіфола Ефеського вибігає Дроміо Сіракузький.
АНТІФОЛ СІР. Що сталось, Дроміо, куди це ти так поспішаєш?
ДРОМІО СІР. Ви мене знаєте, пане? Хіба ж я Дроміо? Хіба я
ваш слуга? Хіба я — це я?
АНТІФОЛ СІР. Ти — Дроміо, ти — мій слуга, ти — це ти.
ДРОМІО СІР. Я осел, я чоловік якоїсь жінки і сам не свій!
АНТІФОЛ СІР. Якої жінки чоловік? І чому ти сам не свій?
ДРОМІО СІР. Далебі, пане, я сам не свій, бо я належу одній
жінці — жінці, яка зазіхає на мене, яка вганяє за мною, яка хоче
мною заволодіти!
АНТІФОЛ СІР. А яке ж вона має право на тебе?
ДРОМІО СІР. Ой пане мій! Та воно точнісінько таке, яке ви
можете мати на вашого коня; вона хоче володіти мною, як своєю
шкапою: тобто не через те, що я й справді скотина, заманулося
їй оволодіти мною; а через те, що вона сама, маючи справжні-
сіньку скотинячу вдачу, хоче мене загнуздати.
АНТІФОЛ СІР. Хто ж вона?
ДРОМІО СІР. О, добра штукенція. Говорячи з нею, не втри-
маєшся, щоб сказати: "Господи, визволи мене від лукавого!"
Я маю надто пісне щастя в цій партії, а проте — це вельми
скромний шлюб.
АНТІФОЛ СІР. Що ти маєш на думці, говорячи про "скром-
ний шлюб"?
ДРОМІО СІР. Ах, пане, та вона ж куховарка, геть-чисто лоєм
обросла; я й сам не знаю, що мені з тим лоєм робити,— хіба що
наробити свічок та й утекти від неї при її ж таки власному світлі.
Певний, що її лахміття та лій у ньому можуть горіти протягом
усієї польської зими; якщо вона доживе до страшного суду, то
горітиме тиждень — довше за всіх грішників.
АНТІФОЛ СІР. А яке в неї обличчя?
ДРОМІО СІР. Чорне, як мої черевики, тільки не таке чисте.
По вона, нівроку їй, так пітніє, що її грязюкою можна забрудни-
тися аж по самісінькі кісточки.
АНТІФОЛ СІР. Ну, цю хибу легко виправити водою.
ДРОМІО СІР. Ні, пане, то вже від природи: всесвітній потоп
і той не зарадить.
АНТІФОЛ СІР. Як її звати?
ДРОМІО СІР. Е м і л і, пане; але й цілої милі замало для
того, щоб зміряти її від стегна до стегна.
АНТІФОЛ СІР. Виходить, що вона така широка?
ДРОМІО СІР. Від голови до ступні в неї стільки, як від стегна
до стегна: не баба, а глобус; на ній можна відшукати всі країни.
АНТІФОЛ СІР. На якій же частині її тіла Ірландія?
ДРОМІО СІР. Звісно, пане, на задній,— на м'якому місці;
я пізнав це по дрягві.
АНТІФОЛ СІР. А де в неї Шотландія?
ДРОМІО СІР. Я відкрив її по неродючості: на долоні.
АНТІФОЛ СІР. А де в неї Франція?
ДРОМІО СІР. На лобі, що воює проти власного волосся, яке
наступає на нього.
АНТІФОЛ СІР. А де в неї Англія?
ДРОМІО СІР. Я шукав скрізь крейдяних круч, але нічого бі-
лого на ній не знайшов; проте, я гадаю, що Англія міститься в
неї на підборідді, якщо взяти до уваги солону рідину, що тече
між Францією та підборіддям.
АНТІФОЛ СІР. А' де в неї Іспанія?
ДРОМІО СІР. Правду кажучи, Іспанії я не помітив, але я від-
чував іспанський пал у її диханні.
АНТІФОЛ СІР. А де в неї Америка й обидві Індії?
ДРОМІО СІР. О пане, на носі, прикрашеному згори й донизу
рубінами, карбункулами й сапфірами, що розсипав усі свої скар-
би під гарячим подихом Іспанії, яка вислала цілі армади кораб-
лів, щоб навантажитись у неї під носом.
АНТІФОЛ СІР. А де ж у неї міститься Бельгія й Нідерландські
низькодоли?
ДРОМІО СІР. О пане, так низько я не заглядав? І уявіть собі,
ця невмивака-невтирака, ця відьма об'явила свої права на мене;
називала мене Дроміо; заприсягалася, що я заручений з нею;
розказала мої прикмети: цятка на плечі, родимка на шиї, велика
бородавка на лівій руці, та так, що я, охоплений жахом, утік від
неї, як від чаклунки.
Щоб не з віри в мене груди та не з криці серце,
Мусив би на кухні в неї терти сіль із перцем.
АНТІФОЛ СІР. Біжи скоріш до гавані, й коли
Там дме від берега погожий вітер,-
Не хочу я лишатись тут до ночі.
Як знайдеш корабель, що вирушає
Ще нині в море, то приходь на ринок
Сказать мені. Я там гуляти буду.
Як всі тут знають нас, а ми — нікого,
То краще нам збиратися в дорогу.
ДРОМІО СІР. Як з жахом всяк тікає від ведмедів,
Так дремену я від моєї леді!
(Виходить)
АНТІФОЛ СІР. Здається, тут живуть лише чаклунки;
Тому давно вже час тікати звідси.
Тієї, що мене назвала мужем,
Не можу я без жаху уявити
Собі жоною; а її сестра —
Така прекрасна, мила й чарівна,
Така розумна й втішна у розмові,-
До того спричинилася, що я
Себе самого майже зрадив. Отже,
Щоб не завдать собі самому горя,
Замкну свій слух для співів діви моря!
Входить Анджело з ланцюгом.
АНДЖЕЛО Пан Антіфол?
АНТІФОЛ СІР. Так, це моє ім'я.
АНДЖЕЛО Я знаю й сам, мій пане. Ось ланцюг ваш.
Я думав, вас застану в "Дикобразі",
Але ланцюг іще не був готовий,
І я спізнивсь.
АНТІФОЛ СІР. А що з цим ланцюгом
Накажете мені робити?
АНДЖЕЛО Все,
Що схочете: він зроблений для вас.
АНТІФОЛ СІР. Для мене, пане? Я не замовляв!
АНДЖЕЛО Не раз, не два, разів, мабуть, із двадцять;
Вертайтеся ж додому і потіште
Дружину подарунком; я зайду
Увечері до вас і з вас одержу
Мені належні гроші за ланцюг.
АНТІФОЛ СІР. Прошу вас, пане, взяти гроші зараз,
А ні — то втратите й ланцюг, і гроші.
АНДЖЕЛО Жартуєте, мій пане!.. Ну, бувайте!
(Виходить)
АНТІФОЛ СІР. Не розумію, що це означає;
Все ж думаю, що в світі не буває
Десь простака, який би від такого
Відмовився дарунка дорогого.
Тут, мабуть, люди тільки розкошують,
Бо золото на вулицях дарують.
Тепер — на ринок! Дроміо діждатись
І якнайшвидше звідси забиратись!
(Виходить)