— Чудово, діти мої. Якщо й далі так триватиме, то наробите дурниць.
Подали десерт, потім каву, і лікери влили в збуджені голови ще важчого й гарячішого хвилювання.
Пані де Марель, як і заявила перед обідом, була п’яна й визнавала це по-жіночому весело, балакучо й граційно, прикидаючись, на втіху гостям, ще п’янішою, ніж насправді була.
Пані Форестьє вже мовчала, може, з обережності, й Дюруа, почуваючи себе надто збудженим та боячись схибити, теж дуже вправно себе стримував.
Закурили, і Форестьє зненацька закашлявся.
Страшенний напад кашлю рвав його горло, обличчя йому почервоніло, він задихався, притискуючи до рота серветку. А коли напад минувся, обурено пробурчав:
— Не про мене ці забавки, яке безглуздя!
Увесь настрій його зник від невідступної думки про страшну недугу.
— Ходімо додому, — сказав він.
Пані де Марель подзвонила прислужника й запитала рахунок. Його негайно подали. Вона спробувала читати, але цифри крутились їй перед очима, й вона передала папірця Дюруа:
— Слухайте, платіть за мене, я нічого не бачу, п’яна дуже.
І кинула йому до рук гаманця.
"Разом" виносило сто тридцять франків. Дюруа переглянув і перевірив рахунки, потім дав дві кредитки, взяв решту й спитав тихо:
— Скільки лишити на чарку?
— Скільки хочете, не знаю.
Він поклав на тарілку п’ять франків і віддав молодій жінці гаманця.
— Дозвольте провести вас? — спитав він.
— Дуже прошу. Я не годна потрапити додому.
Попрощавшись із подружжям Форестьє, Дюруа опинився на самоті з пані де Марель у кареті.
Він почував її близько коло себе, замкнену разом з ним у чорній скрині, яку коли-не-коли освітлювали зненацька газові ріжки з пішоходів. Почував крізь рукав теплінь її плеча, а не знав, що казати, зовсім не знав, бо владне бажання схопити її в обійми паралізувало йому розум.
"Якщо зважусь, що вона тоді?" — думав він. Спогад про сороміцтва, за обідом говорені, підбадьорював його, а острах перед скандалом стримував.
Вона теж мовчала, нерухомо відхилившись у своєму кутку. Він подумав би, що вона спить, якби очі її не блищали раз у раз, коли промінь світла падав у карету.
"Що вона думає?" Він добре тямив, що говорити не можна, що слово, одно слово, урвавши тишу, може зіпсувати все; але сміливості йому бракувало, сміливості на раптовий і грубий вчинок.
Зненацька вона поворухнула ногою. Від цього ледве примітного руху, короткого нервового руху нетерплячки, а може й поклику, його дрожем пройняло з голови до ніг, він обернувся вмить і кинувся на неї, шукаючи устами рота й руками — голого тіла.
Вона скрикнула, тихо скрикнула, хотіла схопитись, пручатись, відіпхнути його, потім здалася, немов сили їй не стало далі опиратись.
Але карета незабаром спинилась коло будинку, де вона жила, й Дюруа від здивування не міг добрати жагучих слів, щоб подякувати їй, благословити її та висловити свою любов. Тим часом вона не підводилась, навіть не ворушилась, приголомшена тим, що сталося. Тоді він, боячись, щоб візник чого не подумав, вийшов перший і подав їй руку.
Нарешті вона вийшла, хитаючись, мовчки. Він подзвонив і, коли двері розчинились, спитав, тремтячи:
— Коли ми побачимось?
Вона шепнула так тихо, що він насилу розібрав:
— Приходьте завтра снідати.
І зникла в темнім передпокої, пустивши важкі двері, що грюкнули, як гармата.
Він дав візникові сто су й пішов просто швидким, переможним кроком, почуваючи в серці повінь радості.
Так він здобув, нарешті, одну! Заміжню жінку! Світську жінку! Із справжнього світу! Паризького світу! Як же легко й несподівано це сталося!
Досі він уявляв, що захопити й перемогти котрусь із цих жаданих створінь можна тільки після безконечних турбот, безкрайого чекання, після вправної облоги чемностями, любовними словами, зітханнями та подарунками. Аж ось з першого разу, з найменшого натиску, перша, котру він зустрів, віддалась йому так швидко, що він навіть здивувався.
"Вона п’яна була, — думав він, — завтра іншої заспіває. Матиму ще сліз". Ця думка непокоїла його, потім подумав: "Тим гірше, слово честі. Коли взяв її, то й удержу".
І в невиразному видиві, де полинули його надії, надії на велич, успіх, славу, гроші й любов, він побачив вервечки елегантних, багатих, могутніх жінок, що, мов ті статистки в якомусь театральному апофеозі, посміхаючись, зникали одна по одній у золотій хмарі, зітканій із його мрій.
Ту ніч його непокоїли сни.
Трохи схвильовано йшов він другого дня сходами до пані де Марель. Як вона прийме його? А коли зовсім не прийме? Коли заборонила його пускати? Коли розповіла?.. Та ні, нічого не могла вона розповісти, щоб не виказати всю правду. Отже, він був господарем становища.
Маленька покоївка відчинила двері. Виглядала вона як звичайно. Він заспокоївся, ніби чекав, що в прислуги буде схвильоване обличчя.
— Як ся пані має? — спитав він.
— Гаразд, пане, як завжди, — відповіла вона.
І провела його до вітальні.
Він підійшов просто до коминка, щоб оглянути свою зачіску та вбрання, і, оправляючи перед дзеркалом краватку, побачив у ньому молоду жінку, що дивилась на нього з порога кімнати.
Він удав, що не бачить її, і вони якусь мить роздивлялись одне на одного в свічаді, пильнували й стежили себе, перш ніж зійтися віч-на-віч.
Він обернувся. Вона не ворухнулась, ніби чекала. Він кинувся до неї й пробурмотів:
— Як я люблю вас! Як люблю!
Вона оповила його й упала йому на груди; потім, підвівши голову, припала до нього в довгім поцілункові.
Він подумав: "Вийшло куди легше, ніж я гадав. Усе дуже добре йде". І коли уста їхні роз’єднались, він усміхався й мовчав, силкуючись висловити своїм поглядом безмежну любов. Вона теж посміхалась тією усмішкою, якою жінки виявляють своє бажання, згоду й волю віддатися. Прошепотіла:
— Ми самі. Лоріну я вирядила снідати до подруги.
Він зітхнув, цілуючи їй руки:
— Дякую, я вас божествлю.
Тоді вона взяла його під руку, немов дружину, і повела до канапи, де вони сіли поруч.
Йому годилося б почати цікаву й чарівну розмову, але, не вигадавши нічого, він пробурмотів:
— Так ви не дуже на мене гніваєтесь?
Вона затулила йому рота рукою:
— Мовчи!
Якийсь час вони сиділи мовчки, не зводячи одне з одного очей, не рознімаючи гарячих пальців.