Він ніколи не рахувався з вільним часом, коли треба було показати нові методи майстрам. На цей раз запросив бурщиків до себе в забій, взяв Григорка. Хлопець прожив у Стоколоса кілька днів.
Родина знатного бурщика складалася з нього самого й молодої дружини з немовлям. Під час війни Стоколос працював на Уралі, повернувся звідти одружений з білявою скреперисткою, яку навчав там бурщицької професії й між ділом закохався. Мав кімнату з кухнею, невеличкий город за будинком, молоді щепи, машину емку, яку йому подаровано на Уралі за виконання подвійного річного плану. Родинне життя Стоколоса було щасливе, якщо не рахувати тих подружніх бур, які йому влаштовувала сердитенька "хазяюшка", коли чоловік вертав із чергового на свою честь банкету й треба було струсити з нього зайву славу, щоб повернути Стоколоса на землю. Після чого жіночка сідала плакати, а славний на всю країну бурщик стояв перед нею на колінах, благав показати йому "козарлюгу Стецька", якого завтра ж понесе в шахту, щоб привчати змалку до батькової професії! Мамій Стецько — "Стьопушко", казала мати лежав на теплій лежанці, охоронюваний Григорком, і однаково легко запихав до рота пальці правої руки чи лівої ноги. "Альоша,— казала дружина,— коли ти будеш його так термосити, я віддам Стьопу до дитячого будинку, а сама з тобою візьму розлуку!"
Стоколос працював артистично.
Він кидався на стіну залізної руди, притискав до неї пневматичний свердел, який джеркотів, наче кулемет, тримав його руками, приймав на груди, повертався боком, підставляв спину, упирав перфоратор на стегно, знов підхоплював на плече,— кожен м'яз працював, здавалося, що бурщик танцює надзвичайного ритму танок, хоч Стоколос не витрачав марно жодного руху. І назовні праця виглядала такою легкою, що Григорко не втерпів, попросився потримати. Перфоратор трохи не вирвався у нього з рук, свердел заверещав, Григорко аж зігнувся, не знаючи, що робити. Стоколос засміявся й при світлі шахтарської лампи видався хлопцеві значно старшим, ніж на поверхні. "Одна бурка готова,— сказав бурщик-гість,— давайте, Олекса Матвійович, другому..."
Григорко став свідком справжньої школи буріння,— Стоколос показував місце кожної бурки, напрям свердла, глибину шпура, найвигіднішу для вибухової дії. Він показав станок, який допомагав працювати одночасно кількома перфораторами, пояснив систему заточки свердла,повів до іншого забою, щоб переконати, як бурщик повинен економити хвилини. Тим часом у першому забої зробшґи відпалку, себто вибухом обрушили руду, й по штреках виразно запахло пороховим димом, наче з поля баталії.
Бурщиків-гостей було коло Стоколоса троє: літній статечний уралець, який приїхав до Криворіжжяч позичати досвіду з тим, щоб разом і викликати Стоколоса на змагання; бурщик із Первомайки, де шахт путніх ще не було, самі "шахтьонки", проте люди зібралися путящі, з гордою думкою про здобуття прапора першості; комсомолець-бурщик із сусідньої рудоуправи, де відбудовувалась найбільша шахта басейну й готувалася стати цілком комсомольською. "Ну, давай, друг Алеша, по-нашему, по-ураль-скому!" Стоколос дивився, як бурить уралець, і підморгував до своїх,— мовляв, який ведмідь ломить. "Ведмідь,— сказав уголос,— машинку поламаєш, Пал Палич!"
Пал Палич стояв, упершися міцно ногою об породу, другу зігнувши в коліні, бурив, притиснувши перфоратора до грудей, під гострим кутом догори, часом давав холостий хід свердлові, щоб висипався з бурки гарячий пил. "Ха-рош,— сказав Стоколос,— тільки примічай, Пал Палич, що ти не ведмедя береш на рогатину, треба гратися в роботі, одні м'язи працюють, другі спочивають, хай цілу зміну однаковий жар!"
Пал Палич кінчив бурку, скинув з руки брезентову рукавицю, витер піт, який набігав на чоло це через роботу, а од хвилювання: "Организуемся, Алеша, я вижу, что не только в бурении дело,— у тебя вся постановка научная!"— "Звичайно,— скромно озвався Стоколос,—бурщик мусить тільки бурити, щоб йому завжди готовий забій, свердла й воздух..." Уралець глянув на Стоколоса, на його зовні не дужу постать і раптом обняв, притулившися бородою до юнацьких уст,— "спасибо, друг, Лексей Матвеич, вот как Криворожье с Уралом одно дело раздувает. Все свершим, дрожи, земля,— рабочий класс идет!"
Взявся бурити й другий гість шахти Стоколоса — Ничипір Корж. Його всі називали дідом, хоч йому ще далеко було й до сорока літ. Так перем'яла й випекла його німецька окупація, що голова стала сіра, мов сіллю посилана, тіло худе, кощаве, спина зігнута в дугу, і тільки товсті пишні вуса не мали жодної сивої волосинки, кусти-сті темні брови нависали над молодими й добрими блакитними очима. Корж нагадував зовнішньо Дон Кіхота 30 з малюнків Доре31 — високий, з довгими руками, з тонкими ногами й запалими щоками. До всього — він мав низький голос, майже октаву, за нього досі не могли помиритися два гірницьких хори. "Дрижи, земля,— сказав Корж, беручись за ручку перфоратора,— робочий клас іде!"
Йому сподобався вислів Пал Палича, він повторив його кілька разів, легко перекриваючи могутнім голосом скрегіт свердла. У Коржа був свій стиль роботи,— злість і ненависть, наче не руду бурив, а розстрілював з автомата гітлерівців. В той час, як Стоколос бурив легко, весело й спортивно, Корж навпаки — наче сіючи смерть, наче добу-рюючись до серця ворога, схованого за брилою руди. Його очі загорілися недобрим вогнем, щоки зблідли. "Еге,— сказав Стоколос,— так не годиться витрачати нерви, вам, діду, не вистачить їх і на зміну!" — "Вистачить,— глухо відповів Корж, одвернувшись од товаришів,— злості у мене вистачить на все життя!"
Це була щирісінька правда, і про це знали всі в басейні, бо Ничипір Корж був людина відома й помітна. Коли він проходив уздовж Саксагані з рудні до рудні, так використовуючи свій час відпочинку, працівники шахтоуправ виглядали у вікна халупок, де на той час іще тулилися, й весело казали: "О, вже вийшов наш свекор на ревізію!"