Його кидали до шахти, коли яма встигла вже проковтнути багато жертв, і ніхто не вмирав розчавлений, безсловесний! Ледве тримаючись на ногах од тортур перед стратою, чоловіки й жінки .підбадьорювали одне одного й шкодували, що руки їхні поскручувано колючим дротом,— уже б вони показали катам. Він пам'ятає кожне слово, вимовлене над шахтою,— хто співав, хто гукав до безмовних руїн шахтних будов про помсту, хто плював у вічі фашистам, а хто підтримував кволіших: "Нічого, шахтарі,— востаннє спустимось під землю з вітерцем!"
Дем'янові руки не були зв'язані, як і в декількох інших, замучених до півсмерті,— гестапівці вважали їх безпечними: В останні секунди відчув, що не може чекати, доки його підведуть до дірки в землі й штовхнуть на дно шахти, великий гнів налив жили міццю, він гукнув: "Смерть німецьким загарбникам!" — і скочив до безодні, не чекаючи доторку катової руки. Він знав, що слідом за ним полетить граната, увесь зіщулився, серце стислося. Ударився об стінку, блискавично подумав, що не долетить, а десь прилипне до стіни купою потрощених кісток і м'язів.
Раптом ноги його черкнули об трос, що, намертво затис-нутий руїнами копра, звисав у шурфі, певно, до самого дна, де вибухнула кліть із толом. Автоматичним рухом відповіло тіло на доторк троса: руки й ноги схватилися за нього, й Дем'ян закричав від пекучого болю в долонях і на литках.-Проте, загальмувавши падіння, витримав біль і завмер на тросі, обнявши його закривавленими руками, щомиті чекаючи згори гранати або вагонетки.
Трос під вагою тіла гойднувся,— значить, не доходив до низу шахти. Чекаючи, що вдариться спиною об стіну, Дем'ян відчув за собою.порожнечу й збагнув, що доля посилає йому порятунок,— це був старий штрек, яким підвозили колись до кліті вугілля, доки не перейшли на нижчії горизонти. Про цей штрек розповідав батько, працювавши там замолоду, і Дем'янко відчув під ногами землю, учепився, поповз, і нервове його збудження вибухло сміхом. Чомусь ізгадав обличчя офіцера, який нагорі фотографував страчуваних, посварив йому кулаком і аж тоді загубив свідомість.
"І ви врятувалися,— сказала Дарина серед мертвої тиші в кімнаті,— вилізли тим же тросом нагору, щоб жити?" {
Шахтарі раптом загомоніли, наче Даринин голос повернув їх до сучасного, один розповів, як витягали з шахти трупи героїв і нікого не пізнавали, як поховали на площі, думаючи, що й Дем'яна ховають. Дарина побачила крізь вікно Любу й Варвару, вийшла до них. "Ми думали — ви на заводі, Дарино..." — "Чого це людей зібралося стільки, нещастя яке?" — "Навпаки — щастя, син з мертвих повернувся!" Дівчата йшли щойно із зміни — працювали на естакаді відкатницями — трохи змарнілі, стомлені,— "ходімо в степ, Дарино!". , "
Вийшли із посьолку, обминули терикона, повз шахтарські городи побрели далі й далі в степ. Зійшли у видолинок, за горою зникло селище й шахта, тільки вершечок чорний терикона витикався звідти. Кущі терну, глоду поросли вздовж стежки, листя на них пожовкло й почервонілб, поруділо й посріблилося,— наче стояли кущі, повні різнобарвних метеликів: то один, то другий, то вогненний, то цитриновий, цілою купкою одразу зривалися з галузки й злітали до землі. Дарина торкнулася куща, й листя посипалося, як із рукава.
Дівчата посідали над глибокою балкою, де внизу накидано рудого каміння, й потихеньку заспівали. Як тут було красиво, на цім згористім місці! По сріблястому од полинів і віниччя схилу яру горіли червоно й оранжево кущі глоду. З-за гори долинув гомін, до балки спускалося кілька людей, і між ними старий Кривохижа з сином Дем'янком. Штрек, який врятував Дем'яна, тягся аж до цього місця й виходив у балку,— по штреку й виповз на волю Дем'ян, а не тросом, як це-можна було припустити. Тут був вихід на поверхню, і шахтарі сперечалися, чи можна спрямувати сюди відкачувану з шахти воду, щоб загатити ставочок і завести для їдальні рибне господарство. Води за німців назбиралося в шахтах так багато, немов туди ринув цілий Донець. Гігантські помпи день і ніч вивергали на поверхню підземну воду, яка з ревом збігала на низькі місця, заливала городи, розмивала вулиці. Коли б пустити її до цієї балки, от було б полегшення й безпосередня вигода. "А коли штрек має сполучення з нижчими горизонтами,— сказав Кривохижа,— тоді перекачуватимемо води на власні голови?" Всі засміялися й вирішили — по-перше, опреділити інструментальною зйомкою, чи є сюди з шахти похилість, по-друге, обслідувати детально цей штрек, чи годиться він як річище підземного потоку, що наллє балку водою...
До селища Дарина поверталася поволі, хоч думки її летіли на крилах. Варвара й Люба давно кинули її саму. Як далеко до Веселої Кам'янки!..
XXXIII
Григорко нарешті побачив, як добувається залізна руда ї яких верховин мистецтва досягнув бурщик Стоколос.
Машина, яка ледве не переїхала в грозу Григорка, належала саме тому бурщикові, знатній людині басейну. Він був дуже молодий, і його слава ще трохи муляла йому, змушувала триматися дещо напружено. Стоколос тікав од слави, як міг, але вона ступала за ним по п'ятах, завдаючи багато прикростей, зайвої метушні, забираючи вільний час. Коли б не Стоколосів здоровий глузд і відчуття гумору,— ота слава наробила б нещастя: йому не вистачило б часу для роботи й він загубив би рекорди.
А свою професію він любив, як свято працьовитих рук, кмітливої голови, завзятого характеру. Він розумів місце залізної руди в господарстві Вітчизни й думав не лише про свою шахту чи рудоуправу,— його обходив і видобуток басейну, і цілком зрозуміло, чому невдовзі його було обрано до Верховної Ради. Стоколос був витвір радянської системи виховання і тому, дізнавшися, що відстає шахта сусідньої рудоуправи, яка з ним змагається, не радів з того, а заїздив до бурщиків у хату чи в гуртожиток, починав довгу розмову про різні сторонні речі, доки, нарешті, доходив до істотного, або самі господарі не витримували й починали виправдуватись, що в них на шахті атмосфер не хватає, свердла не тим металом наварюють і не так заточують, відпалений забій ніяк не приводять до ладу і багато інших мотивів. Стоколос брав за барки компресорщиків, примушував їх ремонтувати труби, давати відповідне тиснення, сам перевіряв бури.