Сексон лежала ще в ліжку, коли одного вечора Мері розпачливо заявила, що дякує долі, яка не судила ніколи їй зазнати переживань Сексон.
— Ну, й нащо ти таке кажеш? — не стерпів Біллі.— Та я головою ручуся, що ти ще вийдеш заміж.
— Нізащо в світі! — скрикнула Мері.— Та й навіщо? Забагато людей розвелося тепер на світі: на кожне місце по двоє, а то й по троє охочих. До того ж родити дітей — це таке жахіття!..
Сексон глянула на неї терплячим, мудрим поглядом.
— Навіть я тебе не розумію, хоч мені те й далося взнаки, — відказала вона тихо, і обличчя її засвітилося внутрішнім світлом, — Я зазнала цих страждань, — мені ще й досі болить… але, слухай, що я тобі скажу: незважаючи на горе, біль і ввесь жаль, — це найпрекрасніша, найдивніша річ у світі.
Коли Сексон покращало (і лікар Гентлі запевнив Біллі, що його дружина тепер як новісінький долар), вона сама завела розмову про робітничу трагедію, що спалахнула перед її дверима. Біллі розповів їй усі подробиці: зразу ж було викликано військо, і воно розташувалося на пустирі біля залізничних майстерень, у кінці Пайн-стріту. По всіх сусідніх будинках проведено трус, знайдено таким чином з п'ятнадцятеро поранених страйкарів і всіх їх заарештовано. Біллі похмуро віщував їм кепську долю. Газети вимагали крові за кров, а всі оклендські священики у своїх проповідях люто засуджували страйкарів. До залізничних майстерень набрано нових робітників, і було ясно, що учасників страйку не приймуть назад на роботу ані тут, ані на будь-якій іншій залізниці Сполучених Штатів. Люди почали роз'їздитися: дехто подався до Панами, а четверо збиралися до Еквадору — працювати у майстернях на залізниці, що йде через Анди до Кіто.
Криючи свій неспокій, Сексон намагалася довідатись, як дивиться Біллі на всі ці події.
— Це тільки свідчить, до чого призводить Бертове свавільство, — сказала вона.
Біллі неквапливо похитав головою.
— Честера, звісно, повісять, — уникливо відповів він. — Ти його знаєш. Пригадуєш, ти розказувала, як ви колись танцювали вдвох. Його взяли, коли він, закривавлений, лежав на трупі скеба, якого сам і забив. Отой старий череватий Драглій, мабуть, таки виживе, дарма що в ньому аж три кулі, і він Честерові не подарує! Честера повісять саме на підставі свідчень Драглія. Про все це надруковано в газетах. Драглій сам і підстрелив Честера, коли висів на нашому штахеті.
Сексон здригнулася. Драглій — це, певно, і є той лисий черевань з пожовклими бурцями.
— Так, — сказала вона. — Я бачила. Мені здавалося, що гладун висів там страшенно довго.
— Усе скінчилося за п'ять хвилин.
— А як на мене, то воно тяглося кілька років.
— Мабуть, і Драглієві так само видалося, коли він завис у паркані,— похмуро всміхнувся Біллі.— Але його не так легко на той світ загнати! Разів із десять у нього стріляли й лупили його — і все дарма. Хоч цей раз йому таки добре дошкулило. Кажуть, що скалічів на все життя. Буде на милицях манджати, а то й візком їздити. Бодай уже не чинитиме своїх паскудств для начальства. В залізничної компанії він був один з головних заводіїв: де тільки заваруха, він уже й там. А що люди на тому потерпали, йому ані не свербіло.
— Де він мешкає? — спитала Сексон.
— В аристократичному кварталі на Аделайн-стріті, недалеко Десятої, в двоповерховій кам'яниці. Сплачує комірного, щонайменше, доларів тридцять на місяць. Мабуть, залізниця платила йому грубі гроші.
— То він, певно, й жонатий?
— Еге ж. Хоча жінки його я ніколи не бачив, а синів знав. Джек — інженер, непоганий був боксер, тільки на рингу не виступав. Другий його син, Поль, — викладає в школі. Ми з ним десь там однолітки. Ми зустрічалися ще хлопчиками. Пам'ятаю, він здорово грав у бейсбол. Ще на шкільних змаганнях він тричі забив мені гола.
Сексон, відкинувши голову на м'яку спинку крісла, задумалася. Справа, виявляється, куди складніша. Той старий гладун заводіяка має жінку й дітей. А тут ще й Френк Девіс — він тільки рік, як одружився, і в нього немовля. І, може, в того штрейкбрехера, якому він живота прострелив, теж є жінка й діти… Усі, усі вони були перезнайомлені, всі немов члени однієї, дуже великої сім'ї, але тепер у кожного своя сім'я, і вони вбивають, стріляють, нищать одне одного… Вона бачила, як Честер Джонсон убив скеба, а тепер вони мають повісити цього Честера, що одружився з Кітті Бреді з консервного заводу, а вона ж із цією самою Кітті працювала колись на картонажній фабриці…
Даремно Сексон сподівалась почути від Біллі, як він ставиться до вбивства штрейкбрехерів.
— Страйкарі вчинили не гаразд, — ризикнула вона, нарешті, сказати.
— А ті забили Берта, — відказав він. — І силу інших хлопців. І Френка Девіса забили. Ти знаєш, що він помер? Йому відірвало нижню щелепу, — помер, ще й не встигли навіть до шпиталю довезти. Ніколи ще в Окленді не було стількох забито заразом.
— Але страйкарі самі винні,— провадила Сексон. — Вони почали. То було вбивство.
Біллі тільки хрипко пробурмотів собі щось під носа. Вона зрозуміла, що він каже: "Ну й чорт з ними!" Але коли вона перепитала його: "Що?" — він не відповів. Очі йому затьмарилися і стали глибокі, губи суворо стиснулись, а обличчя немов закам'яніло.
Для Сексон це був болючий удар. Невже й Біл такий, як інші? І міг би вбивати людей, що мають родини, як убивали Берт, Френк Девіс, Честер Джонсон? Невже й Біл дикий звір, пес, що ладен перегризти горло за кістку?
Сексон зітхнула. Життя — така незбагненна загадка! Може, Мерсідіз і справді мала рацію, коли казала про жорстокі закони людського буття?
— Ну, та й що? — злісно засміявся Біллі, немовби відповідаючи на її німі запитання. — Пес загризає пса, так воно одвіку було. Взяти хоча б цю колотнечу. Вони вбивали одне одного так, як південці й північани за Громадянської війни.
— Але ж робітники нічого не досягнуть таким шляхом, Біллі. Ти сам казав, що цим вони лише шкодять собі.
— Може, й так, — неохоче визнав він. — Однак іншого шляху я не бачу. Отож тепер ми на черзі.
— Биндюжники?! — вразилася Сексон.
Він похмуро кивнув головою.
— Хазяї напосідають, дихати нам не дають. Кажуть, що скоро ми плазуватимемо навколішках, щоб нам повернули колишню роботу. Після цієї ворохобні вони ще більше заносяться. Вони мають організоване військо, та ще за ними й духівництво, преса й громадська думка. Вони вже й так не криються зі своїми намірами… І самі провокують нас. Спочатку вони повісять Честера Джонсона, а там по змозі більше з тих п'ятнадцятьох заарештованих. І "Трибуна", і "Вістун", і "Час" — усі газети нахваляються цим. Вони ошкірилися на профспілки. Щоб не було закритих майстерень{25}. Геть робітничі організації! Та навіть паскудний "Інформатор" і той галасує, що всіх професійних ватажків треба з Окленда помелом вимести, щоб і сліду не залишилось, або на шибеницю їх почепити… Спритно, ге? Нічого не скажеш.