— Затям, Біллі: ми не повинні чіплятися за перший-ліпший клапоть землі, що нам трапиться. Ми повинні видивитись на все з розкритими очима…
— А вони в нас ще закриті,— погодився він.
— Але ми мусимо їх розкрити. "Хто шукає, той знаходить". Часу в нас доволі, щоб навчитися, хай це триватиме й цілі місяці. Адже ми собі вільні люди. Сім раз приміряй, а один раз відкрай, як то кажуть. Ми розпитаємося в людей, придивимось. Розпитуватимем усіх. Так тільки й знайдемо.
— Ну, знаєш, я до розпитувань не дуже меткий, — буркнув Біллі.
— Тоді я питатиму! — скрикнула Сексон. — Нам треба виграти цю гру, тож мусимо все знати! Глянь на цих португальців. Куди поділися всі американці? Після мексіканців вони ж перші заволоділи цією землею. Чому американці забралися звідси? Як португальці домоглися успіху? Нічого цього ми не знаємо. Нам доведеться розпитувати мільйони разів!
Сексон взяла кілька акордів, і її чистий, ніжний голос весело бринів.
Я йду назад до Діксі,
Я йду назад до Діксі,
Туди, де помаранчів цвіт,
Бо тут взялись морози,
Бо тут липі сум і сльози…
Знов прагне серце Діксі,—
І я вже йду.
— О, яка краса! — урвала вона раптом свою пісню. — Глянь он на ту альтанку — як її всю виноградом пообвивало!
Знов і знов Сексон тішилася маленькими садибами, повз які вони проходили: "Які квіти!", "А городина!", "Ти диви— у них своя корова!" — раз у раз вигукувала вона.
Чоловіки-американці, що проїздили дорогою в бричках чи машинах, допитливо поглядали на Сексон і Біллі. Сексон сприймала це багато спокійніше за Біллі, який щоразу ніяковів і незадоволено бурчав.
Край шляху вони надибали якогось телефонного монтера, що саме уминав свій сніданок.
— Спинімося та побалакаймо, — прошепотіла Сексон.
— Навіщо? Він же монтер, що він на фермерстві тямить!
— Та хто зна. Зате він свій брат. Давай, Біллі,— просто заговори до нього. Він зараз усе одно не працює і залюбки побалакає з нами. Бачиш он там дерево над ворітьми, — як дивно зрослися його гілки — ну й запитай про те дерево; не щодня ж таке трапляється. З цього й зав'яжеться розмова.
Коли вони наблизилися до монтера, Біллі зупинився.
— Здорові були! — озвався він похмуро.
Монтер, молодий парубок, котрий щойно намірився розбити круте яйце, підвів погляд на подорожніх.
— Здорові й ви! — відказав він.
Біллі скинув з плеча клунок, а Сексон поставила поруч свого кошика.
— Менджуєте? — звернувся хлопець до них обох, очевидячки, соромлячись заговорити просто до Сексон і скоса позираючи на її кошика.
— Ні,— жваво відказала вона. — Ми шукаємо собі ділянки землі. Чи не можете ви нам щось порадити?
Хлопець знову відірвався від крутого яйця й пильно глянув на Сексон і Біллі, немов оцінюючи їхню матеріальну спроможність.
— А чи знаєте ви, почім тут продається земля? — запитав він і собі.
— Ні,— відказала Сексон. — А ви?
— Ще б пак! Я ж і родом звідси. Оця вся земля, куди оком не кинь, ціниться від двохсот до п'ятисот доларів за акр.
Біллі аж присвиснув.
— Ну, таке не про нас писано.
— Але хто ж нагнав на неї таку ціну? Хіба це міські ділянки? — поцікавилася Сексон.
— Звісно, ні. Португали нагнали.
— А я собі міркував, що за добру землю правлять по сотні за акр, — зауважив Біллі.
— Еге, ті часи минулися. То колись так було, а як покупець траплявся справний, то земля й з худобою ішла за таку ціну.
— Ну, а як тут щодо державної землі?
— Тут такої зроду-віку не бувало. Це все спадкова мексіканська земля. Мій дід купив тут колись тисячу шістсот акрів найкращого грунту за півтори тисячі доларів — п'ятсот відразу, а решту на виплат протягом п'яти років, без відсотків. Але те було ще за давніх часів. Він прийшов сюди ще 48-го року — шукав здорової місцевості, щоб тепло й без пропасниці.
— І натрапив саме на таку, — зауважив Біллі.
— Будьте певні. Ех, якби він і мій батько були трималися цієї землі — жили б як у бога за пазухою, і не довелося б мені отак заробляти на прожиття. А ви по роботі хто такий будете?
— Я — биндюжник.
— Страйкували в Окленді?
— А певно. Я все життя там працював.
Тут чоловіки завели балачку про спілчанські справи та про перспективи страйку. Але Сексон не хотіла втрачати доброї нагоди й знову звернула на земельні ділянки.
— А як же португальці потрапили так нагнати ціну на землю? — спитала вона.
Хлопець з жалем відірвався від цікавої для нього теми й хвильку дивився на неї непорозуміло, аж поки її запитання дійшло до його свідомості.
— Бо вони всі — старі й малі, жінки й чоловіки — працюють від ранку до смерку, і від смерку до ранку. Бо вони з двадцяти акрів добувають більше, ніж ми з двохсот. Хоч би й старий Сільва, Антоніо Сільва. Я пам'ятаю його, відколи пішки під стіл ходив. Був він бідний, як церковна миша, коли прибув сюди й заорендував землю у моїх кревних. А тепер гляньте на нього: він має сам двісті п'ятдесят тисяч чистого капіталу і ще кредиту, либонь, на мільйон, а ще ж його родаки скільки мають!
— І він так забагатів на землі, що належала вашим кревним? — спитала Сексон.
Хлопець неохоче кивнув головою.
— Чом же не зробила цього ваша рідня? — вела далі вона.
Монтер знизав плечима.
— А я знаю!
— Але ж гроші лежали в землі,— наполягала Сексон.
— Чорта лисого лежали! — буркнув хлопець, аж почервонівши трохи. — Нам і невдогад було, що земля може дати такі гроші. Гроші були не в землі, а в головах у португалів. Вони знали більше за нас, та й уже!
З виразу обличчя Сексон видно було, що вона не задовольнилася цим поясненням. Хлопець скочив і з серцем скрикнув:
— Ну, то йдім, і я вам покажу, коли не ймете віри! Я покажу вам, чого мені доводиться заробляти на хліб, замість орудувати мільйонами. Ех, коли б родичі мої та не були телепні! Але ми, вроджені американці,— завше телепні, найостанніші телепні!
Хлопець повів їх у садок до того самого дивовижного дерева, що впало Сексон в око. Від стовбура розходились чотири головні його гілки, але на два фути вище вони знову сходилися, сполучені живою деревиною.
— Гадаєте, воно саме собою так виросло? Аякже!.. То старий Сільва доклав до цього рук. Коли дерево було ще молоде, він зв'язав докупи дві гіллячки, і вони зрослися. Хитра штука? Ще б пак! Такого дерева вітром повік не зламає. Це найкраща природна підпора, — куди там залізній! І бачте, які ряди дерев? Кожне дерево отаке. А хто до цього домислився? Португали. І таких хитрих фокусів у них мільйон.