Рука в руку, не випускаючи один одного, вони цілу чверть години вибиралися на сходи і нарешті-таки подолали їх і зійшли.
Поліцеймейстер, здається, не любив жаліти вина; тостам не було числа. Перший тост був випитий, як читачі, може, й самі догадаються, за здоров'я нового херсонського поміщика, потім за благоденство селян його і щасливе їх переселення, потім за здоров'я майбутньої дружини його красуні, що зірвало приємну посмішку з вуст нашого героя. Приступили до нього з усіх, боків і почали переконливо просити залишитись хоч на два тижні в місті: "Ні, Павле Івановичу, як ви собі хочете, це виходить хату тільки холодити: на поріг та й назад! ні, ви проведіть час з нами! Ось ми вас одружимо: правда ж, Іване Григоровичу, одружимо його?"
"Одружимо, одружимо!" підхопив голова. "Хоч як опинайтесь руками й ногами, ми вас одружимо! Ні, батечку, потрапили сюди, так не нарікайте. Ми жартувати не любимо".
"Що ж? навіщо опинатися руками й ногами", сказав, посміхнувшись, Чичиков: "одруження не така річ, щоб теє, аби була наречена".
"Буде й наречена, чому не бути, все буде, все що хочете!.."
"А коли буде..."
"Браво, залишається!" закричали всі: "віват, ура, Павле Івановичу) ура!" І вони підійшли до нього цокатися з бокалами в руках. Чичиков перецокався з усіма. "Ні, ні, ще!" казали ті, що були завзятіші, і знову перецокались; потім полізли втретє цокатись, перецокались і втретє. За недовгий час усім зробилось весело надзвичайно. Голова, що був премилою людиною, коли розвеселявся, обнімав кілька разів Чичикова, промовляючи в сердечному пориванні: "Серце ти моє! мамонько моя!" і навіть, клацнувши пальцями, пустився пританцьовувати навколо нього, приспівуючи відому пісню: "Ах ты такой и эдакой камаринский мужик". Після шампанського розкупорили угорське, яке додало ще більше духу й розвеселило товариство. Про віст забули цілком; сперечалися, кричали, говорили про все, про політику, про військову навіть справу, викладали вільні думки, за які іншим часом самі б відшмагали своїх дітей. Розв'язали тут же безліч трудних питань. Чичиков ніколи не почував себе в такому веселому настрої, уявляв себе вже справжнім херсонським поміщиком, говорив про всякі поліпшення: про трипільне господарство, про щастя й блаженство двох душ, і почав читати Собакевичу послання Вертера до Шарлотти77, на які той кліпав тільки очима, сидячи в кріслі, бо після осетра почував великий потяг до сну. Чичиков збагнув і сам, що почав уже занадто розв'язуватись, попросив екіпаж і скористувався прокурорською дрожкою. Прокурорський кучер, як виявилось дорогою, був хлопець досвідчений, бо правив однією тільки рукою, а другу засунув назад і придержував нею пана. Таким чином уже на прокурорській дрожці доїхав він до себе в гостиницю, де довго ще в нього вертілися на язиці всякі дурниці: білява наречена з рум'янцем і ямочкою на правій щоці, херсонські села, капітали. Селіфанові навіть віддані були деякі господарські накази зібрати всіх ново-переселених мужиків, щоб зробити всім особисто поголовну перекличку. Селіфан мовчки слухав дуже довго і потім вийшов з кімнати, сказавши Петрушці: "іди роздягати пана!" Петрушка заходився скидати з нього чоботи й трохи не стяг разом з ними на підлогу й самого пана. Але нарешті чоботи були зняті, пан роздягся як слід, і, покрутившись якийсь час на постелі, що рипіла немилосердо, заснув зовсім херсонським поміщиком. А Петрушка тим часом виніс в коридор панталони й фрак брусничного кольору з іскрою, який, розіп'явши на дерев'яну вішалку, почав вибивати прутом і щіткою, напустивши пилюки на весь коридор. Збираючись уже зняти їх, він глянув з галереї вниз і побачив Селіфана, що повертався з конюшні. Вони зустрілись поглядами і нюхом зрозуміли один одного: пан, мовляв, уклався спати, можна і навідатися декуди. Зараз же, віднісши до кімнати фрак і панталони. Петрушка зійшов униз, і обидва пішли разом, не кажучи один одному нічого про мету подорожі й балакаючи дорогою зовсім про стороннє. Прогулянку зробили вони недалеку: а саме перейшли тільки на другий бік вулиці, до будинку, що був навпроти гостиниці, і ввійшли в низенькі, скляні, закурені двері, що вели майже в підвал, де вже сиділо за дерев'яними столами багато всяких: і з голеними і з неголеними бородами, і в некритих кожухах, і просто з сорочці, а дехто й у фризовій шинелі. Що робили там Петрушка з Селіфаном, Бог їх відає, але вийшли вони звідти через годину, побравшись за руки, додержуючи цілковитої мовчанки, виявляючи один до одного велику увагу і застерігаючи взаємно від усяких ріжків. Рука в руку, не випускаючи один одного, вони цілу чверть години вибиралися на сходи і нарешті-таки подолали їх і зійшли. Петрушка постояв з хвилину перед низеньким своїм ліжком, розмірковуючи, як би лягти пристойніше, і ліг зовсім упоперек, так що ноги його впиралися в підлогу. Селіфан ліг і собі на тому ж самому ліжку, вмостивши голову в Петрушки на череві й забувши про те, що йому слід було спати зовсім не тут, а може, в людській, якщо не в конюшні біля коней. Обидва заснули в ту ж хвилину, знявши хропіння нечуваної густоти, на яке пан з другої кімнати відповідав тонким носовим свистом. Незабаром слідом за ними все вгамувалося, і гостиницю обійняв непробудний сон; тільки в одному віконці видно ще було світло, де жив якийсь прибулий з Рязані поручик, дуже, мабуть, охочий до чобіт, бо замовив уже чотири пари і безперестанку примірював п'яту. Кілька разів підходив він до постелі з тим, щоб їх скинути й лягти, але ніяк не міг: чоботи справді були добре пошиті, і довго ще піднімав він ногу і оглядав вправно й напрочуд пригнаний каблук.
ГЛАВА VIII
Покупки Чичикова стали предметом розмов у місті. Пішли поголоски, чутки, міркування про те, чи вигідно купувати на вивід селян. У суперечках багато хто відзначився досконалим знанням справи. "Звісно", говорив дехто: "це так, проти цього нічого не скажеш: землі в південних губерніях справді гарні й родючі; але як то буде селянам Чичикова без води? адже річки немає ніякої". — "Це б ще нічого, що нема води, ще б нічого, Степане Дмитровичу, але ж переселення ненадійна справа. Річ відома, що таке мужик: на новій землі, та зайнятись ще хліборобством, та нічого в нього немає, ні хати, ні двора, утече, як двічі по два, так п'ятами накиває, що й сліду не дошукаєшся". — "Ні, Олексію Івановичу, дозвольте, дозвольте, я не погоджуюсь з тим, що ви кажете, що мужик Чичикова втече. Руська людина здатна до всього і звикає до всякого клімату. Пошли її хоч на Камчатку, та дай тільки теплі рукавиці, вона поплескає руками, сокиру в руки, і пішла ставити собі нову хату". — "Але, Іване Григоровичу, ти спустив з ока важливу річ: ти не спитав, який мужик у Чичикова. Забув про те, що хорошої людини не продасть поміщик; я ладен голову покласти, коли мужик Чичикова не злодій і не п'яниця в останній мірі, гультяй і буйної поведінки". — "Так, так, з цим я згоден, це правда, ніхто не продасть хороших людей, і мужики , Чичикова п'яниці, але треба взяти до уваги, що саме отут і є мораль, отут і полягає мораль: вони тепер негідники, а переселившись на нову землю, зразу можуть стати чудовими підданими. Уже було немало таких прикладів: просто в житті, та і з історії також". — "Школи, ніколи", казав управляючий казенними фабриками: "повірте, ніколи цього не може бути. Бо в селян Чичикова буде тепер два сильних вороги. Перший ворог є близькість губерень малоросійських, де, як відомо, вільний продаж горілки. Я вас запевняю, за два тижні вони зіп'ються і будуть квачі. Другий ворог вже є сама звичка до бродяжницького життя, яку неодмінно набудуть мужики під час переселення. Треба хіба, щоб вони повсякчас були перед очима Чичикова і щоб він держав їх у міцних руках, прикручував би їх за всяку дрібницю, та й не-так, щоб покладаючись там на когось, а щоб сам-таки особисто, де слід, дав би й зуботичину й запотиличника". — "Навіщо ж Чичикову морочитись самому й давати запотиличника, він може знайти й управителя". — "Еге, знайдете управителя: всі шахраї!" — "Шахраї тому, що пани не займаються ділом". — "Це правда", підхопили багато хто. "Коли пан сам хоч трохи тямить у господарстві, та вміє розрізняти людей: у нього завжди буде хороший управитель". Але управляючий сказав, що менше, як за 5000, не можна знайти хорошого управителя. Але голова сказав, що можна й за 3000 знайти. Але управляючий сказав: "Де ж ви його знайдете? хіба в себе в носі?" Але голова сказав: "Ні, не в носі, а в тутешньому ж повіті, "а саме: Петро Петрович Самойлов: ось управитель, якого треба для мужиків Чичикова!" Багато було таких, що співчували Чичикову, і труднощі переселення такої величезної кількості селян їх надзвичайно лякали; почали дуже побоюватись, щоб не сталося навіть бунту між таким неспокійним народом, як селяни Чичикова. На це поліцеймейстер зауважив, що бунту нема чого боятись, що для того, щоб відвернути його, існує влада капітан-справника, що капітан-справнику самому і їхати не треба, а послати замість себе тільки картуз свій, то сам цей картуз пожене селян до самого місця їх проживання. Багато хто запропонував свої думки щодо того, як викоренити буйний дух, що охоплював селян Чичикова. Думки були всякого роду: були такі, що вже занадто відгонили військовою жорстокістю та суворістю, мабуть, чи не зайвою; були одначе ж і такі, що дихали лагідністю. Поштмейстер зауважив, що перед Чичиковим лежить священний обов'язок, що він може стати серед своїх селян у деякому роді батьком, за його висловом: запровадити навіть благодійну освіту, і при цій нагоді висловився з великою похвалою про Ланкастерову школу взаємного навчання78.