Тепер ніщо вже не могло її вразити. Майже байдужно дивилася вона на страйкарів, як вони перестрибнули через її паркан, потоптали геранії та віоли і зникли в проході перед будинком Мерсідіз. По Пайн-стріту, від залізниці, наближався загін залізничної поліції та детективів, що стріляли на бігу. А з другого боку Пайн-стріту громохко мчали три машини з полісменами. Страйкарі попалися в пастку. Тікати ще можна було тільки поміж будинків та через задвірки. Але проходи були неширокі, і не всі встигли протиснутися. З десяток страйкарів було затиснено між ганком і стіною будинку Робертсів. З ними вчинили так само, як і вони чинили. Страйкарів навіть не намагалися заарештувати. Усіх їх дощенту перебили й постріляли розлютовані захисники порядку, помщаючись за своїх товаришів.
Коли все скінчилося, Сексон підвелась і, наче вві сні, важко спираючись на поруччя, зійшла з ганку на вулицю. Гладкий ватажок усе ще підморгував до неї і махав рукою, хоча два полісмени вже заходилися витягувати його з-поміж штахетів. Хвіртку було зірвано з завіс, і Сексон здивувалася, що нічого цього не завважила, — вона ж начебто весь час була тут.
Берт лежав із заплющеними очима; на губах йому запеклася кров, у горлі клекотіло, ніби він хотів щось сказати. Сексон схилилась над ним і стерла кров із щоки, на яку хтось наступив ногою. Він розплющив очі; в них палав той самий зухвальний вогонь. Берт не впізнав її. Губи його заворушилися, і дуже тихо, мов щось пригадуючи, він прошепотів: "Останній з могікан, останній з могікан…" Потім він застогнав і знову заплющив повіки. Сексон знала, що він ще живий: груди йому здіймалися, а в горлі все клекотало.
Вона підвела погляд. Обіч неї стояла Мерсідіз. Очі старої блищали, прив'ялі щоки розпашілися.
— Допоможіть перенести його в дім, — промовила Сексон.
Мерсідіз кивнула головою і звернулася прохально до поліційного сержанта. Той глянув на Берта, і в очах його спалахнула озлість і лють.
— Хай здиха! В нас і своїх досить!
— Може, ми з вами вдвох подужаємо? — сказала Сексон.
— Не кажіть дурниць! — Мерсідіз кивнула до місіс Олсен через вулицю. — А ви йдіть мерщій до хати, молоденька мама. Вам тут не слід лишатися. Ми з місіс Олсен та Мегі Донегю самі впораємося.
Сексон провела жінок до затильної кімнати, яку так уперто хотів умеблювати Біллі. Коли вона відчинила двері, килим болісно вразив її очі: цього килима вона розстеляла тут разом із Бертом. Жінки поклали Берта на ліжко, і Сексон згадала, як колись у неділю вранці ставила вона його з Бертом у цій самій кімнаті.
А потім їй стало якось млосно, і її здивував занадто пильний стурбований погляд Мерсідіз. За хвилину це почуття зникло, і все тіло їй пройняв пекельний біль, який дано зазнати на світі лише жінкам. її майже на руках перенесли до спальні. В очах Сексон маячіло багато облич — Мерсідіз, місіс Олсен, Мегі Донегю. Вона хотіла спитати місіс Олсен, чи врятувала та свого маленького Еміля, що вибіг на вулицю, але Мерсідіз відіслала місіс Олсен наглядати за Бертом, а Мегі Донегю пішла подивитися, хто то стукає в парадні двері. З вулиці долітав гомін — вигуки, накази і гуркіт та сигнали санітарних і поліпі штих автомашин. Згодом з туману випливло гладке привітне обличчя Марти Скелтон, а ще пізніше і лікаря Гентлі.
У перерві між двох перейм до Сексон крізь тонку стіну долинув істеричний лемент Мері. А коли вона знову прийшла до пам'яті, її хвору голову прорізало монотонне вперте голосіння:
— Я ніколи не повернуся до пральні!.. Ніколи! Ніколи!
РОЗДІЛ X
Біллі ніяк не міг звикнути до хворого вигляду Сексон: вона-бо лежала в ліжку така маленька, стомлена й бліда, зібгавшись, мов хвора дитина. Щоранку, йдучи на роботу, і щовечора, повертаючись додому, він насилу перемагав свій безрадісний настрій і примушував себе вдавати при ній спокій та безжурність. Вона лежала така маленька, худа й виснажена, що аж скидалася на дівчинку. Він сідав біля неї, брав її тендітну прозору руку й ніжно голубив, дивуючись, які вона має тоненькі кісточки.
Одне з перших запитань Сексон, як вона прийшла до пам'яті, було про маленького Еміля Олсена — чи врятовано його. І коли вона розповіла Біллі й Мері, як хлоп'ятко голіруч напало на двадцятьох озброєних чоловіків, Біллине обличчя спалахнуло в захваті.
— Ну й розбишака! — сказав він. — Таким синком можна пишатися!
Але враз він зніяковіло змовк. Його делікатність глибоко зворушила Сексон. Вона міцно стиснула йому руку.
— Біллі,— почала вона, і, почекавши, поки Мері вийшла з кімнати, повела далі: — Біллі, я про це ні разу не питала… хоча це тепер… звичайно… байдуже… Я чекала, що ти сам мені скажеш. Це був…?
Він похитав головою.
— Ні, це була дівчинка. Чудова малесенька дівчинка. Тільки… з'явилась вона трохи зарано.
Сексон міцніше стиснула йому руку, немовби це вже він більше потребував співчуття, аніж вона.
— Я про це ніколи не признавалася, Біллі,— ти дуже хотів хлопчика; але я все-таки мріяла про дівчинку, ми б назвали її Дезі; пам'ятаєш, це ж ім'я моєї мами.
Він кивнув головою на знак згоди.
— Знаєш, Сексон, — мені таки страшенно хотілося хлопчика… ну, а тепер… Тепер мені здається… що мені так само хочеться дівчинки… І я сподіваюся, що коли в нас знайдеться друга — ми назвемо її… ти нічого проти цього не матимеш?
— Як же?
— Ми назвемо її — Дезі, гаразд?
— О Біллі! Я ж про це й думала.
Але обличчя йому нараз похмарніло, і він додав:
— Тільки дітей у нас більше не буде. Я раніше й не уявляв, що воно за штука — мати дітей. Я не попущу, щоб тобі ще раз загрожувала така небезпека.
— І це каже дужий, небоязкий чоловік, — стомлено всміхнулася Сексон. — Ти нічого в цьому не тямиш, як і всі чоловіки. Я здорова нормальна жінка. І все обійшлося б гаразд, якби… якби не ота колотнеча. Де поховали Берта?
— Ти знала про це?
— Звичайно, я ввесь час знала. А де Мерсідіз? Ось уже два дні її в нас не видко.
— Старий Баррі занедужав. Вона його доглядає.
Він не сказав їй, що старий сторож лежить на смертній постелі в сусідньому домі.
Губи Сексон болісно затремтіли, і, припавши обома руками до руки Біллі, вона тихо заплакала.
— Я… не можу, — хлипала вона. — Це за хвилину… минеться… Наша малесенька дівчинка, Біллі! Подумай! Я повік її не побачу!..