— Хочеш, підемо зараз у контору вкупі?
— Гаразд, залюбки.
Поснідавши, вони рушили.
Коли вони ввійшли до контори пана Ламанера, старший клерк запобігливо схопився й провів їх до патрона.
Нотар був маленький чоловічок, маленький і весь круглий. Голова його нагадувала кулю, настромлену на другу кулю, яка мала такі маленькі, такі коротенькі ноги, що в них було теж щось круглясте.
Він уклонився, запросив їх сідати й сказав, звертаючись до Мадлени:
— Пані, я викликав вас, щоб познайомити з духівницею графа де Водрека, що вас торкається.
Жорж не стримався й пробурмотів:
— Так я й знав.
Нотар докинув:
— Я зачитаю цього документа, дуже короткого, до речі.
Він узяв із теки папера й прочитав:
— "Я, нижчепідписаний, Поль-Еміль-Сіпрієн-Гонтран граф де Водрек, у цілому й повному розумі бувши, визначаю цим свою останню волю.
Що смерть може спіткати нас щохвилини, то я хочу, почуваючи наближення її, заздалегідь написати свою духівницю, яка зберігатиметься в пана Ламанера.
Не маючи прямих спадкоємців, заповідаю все своє майно, що складається з біржових цінностей на шістсот тисяч франків та нерухомого майна приблизно на п’ятсот тисяч франків, пані Клер-Мадлени Дю Руа без жодних умов та зобов’язань. Прошу її прийняти цей дар від померлого друга на знак відданої, глибокої і шанобливої приязні".
Нотар додав:
— Це все. Духівниця датована серпнем минулого року, й вона заступила такий самий документ, складений тому два роки на ім’я Клер-Мадлени Форестьє. Перша духівниця зберігається в мене і в разі протесту може стати за доказ, що воля графа де Водрека не змінилась.
Мадлена геть зблідла й дивилась на ноги. Жорж нервово крутив пальцями вуса. Хвилинку помовчавши, нотар промовив:
— Розуміється, пане, що без вашої згоди пані не може прийняти цієї спадщини.
Дю Руа підвівся й сухо сказав:
— Прошу часу поміркувати.
Нотар, посміхаючись, уклонився й ласкаво відповів:
— Я розумію, пане, ваше вагання. Мушу додати, що небіж графа де Водрека, який теж сьогодні обізнався з останньою волею свого дядька, висловив готовність шанувати її, якщо йому сплатять сто тисяч франків. На мій погляд, духівниця незаперечна, але процес наробить шелесту, а вам, певне, краще його було б уникнути. Думка людська часто буває недоброзичлива. У всякому разі, чи зможете ви дати мені відповідь до суботи?
Жорж уклонився.
— Так, пане.
Потім церемонно попрощався, пропустив попереду дружину, котра весь час мовчала, і вийшов з таким похмурим виглядом, що нотар перестав посміхатись.
Коли прийшли додому, Дю Руа з грюкотом зачинив двері й кинув капелюха на ліжко.
— Ти була коханкою Водрека.
Мадлена, скидаючи вуаль, рвучко обернулась:
— Я? О!
— Та ти ж. Жінці не лишають такого багатства, якщо вона…
Вона тремтіла й не годна була вийняти пришпильок, якими держався серпанок.
Трохи подумавши, Мадлена схвильовано мовила:
— Ти… ти… ти збожеволів… ти… Хіба ти сам… оце зараз… не надіявся… що він тобі щось лишить?
Жорж стояв коло неї і пильнував кожного її руху, як слідчий, що стежить за найдрібнішими огріхами обвинуваченого. Він сказав, підкреслюючи кожне слово:
— Так… він міг щось лишити мені… мені, твоєму чоловікові… Мені, своєму другові… розумієш… але не тобі… не тобі, своїй приятельці… не тобі, моїй дружині. Різниця величезна, ґрунтовна з погляду пристойності та громадської думки.
Мадлена й собі пильно на нього дивилась, у самі очі, глибоко й особливо, немов хотіла щось прочитати, немов хотіла викрити те невідоме в істоті, що його ніколи не осягнути і тільки прозріти в нього можна на мить хвилинами оспалості, чи безпорадності, чи неуваги, що відхиляють двері в таємничі духовні сховища. І поволі промовила:
— А по-моєму… всім теж чудним видалося б, якби він таку спадщину лишив… тобі.
Він різко спитав:
— Чому?
Вона відповіла:
— Бо…
Завагалась і сказала далі:
— Бо ти мій чоловік… бо ти, зрештою, дуже мало його знаєш… бо я приятелюю з ним дуже давно… бо його перша духівниця, складена за життя Форестьє, була вже на мою користь.
Жорж пустився ходити. Він заявив:
— Ти повинна зректися спадщини.
Вона байдуже відповіла:
— Чудово; тоді не варто чекати суботи, ми можемо зараз повідомити Ламанера.
Він спинився проти неї, і вони знову якийсь час стояли, втупивши очі в очі, силкуючись сягнути в непроникну таємницю сердець, добитись аж до коріння думки. Намагались оголити одно одному совість палким і мовчазним питанням — була то сокровенна боротьба двох істот, що, поруч живши, ніколи одне одного не знають, завжди підозрюють, догадуються та стежать, але не відають у іншому тванистих глибин душі.
І зненацька він кинув їй у лице:
— Ну, признайся, що була коханкою Водрека.
Вона знизала плечима:
— Ти дурниці плетеш… Водрек був дуже прихильний до мене, дуже… але не більше… ніколи.
Він тупнув ногою:
— Брешеш. Це неможливо.
— А все ж правда.
Він знову почав ходити й знову спинився:
— Тоді з’ясуй, чому він саме тобі лишив спадщину…
Вона відповіла недбало й незацікавлено:
— Дуже просто. Сам ти зараз казав, що в нього не було ніяких друзів, крім нас, чи, певніш, крім мене, бо він знав мене з дитинства. Мати моя була за компаньйонку в його батьків. У нас він бував часто, а що прямих спадкоємців немає, то подумав про мене. Що він трохи любив мене, це можливо. Але яку жінку так не люблять? Може, це сховане, таємне кохання й водило його пером, коли він надумав останню волю висловити, що ж тут такого? Він носив мені щопонеділка квіти. Ти з цього не дивувався, але тобі він квіток не дарував, правда ж? Так само й тепер він дарує мені своє багатство, та, крім того, й не має кому його дати. Навпаки, дуже дивно було б, якби він його тобі лишив. Чому? Хто ти йому?
Вона висловлювалась так природно й спокійно, що Дю Руа завагався. Він сказав:
— Байдуже, ми не можемо прийняти спадщини в таких умовах. Це мало б сумні наслідки. Кожне по-своєму зрозуміє, кожне натякатиме та кепкуватиме. Товариші вже й так дуже заздрять та нападаються на мене. Я мушу більше, ніж будь-хто, турбуватись за свою честь та дбати за репутацію. Не можна мені згоджуватись і дозволяти, щоб моя дружина прийняла спадщину від людини, яку й так уже поголоски в коханці їй пришивають. Може, Форестьє й терпів би це, але я — ні.