Немов еолової арфи ніжні струни,
Співає муза у твоїх піснях;
Рівнин каліфорнійських пишні вруна
Луною рознесуть їх по світах.
Сексон щасливо всміхнулася й витерла очі. Може, їхня скрута вже минулася? Може, ця скрута — то й були для них несходимі прерії? І вони з Біллі перетяли їх, і вже видерлися на верховини Сієрри, і тепер мають спуститися в привітну долину?..
Того ранку, коли вони вибиралися, до ганку під'їхала Селінгерова підвода, щоб забрати меблі. Власник будинку, що стояв коло воріт, узяв у Робертсів ключі, потиснув їм руки і побажав щастя.
— Ви правильно робите, — підбадьорив він їх. — Так само і я сорок років тому прийшов пішки до Окленда з клунком за плечима. Купуйте землю, поки вона дешева, як і я купував. На старість це врятує вас від проханого хліба. Нові міста виростають просто на очах. Починайте й ви з малого. Своїми руками ви добудете собі харч і оселю, а земля зробить вас заможними. Адресу мою ви знаєте. Коли спроможетесь, надішлете мені свій борг. Нехай вам щастить! 1 не вважайте, що люди скажуть. Хто шукає — той знаходить.
Коли Біллі й Сексон простували вулицею, на них з-за віконниць зацікавлено дивилися сусіди, а діти — ті й зовсім одверто витріщували очі.
Біллі ніс на спині брезентовий клунок з постіллю, білизною та ще всяким дріб'язком. А на шлейках іззовні прив'язано було сковороду й казанок. У руці Біллі тримав кавника. Сексон несла в руці невеличкого складаного кошика, обшитого чорною цератою, а за плечима в неї висів футляр з укулеле.
— Мабуть, ми схожі на городні опудала, — промурмотів Біллі, що морщився від кожного стороннього погляду.
— Уяви собі, що ми йдемо в туристську екскурсію, — заспокоювала його Сексон.
— Та це ж неправда!
— Але ж вони того не знають, — провадила вона далі.— Це ти знаєш, а вони думають зовсім не те, що тобі здається. Мабуть, вони й справді гадають, що ми туристи. А головне — що так воно й є! Ми просто подалися в мандри. Так і є, їй-бо!
Біллі трохи відлягло від серця, але все-таки він пообіцяв розквасити голову першому-ліпшому дурневі, що надумає шкилитися з них. Він глянув крадькома на Сексон. Щоки їй шаріли, очі сяяли.
— Знаєш, — раптом озвався він, — я бачив колись одну оперу: там якісь хлопці мандрували з гітарами за плечима, як оце ти зі своєю трандибалкою. Через тебе я й згадав про них. Вони ввесь час співали пісень.
— На те я й узяла з собою укулеле, — відповіла Сексон. — Ми співатимемо й на путівцях, і біля багать перед ночівлею. В нас вакації, і ми пішли собі мандрувати по країні. Тож чого нам журитися! Ми ж не знаємо навіть, де заночуємо сьогодні, й узавтра, й позавтра! Це ж чудово як!
— Що ж, це вигадливо, нічого не скажеш, — погодився Біллі.— Тільки все-таки звернімо краще на бічну вуличку. Онде на розі стоять знайомі хлопці, і мені зовсім не хочеться розквашувати їм голови.
КНИГА ТРЕТЯ
РОЗДІЛ І
Трамвай доходив аж до Гейвордса, але Сексон запропонувала висісти біля Сан-Леандро.
— Байдуже, звідки вирушати пішки, — сказала вона. Звідкись ми однаково мусимо почати. А оскільки ми шукаємо собі земельної ділянки й хочемо все розвідати про землю, то краще вже одразу заходитися. Та й нам же треба оглянути всілякі ділянки — і приміські, і ті, що в горах.
— Тут чи не головна квартира цих португалів, — раз у раз приказував Біллі, коли вони проходили через Сан-Леандро.
— Вони ніби й зовсім витіснили наших, — докинула Сексон.
— Та й багато ж їх тут! — бурчав Біллі.— Либонь, вільному американцеві нема вже й місця на батьківщині.
— В цьому він сам і винен, — сердито відказала Сексон, починаючи потроху розуміти прикру ситуацію.
— Ну, не знаю. Як на мене, американець годен домогтися того самого, що й португал. Тільки, хвалити бога, він не хоче цього. Американець ніколи не згодиться жити, як кабан у сажі.
— На селі — то, може, й так, — заперечила Сексон. — Але в місті я бачила силу американців, що живуть, як свині.
Біллі неохоче погодився:
— Певно, вони втікають з ферм до міста шукати де краще, а там їх натовчуть по шиї.
— Глянь на цих дітлахів! — скрикнула Сексон. — Зі школи йдуть. І майже всі португальці! Чуєш, Біллі,— не португали, а португальці. Мерсідіз навчила мене правильно вимовляти це слово.
— В себе на батьківщині вони, мабуть, світили дірками, — осміхнувся Біллі.— Бач, приїхали до нас по пристойну одежу та харч. І розпаслися на наших хлібах — мало не луснуть!
Сексон схвально кивнула, і враз її очі радісно зблиснули.
— Отож-бо й є, Біллі! Вони обробляють землю, і страйки не морочать їх.
— Отакі жалюгідні латки? — Біллі зневажливо показав рукою на невеличку земельну ділянку, ледве з акр завбільшки, повз яку вони саме проходили.
— А тобі подавай широкі лани! — засміялася Сексон. — Так, як дядькові Вілу, що посідав тисячі акрів, прагнув мільйона їх, а зрештою опинився нічним сторожем. Оце лихо всіх нас, американців. Щоб усе було просторе! Менше, як про сто шістдесят акрів, і слухати не хочемо!
— А все-таки що більший простір, то краще, — впирався на своєму Біллі.— Ну, куди оці жалюгідні клапті землі?!
Сексон зітхнула.
— Я не знаю, що краще, — мати кілька акрів власної землі і правити власними кіньми а чи не мати й одного акра й правити чужими кіньми за якусь там платню.
Біллі скривився.
— Я не маю чим крити, мій Робінзоне, — добродушно пробурчав Біллі.— Отак мені й треба. А найгірше те, що всьому цьому щира правда! Який же я з біса вільний американець, коли я поганяв чужі коні, щоб заробити на шматок хліба, страйкував, бив скебів і не годен був розплатитись навіть за якісь мізерні меблі! Мені лише одного шкода. Прикро було дивитись, як вони забирали оте наше м'яке крісло — ти ж його так любила! А скільки ми намилувалися в ньому!
Сан-Леандро залишилося далеко позаду. Довкола тепер лежали маленькі садиби — "хутірці", як назвав їх Біллі. Сексон добула своє укулеле, щоб розважити його бодай піснею. Спочатку вона проспівала "Дочку мою не бий", а потім перейшла на старовинну негритянську духовну пісню, що починалася так:
О суд страшний! Останній час
Все ближче, ближче, ближче.
І трубний глас скликає пас,
Все ближче, ближче, ближче.
Повз них пролетіло велике дорожнє авто, здійнявши за собою стовп куряви, і пісня урвалася. Перевівши дух, Сексон виклала Біллі свої останні міркування.