Отак міркували й говорили в місті, і багато хто, спонукувані співчуттям, переказували навіть Чичикову особисто деякі з цих порад, пропонували навіть конвой для безпечного перепровадження селян на місце проживання. За поради Чичиков дякував, кажучи, що при нагоді не промине з них скористуватися, а від конвою відмовився рішуче, кажучи, що він зовсім не потрібний, що куплені ним селяни напрочуд сумирної вдачі, почувають самі добровільний нахил до переселення, і що бунту між ними ні в якому разі бути не може. Усі ці балачки й міркування призвели, проте, до найсприятливіших наслідків, яких тільки міг сподіватись Чичиков. А саме, пішли чутки, що він не більше і не менше, як мільйонщик. Жителі міста і так, ях уже ми бачили в першій главі, сердечно полюбили Чичикова, а тепер, після таких чуток, полюбили ще сердечніше. А втім, коли сказати правду, вони все були народ добрий, жили між собою в злагоді, поводились зовсім по-приятельському, і бесіди їх мали печать якоїсь особливої простодушності й близькості: "любий друже Ілле Іллічу! слухай, брате, Антипаторе Захаровичу!.. Ти забрехався, серденько, Іване Григоровичу". До поштмейстера, якого звали Іван Андрійович, завжди додавали: шпрехен зі дейч, Іван Андрейч? словом, усе було дуже по-сімейному. Багато було не без освіти: голова палати знав напам'ять "Людмилу" Жуковського79, яка ще була тоді неохололою новиною, і майстерно читав багато місць, особливо: "бір заснув, долина спить" і слово: "чу!" так, що справді ввижалось, ніби долина спить; для більшої подібності він навіть у цей час заплющував очі. Поштмейстер удався більше в філософію і читав досить старанно, навіть ночами, Юнгові "Ночі"80 і "Ключ до таїнств натури" Еккартсгаузена81, з яких робив дуже довгі виписки на цілі аркуші, і що це були за виписки, і якого роду вони були, це нікому не було відомо. А втім, він був дотепник, кучерявий у висловах, і любив, як сам висловлювався, присмачити мову. А присмачував він мову безліччю різних часток, як-от: "пане ти мій, отакий який-небудь, знаєте, розумієте, можете собі уявити, відносно так би мовити, певним чином" та іншими, які сипав він мішками; присмачував він мову теж досить удало підморгуванням, примружуванням одного ока, що все надавало дуже їдкого виразу багатьом його сатиричним натякам. Інші теж були, більше чи менше, люди освічені: хто читав Карамзіна, хто "Московские Ведомости", хто навіть і зовсім нічого не читав. Хто був те, що звуть тюрюк, тобто людина, яку треба було піднімати штурханом на що-небудь; хто був просто байбак, що лежав, як то кажуть, цілий вік на боці, так що й піднімати його було б марна річ: не встане ні в якому разі. Щодо гожості, вже відомо, всі вони були люди надійні, сухотного між ними нікого не було. Усі були такого роду, яким дружини в ніжних розмовах, що відбуваються на самоті, давали назви: кубушки, товстунчика, пузанчики, чорнушки, кікі, жужу і ін. Але взагалі вони були народ добрий, до краю гостинні, і людина, що зажила з ними хліба-солі або просиділа вечір за вістом, уже ставала чимсь близькою, тим більше Чичиков із своїми чарівними якостями й манерами, який знав справді велику таємницю подобатись. Вони так полюбили його, що він не бачив засобів, як вирватися з міста, тільки й чув він: ну, тиждень, ще один тиждень проживіть з нами, Павле Івановичу! словом, його носили, як то кажуть, на руках. Але незрівнянно чудовіше було враження (річ цілком дивовижна!), яке справив Чичиков на дам. Щоб це будь-як пояснити, слід було б сказати багато про самих дам, про їх товариство, описати, як то кажуть, живими фарбами їх душевні якості; але . для автора це дуже важко. З одного боку спиняє його безмежна пошана до дружин сановників, а з другого боку... з другого боку просто важко. Дами міста N. були... ні, ніякими способами не можу; почувається ніби острах. У дамах міста N. найвизначніше було те... Аж дивно, зовсім не піднімається перо, немов свинець якийсь сидить у ньому. Та вже хай: про характер їх, видно, треба полишити сказати тому, в кого живіші фарби й більше їх на палітрі, а нам доведеться хіба двоє слів про зовнішність та про те, що поверховіше. Дами міста N. були те, що називають презентабельні, і з цього боку їх можна було сміливо поставити за зразок усім іншим. Щодо того, як поводитись, додержати тону, підтримати етикет, безліч пристойностей найтонших, а особливо допильнувати моди у найменших дрібницях, то в цьому вони випередили навіть дам петербурзьких і московських. Одягалися вони з великим смаком, їздили по місту в колясках, як веліла остання мода, позаду похитувався лакей, і ліврея в золотих позументах. Візитна картка, будь вона писана хоч на трефовій двійці, або бубновому тузі, але річ була дуже священна. Через неї дві дами, великі приятельки і навіть родички, пересварилися зовсім, а саме зате, що одна з них якось знехтувала контр-візитом. І вже хоч як намагалися потім чоловіки й родичі помирити їх, але ні, виявилось, що все можна зробити на світі, одного тільки не можна: помирити двох дам, що посварилися за знехтування візиту. Так обидві дами й залишилися у взаємній неприхильності, за висловом міського світу. Щодо займання перших місць відбувалося теж безліч досить сильних сцен, які навіювали чоловікам іноді зовсім рицарські великодушні поняття про заступництво. Дуелі, звісно, між ними не відбувалося, бо всі були цивільні чиновники, але зате один одному намагався накапостити, де було можна, що, як відомо, часом буває важче за всяку дуель. У поведінці дами міста N. були строгі, сповнені благородного обурення проти всього порочного і всяких спокус, карали без усякого жалю всякі слабкості. Якщо ж між ними й траплялося яке-небудь те, що зветься друге-третє, то воно траплялося потай, так що не давалося ніяк узнати, що трапилося; зберігалась уся гідність, і сам чоловік був так підготований, що коли й бачив друге-третє, або чув про нього, то відповідав коротко й розважливо прислів'ям: яке кому діло, що кума з кумом сиділа? Це треба сказати, що дами міста N. відзначалися, як і багато дам петербурзьких, незвичайною обережністю і пристойністю в словах і висловах. Ніколи не говорили вони: я висякалась, я спітніла, я плюнула, а говорили: я полегшила собі ніс, я обійшлася за допомогою хусточки. Ні в якому разі не можна було сказати: ця склянка або ця тарілка смердить. І навіть не можна було сказати нічого такого, що дало б натяк на це, а говорили замість того: ця склянка негарно поводиться, або щось на зразок цього. Щоб ще більше облагородити російську мову, половину майже слів було викинуто зовсім з розмови, а тому дуже часто треба було вдаватись до французької мови, зате вже там, по-французькому, інша річ, там дозволялися такі слова, які були багато грубіші від згаданих. Отже, ось що можна сказати про дам міста N., говорячи більш поверхово. Та коли заглянути глибше, то, звісно, відкриється багато інших речей, але вельми небезпечно заглядати глибше в дамські серця. Отже, обмежившись видимою стороною, будемо продовжувати. Досі всі дами якось мало говорили про Чичикова, віддаючи йому, проте, все належне в приємності світського поводження: та з того часу, як пройшли чутки про його мільйонство, знайшлися й інші властивості. А втім, дами були зовсім не інтересантки; виною всьому слово: мільйонщик, не сам мільйонщик, а іменно тільки слово; бо в самому тільки звуку цього слова, крім всякого грошового мішка, міститься щось таке, що діє і на людей негідників, і на людей ні се ні те, і на людей хороших, словом, на всіх діє. Мільйонщик має ту вигоду, що може бачити підлоту, зовсім некорисливу, чисту підлоту, не засновану ні на яких розрахунках: багато хто дуже добре знає, що нічого не одержать від нього і не мають ніякого права одержати, але неодмінно хоч забіжать поперед нього, хоч засміються, хоч скинуть капелюха, хоч напросяться силоміць на той обід, куди дізнаються, що запрошено мільйонщика. Не можна сказати, що цей ніжний нахил до підлоти був відчутий дамами; а проте у багатьох вітальнях почали говорити відверто, що, звісно, Чичиков не перший красунь, та зате такий, як слід бути мужчині, що будь він трохи товщий або повніший, це вже було б недобре. При цьому було сказано якось навіть трохи образливо про тоненького мужчину, що він більш нічого, як щось на зразок зубочистки, а не людини. В дамських убраннях виявилось багато різних додатків. У гостинному дворі сталась штовханина, мало не давка; утворилося навіть гуляння, до такої міри наїхало екіпажів. Купці здивувались, побачивши, як кілька сувоїв матерії, що були привезені ними з ярмарку і що не сходили з рук через ціну, яка здалася високою, пішли відразу в діло й були розкуплені нарозхват. Під час обідні в однієї з дам помітили знизу на платті таке руло, яке розігнало його на півцеркви, так що присутній тут часний пристав дав наказ посунутись народові далі, тобто ближче до паперті, щоб якось не прим'явсь туалет її високоблагородія. Сам навіть Чичиков не міг почасти не помітити такої незвичайної уваги. Одного разу, повернувшись до себе додому, він знайшов на столі в себе листа: звідки й хто приніс його, нічого не можна було дізнатись, трактирний слуга сказав, що принесли, мовляв, і не веліли казати від мого. Лист починався дуже рішуче, а саме так: "Ні, я мушу до тебе писати!" Потім говорено було про те, що є таємне співчуття між душами; ця істина скріплена була кількома крапками, що забрали майже піврядка; потім ішло кілька думок, вартих уваги своєю справедливістю, так що вважаємо за необхідне їх виписати: "Що життя наше? Долина, де оселилися скорботи. Що світ? Юрба людей, яка не відчуває". Далі та, що писала, згадувала, що змочує слізьми рядки ніжної матері, яка, минуло двадцять п'ять років, як уже не існує на світі; запрошувала Чичикова в пустелю, покинути назавжди місто, де люди в душних огорожах не користуються повітрям; закінчення листа бриніло навіть цілковитим розпачем і закінчувалось таким віршем: