Що поробиш – публіка диктувала репертуар. Вона терпіти не могла жодних Шекспірів та Шиллерів. Театр тоді був порожній, а директор рвав на собі волосся.
І ліхтарники чудово орієнтувалися, якого вечора вони зароблять більше, а якого менше. Під кінець вистави вони чатували коло виходу. їх наймали не тільки для освітлення, але й для того, аби провести глядачів темними вулицями, де в брамах, чи в кущах могли ховатися які-небудь грабіжники, чи просто батяри, готові обтраскати панночок болотом. На такі трафунки ліхтарники носили при собі ціпки.
Одному ліхтарникові трапилась дивна пригода. Якось він стояв собі на Гарбарській вулиці, котру потім назвали Академічною, і насвистував пісеньку зі славної п'єски "Ганнуся з Погулянки".
А треба сказати, що за тих часів на теперішнім проспекті Свободи, і на вулиці Коперника були самі багна та мочари, зарослі очеретом, в якому лопотіли качки і кумкали жаби. А в околиці Академічної були ще й ставки.
І ось почув наш ліхтарник чиїсь кроки, а за мить перед ним з'явилося ціле сімейство, котре, з усього було видно, вирядилось до театру.
Чоловік мав на собі завуженого сурдута, на шиї довгий шовковий галстух, двічі обкручений та зав'язаний вузлом. З-під вузла стирчали подовгасті й тверді кінчики ковнірця, якого жартівливо називали "ковнірець – убийбатько". Казали, що якось один блудний син, повернувшись з мандрів та притуливши батька до грудей, пробив йому на горлі артерію тим ковнірцем. А на голові, ясна річ, – циліндр.
Його панія була вбрана у фалдисту сукню, на плечах – шовкова хустина з френзлями і гірляндою гаптованих квітів на розі. А ще ж капелюх, оздоблений квітами, що мав криси, підігнуті під вуха шовковою стяжкою.
За руки вони вели двох дітей так само вбраних, мов ляльки.
Я описую їхній вигляд зовсім не для того, щоб показати, які це були поважні пани. Зовсім ні. Так вбиралася вся театральна публіка за винятком гальорки, де панували свої закони, бо на гальорці пили пиво, їли ковбасу, розливаючи по всьому театру густий часниковий дух, і горлали, мов недорізані поросята, висловлюючи свій захват, чи навпаки – обурення. Мало того, що на голови партеру скрапували олійні лямпи з суфіту, то ще й сипалися кришки хліба чи паски, а тому дами воліли капелюшків не скидати.
Одним словом, те сімейство, яке підійшло до ліхтарника і попрохало провести до театру, нічим особливим не відрізнялося.
Єдине, на що звернув увагу, була якась їхня клишоногість. Хода їхня нагадувала качину. Ну, старші, може й не диво, що так чалапали. Але літи?
Та ще, коли минали на Марійській площі млина й ступили на міст через Полтву, то жаби так голосно почали рехтати, що хоч вуха затуляй.
Усе це пригадав ліхтарник пізніше. А зараз він сумлінно завів сімейство до театру, де йому панок поклав на долоню цілих п'ять крейцарів і сказав:
– Якби ви були ласкаві відпровадити нас по виставі, то дістанете два рази стільки.
– Буду чекав ясне панство, – втішився ліхтарник і поквапився на Підвальну, звідки можна було 6 ще когось припровадити.
Коли вистава скінчилася і тлум глядачів із галасом висипався з театру, ліхтарник з нетерпінням чекав своїх клієнтів. Та ось і вони з'явилися. Діти голосно сміялися, згадуючи різні жарти зі сцени, пані обурювалась гальоркою, а пан запалив собі файку і з байдужим виглядом випускав кільця диму.
Ліхтарник одразу рушив попереду.
– Куди маю вас провадити? – поцікавився.
– А туди само, – відказав пан.
– Чи сподобалась вам вистава?
– А так, так… Добра гра. Але дуже було сухо.
– Сухо? – перепитав ліхтарник. – Може, душно?
– І душно, і сухо. Ледве висиділи. Добре, що в перерві можна було піти до каварні і освіжитися. Там було добре пиво.
– І багато-сьте випили?
– Та не знаю, чи багато. По одній гальбі випили, а по одній за пазуху виляли. І одразу легше стало.
Ліхтарник глянув на цих дивних панів і аж тепер помітив, що животи у них мокрі, а в пана ще й штани. Тільки головою похитав – різні бувають типи. Дійшовши мосту, пані зітхнула:
– Йой, не годна – як мене сушить! Може б я трохи поталяпалась?
– Потерпи, – відказав чоловік, – скільки там до хати. І знову жаби зарехтали, мов навіжені.
– Ге-ге! – засміявся пан. – Чують, паталахи, хто йде! Ліхтарникові пробігли по спині мурашки.
Врешті вийшли вони на Гарбарську, минули кілька будиночків і опинились перед болотом, що вистромило густі списи очерету.
– Ну, от ми і вдома, – сказав пан і дав ліхтарникові десять крейцарів. – Дякуємо вам, що довели без пригод.
І по тих словах – чап-чалап, чап-чалап – ціле сімейство посунуло в болото.
Ліхтарник стояв, вибалушивши очі. Тільки тепер збагнув, що то була родина водяників.
– Ич які! І ті по театрах ходять! – похитав головою.
ВОДЯНИКОВІ ЧОБОТИ
Колись узгір'я Калічої гори опадало на південь до яру, яким плив з Вульки один з потоків Сороки. У тому потоці жив водяник, який шив чоботи геть для всіх львівських водяників. А треба сказати, що водяникові чоботи ніколи не зношуються.
Ото один парубок, почувши про того водяника, вирішив будь-що-будь добути собі ті чоботи. А був він хлопець кебетний і знав, як такі речі робити.
Вночі підкрався до яру, визирнув з-за кущів і бачить – справді сидить водяник, мрукає щось під ніс і чоботи шиє. Власне, вже дошиває. Хлопець підібрав камінця і кинув йому в плечі:
– Оце тобі раз!
Водяник здригнувся, зиркнув на місяць, погрозив йому пальцем і сказав:
– Ліпше світив би, як битися.
За хвилю хлопець кинув другого камінця.
– Оце тобі раз!
Водяник знову посварив місяця. Але щойно зробив останній стібок, як йому в спину вдарив третій камінець.
– Оце тобі раз! – сказав хлопець, пам'ятаючи, що ніколи не можна казати ані "два", ані "три", бо тоді водяник жодної слабості не відчує.
– А бодай тобі! – скрикнув водяник. – Ти не світиш, тільки б'єшся! Аж мені слабо робиться.
Тут він підвівся, розправив плечі і скочив у потік, щоб освіжитися і набратися сил.
Цю нагоду і використав хлопець. Хутенько підбіг, схопив чоботи і зник у кущах.
Водяник вибрів на берег, почав метушитися, зазирати всюди і сваритися:
– Ах ти, поганющий місячина! За що ти мене бив? А тепер ще й чоботи вкрав! Ну, нехай, я інші пошию. Але вже буду пильнувати. Нині щось мені слабо. Завтра почну шити.