Невиразний, безмежний, давучий жах тяжів над душею Дюруа, жах перед неосяжним, невідкличним небуттям, що без кінця нищить скороминущі, нікчемні існування. Його чоло вже хилилось перед загрозою. Він думав про комах, що живуть кілька годин, про тварин, що живуть кілька днів, про людей, що живуть кілька років, та про землі, що існують кілька століть. Яка ж різниця між ними? На кілька світанків більше, та й усе.
Він одвів очі, щоб не дивитись на мерця.
Пані Форестьє похилила голову й теж, здавалось, міркувала про скорботне. Її біляве волосся було таке гарне на сумному обличчі, що в серці юнака пройшло якесь ніжне почування, мов дотик надії. Навіщо розпач, коли ще стільки перед ним років.
І він почав дивитись на неї. А вона ж не бачила його за думками. Він думав: "Ось що тільки гарного є в житті — любов! Держати в обіймах кохану жінку! Оце й межа людського щастя".
Як же пощастило колись цьому мерцеві здибати таку розумну й чудову подругу? Як вони познайомились? Як погодилась вона віддатись за нього, звичайного й бідного хлопця? І як зробила таки з нього людину?
Тоді почав думати про таємниці, в людському житті заховані. Згадав, що шушотіли про графа де Водрека, який, мовляв, посагом її обдарував і заміж віддав.
Що вона тепер робитиме? З ким побереться? З депутатом, як пані де Марель гадала, чи з якимось кар’єристом, здібнішим за Форестьє? Чи є в неї задуми, плани, певні наміри? Як же хотілось йому це знати! Та чому ж клопіт йому від того, що вона робитиме? Він подумав це й постеріг, що турбується від тієї несвідомої, потайної думки, яку сам від себе ховаєш і знаходиш тільки, переривши свою душу до дна.
Так чому б йому самому цієї перемоги не спробувати? Який міцний і грізний був би з нею! Як швидко, далеко й певно з нею пішов би!
А чому б йому й не пощастило! Він добре почував, що подобається їй, що вона має до нього не тільки прихильність, а й ту приязнь, що зароджується між двома подібними натурами й походить як від обопільного замилування, так і від якогось мовчазного змовництва. Вона знала його за розумного, рішучого, упертого й могла на нього звіритись.
Чи не вона ж покликала його у важку хвилину? І чому покликала? Чи не слід йому вбачати тут якогось вибору, признання, натяку? Якщо вона думала про нього саме тоді, як овдовіти мала, то, може, й думала, як про майбутнього свого компаньйона, спільника?
І йому нетерпляче схотілось довідатись, розпитати її, дізнатись про її наміри. Він мусив позавтра їхати, бо не міг далі вдвох із молодою жінкою жити в домі. Отже, треба поспішати, треба ще тут зручно й обережно вивідати її плани, не дати їй вернутись, погодитись, може бути, на заходи когось іншого та й поєднатись із ним без вороття.
А в кімнаті стояла тиша, чути тільки було, як маятник годинника дзвінко й поправно цокотів на коминкові.
— Ви, мабуть, дуже стомились?
Вона відповіла:
— Так, а ще більше змучилась.
Звук власних голосів здивував їх, — так чудно пролунали вони в лиховісній кімнаті. І зненацька глянули на обличчя мерця, немов чекали, що він заворушиться, заговорить, як і кілька годин тому.
Дюруа вів:
— О, це величезний удар для вас, цілковита зміна у вашому житті, справжній переворот у серці й усьому існуванні.
Вона глибоко й мовчки зітхнула. Він провадив:
— Як же сумно молодій жінці лишитись самотньою, як оце вам.
Потім замовк. Вона нічого не сказала. Він пробурмотів:
— У всякому разі, ви знаєте нашу угоду. Можете порядкувати мною, як хочете. Я вам належу.
Вона простягла йому руку й кинула на нього той сумовитий та ніжний погляд, що проймає нас до самого серця.
— Дякую, ви добрий, гарний. Якщо я зважусь і зможу щось для вас зробити, то теж скажу: "Покладайтесь на мене".
Він узяв її руку, затримав і потиснув, палаючи бажанням поцілувати. Нарешті зважився, поволі підніс її до уст і припав до тонкої, теплуватої, тремтячої, напахченої шкіри довгим поцілунком.
Потім відчув, що ці дружні пестощі стають задовгі, й випустив ручку, що мляво лягла пані Форестьє на коліна. Вона поважно промовила:
— Так, лишаюсь сама, але спробую бути хороброю.
Він не знав, як дати їй на розум, що був би щасливий, дуже щасливий і собі її за дружину мати. Певна річ, тепер, тут коло мерця, не міг цього сказати, але міг, здавалось йому, добрати якогось двозначного, пристойного й заплутаного речення, що має прихований зміст і висловлює якраз навмисно пропущене.
Але труп заважав йому, заклятий труп, що, здавалось, лежав не перед ними, а між ними, та ще й якийсь час йому ніби вчувся в застояному повітрі кімнати непевний пах, сморід, що знімався з гнильних грудей, перший подих падла, що віє з бідних мерців на родичів, які коло ліжка пильнують, жахливий подих, що швидко виповнює порожняву труни.
Дюруа спитав:
— Може, вікно відчинити? Повітря, здається, зіпсоване.
Вона відповіла:
— Атож. Я теж зараз примітила.
Він підійшов до вікна й розчинив. Напахчена нічна свіжість полинула в кімнату, хвилюючи полум’я свічок, що горіли при ліжкові. Від місяця, як і того вечора, лилось буйне тихе світло на білі мури вілл та величезну, блискучу скатертину моря. Дюруа, дихаючи на повні груди, відчув зненацька доплив надій, немов розбурканий трепетним наближенням щастя. Він обернувся.
— Ідіть подихайте трохи свіжим повітрям, — мовив він, — розкіш надворі.
Вона спокійно підійшла й схилилась коло нього на підвіконня. Тоді він тихо прошепотів:
— Послухайте мене й зрозумійте, що я хочу сказати. Зокрема, не ображайтесь, що розмовляю з вами про це в таку хвилину, бо позавтра покину вас, а коли ви до Парижа вернетесь, тоді, може, вже й пізно буде. От… Ви знаєте, що я ланець, бідак, який ще мусить виборотись. Але маю волю, трохи розуму, здається мені, і вже я на путі, на добрій путі. Коли людина вже мети дійшла, тоді знаєш, що береш, а коли ще тільки починає, то невідомо, куди дійде. Тим гірше або краще. Та я вже казав вам колись, у вашому домі, що найдорожча моя мрія — це одружитися з такою жінкою, як ви. Зараз ще раз це вам кажу. Не відповідайте мені. Дозвольте мені висловитись. Не питати я вас хочу. Гидко було б робити це в такому місці й такої хвилини. Хочу тільки, щоб ви знали, що можете одним словом ущасливити мене, що можете мати мене чи то за приятеля-брата, чи навіть за дружину, по вашій волі, що я належу вам усім серцем і всією істотою. Я не хочу, щоб ви відповідали мені зараз; не хочу більш про це говорити тут. Коли побачимось у Парижі, тоді дасте мені на розум своє рішення. А тим часом — ні слова, правда ж?