І скочив у воду.
А хлопець носив ті чоботи все своє життя і були вони завше, як щойно пошиті.
ВОДЯНИКОВЕ ДОБРО
У ставку Шуманівка, де тепер Академія ветеринарії, жив один водяник, з яким в довколишніх мешканців склалися дуже гарні стосунки. Але що більше наступало місто на околиці, жити водяникам ставало усе складніше. Через те водяник із Шуманівки вирішив перебратися в один із трьох ставків на Клепарові.
Він прийшов до господаря, з яким товаришував, і попросив:
– Приїдьте опівночі возом до ставка. Я спакуюся, а ви перевезете мене на Клепарів. За те вам добре заплачу. Але не смієте обернутись позад себе на возі. Я не хочу, аби хтось знав, що я буду перевозив.
Господар погодився, опівночі приїхав підводою до ставка. Але дуже йому було цікаво, що ж там таке цінне водяник перевозить. Знав, що коли озирнеться, буде зле. Тоді підвівся трохи, нагнувся, розкарячивши ноги, й глянув попід ноги назад. Віз був повен жаб, риб, раків, водоростей, ряски, жабуриння і латаття.
– Оце-то маєток! – здивувався господар.
Перевіз він водяника на Клепарів, де той скинув усе своє добро у воду. Потім підійшов до господаря і сказав:
– Ви є спритні. Вдалося вам побачити все. Але не можу за те нічого поганого вам зробити, бо ви не озирнулися. Одне лише скажу: якби ви колись про це комусь розповіли, то я потім відімщу.
Господар кивнув головою, взяв у водяника гроші і вернувся додому.
А вдома жінка почала випитувати, що він перевозив. Чоловік довго впирався, але врешті таки розповів.
Минув якийсь час. Проїжджав господар возом попри ставки на Клепарові. Раптом коні як не рвонуть! Та й у воду. Ледве він встиг з воза сплигнути. Невідомо, що тим коням сталося, але як ввігнались вони до ставка, то так і потонули. Тільки віз на поверхні бовтався.
Неподалік на березі з'явився знайомий водяник.
– А що, ґаздо, не казав я тобі тримати губу? Тепер стратив-єс коні. А міг життя стратити. Будемо вже в розрахунку. Більше тобі нічого злого не зроблю. Заклич людей і витягни бодай воза.
По тих словах плюхнувся у воду, і тільки кола пішли.
ЯК ВОДЯНИК СТАВ РОЗБІЙНИКОМ
Один водяник, що мешкав у річці Пасіка, котра витікала з Погулянки, подався на ярмарок, який відбувався біля собору святого Юра.
Ті юрські ярмарки були двічі на рік – у травні і жовтні. І з'їжджалися на них купці з цілої Європи. По всьому місту розклеювали тоді кольорові реклами.
На самій площі Юра, котра колись була значно просторіша, ніж тепер, куди оком не кинь – полотняні намети, а за ними вози та підводи перекупників і селян. Снуються дими багать і запах збаразької ковбаси тлумить запахи бузку. Все, що Галичина продукує, все тут випірнуло на світ Божий.
Полотно з Балигороду, грубе сукно з Бережан, кожухи й сердаки з Косова фаянс із Потилича, Глинська. Боднарські вироби лежать цілими стосами. Гончарі з Войнилова, Отинїї, Коломиї звезли миски, горнята, поливані горщики. А столярі виставили чудесні бідермеєрівські білизнярки, конторки, столики, шафки. Вірмени з Городенки і Кут торгують сап'яном. На довгих жердках висять славні куликівські чоботи з підківками, а поруч У наметі шинкують куликівським медом.
На пательнях шкварчить свинина в ресторації "під сонцем", як називали люди похідні кухні. Хто купує варене м'ясо чи ковбасу, дістає безкоштовно ще й горня росолу.
Наш водяник накупив дітям "юрашків", себто пірникового печива. Купив жінці сукні та спідниці, а собі кожуха на зиму, смушеву шапку і пару сорочок. Наладував те все у мішок і вже збирався додому, коли в ніс йому вдарив запах смаженої ковбаси. Згадав, що вдома його чекають пироги з пуголовками і жаб'ячий росіл з п'явками. Ковбаси він ще не пробував.
А тут і дядько, що саме ковбасою смаженою і медом торгував, як учепиться до водяника, щоб покуштував смаколиків, що той врешті зважився. Поклав мішок під ноги і купив собі кухоль меду та кавалок ковбаси з квашеним огірком. Такої смакоти йому не доводилося їсти. А що вже медом ласував – не міг відірватися.
А дядько знай підливає. І впоїв так бідолаху, що той забув лантуха з купованим й поплентався додому.
Ну, дома жінка дала йому перцю. Баняк з пирогами насадила на голову і вигнала з хати.
– Щоб мені без одягу не вертався!
Водяник переспав собі у шуварі, а вранці тяжко задумався. Скільки доброго вбрання пропало!
Але надумав хитрощі. Попорпався в кишенях, знайшов кілька золотих і сипнув ії на дні при березі. А сам сховався в очереті. Сонце яскравим промінням грало на монетах, аж відблиски йшли.
Незабаром на дорозі з'явилася якась жінка. Побачила золото, зиркнула туди-сюди, та н хутенько роздягнувшись, скочила до води. А з очерету:
– Гу-у! Не руш мої гроші! Бре-ке-ке!
Жінка з переляку, як була в самій сорочці, погнала так, що за нею тільки пилюка заклубочилася.
Водяник одяг її згріб і сховав. За день йому вдалося добрий десяток подорожніх обчистити. Приніс жінці такий оберемок, що та аж охнула. Ну і вибачила йому. Бо що мала робити. Тільки вже самого на ярмарок більше не пускала.
ПРО ВОДЯНИКА ЖБУРА
На болотах в нижній течії, Полтви жив водяник Жбур. Він ловив дітей і ховав у себе під водою.
Одного разу батьки змовилися і зачаїлися вночі в очереті. І коли Жбур вийшов на берег, щоби до місяця спину погріти, його спіймали і прив'язали до дерева.
– Де наші діти? – питали його батьки. Але водяник ані пари з вуст не пустив.
– Ага, то ти так! – розгнівалися батьки. – Ну, то ми тоді п'ятки тобі припечем.
Водяник налякано крутив головою, спостерігаючи як його обкладають хмизом. Та щойно черкнуло кресало, він вигукнув:
– Не паліть мене! Випущу ваших дітей. Тільки розв'яжіть.
– Еге, тебе розв'яжи! Мусиш інакше якось вернути наших дітей.
– Тоді бодай руки розв'яжіть.
Розв'язали йому руки, а він видобув з-за пояса дудку і заграв. Але то була така дивна і гнітюча музика, що кожного дрижаки взяли.
Вода сколихнулася і почали на берег виходити діти. Коли усі вийшли, батьки сказали Жбурові:
– Тепер тебе пустимо, але мусиш покинути цю місцину. Вибирайся собі куди хочеш.
Похнюплений водяник почалапав додому. А за кілька днів пастухи побачили, як з води виїхав віз, запряжений чотирма чорними ропухами. На возі повно було начиння, мішків, різного манаття, а зверху сиділа уся водяникова родина. Жбур поселився далеко від людей і більше про нього ніхто не чув.