Вона зайняла крайнє місце. Іван сидів між двома дамами — Марією Олександрівною і Ларисою. Мар’яна сиділа напроти Івана, між батьком і Ольгою.
Випили по чарці чистої, закусили щупаком з помідорами. Потім прийшов борщ, смажені кури зі сметановою підливою, тістечка, торти з чаєм… Шумно і багато говорили. Микола Степанович поривався оповісти про все, що чув від пацієнтів. Йому страшно перешкоджали. — Досить нам тієї революції, — казала Марія Олександрівна. Микола Степанович регоче: — Досить нам т-і-є-ї ре-во-лю-ції! Ха-ха-ха! Моя шановна Маріє Олександрівно… Революція тільки що починається. Тепер щойно скидають погони… А до сорочки ще далеко, го-го-го! Пригадайте, що робили французи….
— То було сто літ перед тим, — зауважила Марія Олександрівна.
— Ми потрапимо не рахуватися з часом… Головне — ідея. Французи нас трошки випередили — нічого. Наженемо, переженемо… Пан Крапоткін сказав нам виразно, що російська революція переставить усі стовпи і камені. Я кажу більше: російська революція потрапить переставити Тібет з Гімалаями… От ще побачите… Вип’ємо, Іване Григоровичу… Я ніколи не був ворогом революції… Хай! Дай, Боже!
Іван відповідав уникливо. Він не хотів поглиблювати такої розмови, але оминути цю тему не було можливості. Говорили про погоду, зиму, про наступаюче Різдво, про Дніпро, який все ще не збирається замерзати. Обід скінчився, і гості перейшли до салону. Мужчини закурили. Мар’яна сіла до роялю і взяла кілька акордів "Місячної сонати" Бетховена. Потім перейшла на вальси Шопена. Грала втомлено, без енергії. На неї музика наводить мрійний настрій. Іван почуває випите. Світ видається йому дивним. Люди, речі, меблі… Він сидить ось тут, у цьому затишному, теплому місці, але його істота чує весь неуявно великий простір, де твориться велика, страшна подія, незрозуміла в історії його краю…
Всі слухають музику, але видається, що вони її не слухають, що їх думки зайняті чимсь іншим. Одна Ольга має безпосередній вигляд, її розумне, миле чоло з кількома льоками зраджує ясність і спокій душі.
— Не можу, — сказала Мар’яна. — Не можу! Музика на мене неймовірно впливає. Особливо тепер… Іване Григоровичу. Ви обіцяли…
— Чекаю на ваш наказ! — відповів Іван.
— Що? Що? Ми не сміємо знати? — загомоніла Ольга.
— Вибачте… Я сьогодні маю привілей давати розпорядження, — сказала Мар’яна і встала. — Ми з Іваном Григоровичем умовилися проїхатись. Їдемо!
Були протести. Ольга цього не хоче розуміти. Лариса сміялася. Марія Олександрівна казала: — Мар’яночко! Ти тільки не вивалися у сніг… Надіюсь, Іван Григорович добрий кучер.
Одягнулись, закутали голову, вивели коні, всілися, прикрили ноги бараницею і поїхали.
Іван знає всі дороги. Поїхали здовж Дніпра в напрямку Шевченкової могили. Падає сніг. Невеличкі гори вкриті пухким білим хутром. Сади на узгір’ї стоять непорушно. Тиша. Коні біжать рівною, злегка хвилястою дорогою.
— Прекрасна ідея, Іване Григоровичу, прийшла вам сьогодні… — казала Мар’яна. — Чудово!
— Маю ще одну ідею, Мар’яно Миколаївно! — сказав Іван. Він тримає в руках віжки, погляд його скерований вперед. Сніг падає йому в обличчя, розтає і залишає маленькі крапельки води.
— Я цікава знати, Іване Григоровичу…
По хвилинці мовчанки Іван каже: — Є ідеї, які нелегко перевести в слова. Вони можуть бути навіть прості, але я помітив, що якраз прості речі є дуже складні…
Голос його повільно стихає. Зір весь час скерований вперед. Сніжинки падають йому на очі, щоки, ніс… Мар’яна дуже споважніла, і кожне його слово по-своєму хвилює її. Але вона не знає, що він, властиво, хоче сказати. Вона тільки виразно, всім єством вичуває, що це відноситься до неї. Коні біжать. Зліва — широке плесо ріки, справа — гори. По деякому часі дорога звертає праворуч і йде під гору глибоким проваллям. Коні уповільнюють біг. Полоззя саней заривається у сніг.
— Так, Іване Григоровичу, — сказала Мар’яна.
— Я вернувся додому… Я ніколи не сподівався, що буде так, як є. Тисяча проблем постала… Малі і великі. А між ними одна, яка мене хвилює найбільше… Мар’яно Миколаївно? Щоб ви сказали, коли б я запропонував вам стати моєю жінкою? — зненацька вирвалося з нього. Це сталось скорше, ніж він сподівався.
— О! — викрикнула Мар’яна. Хвилина мовчанки. Іван заговорив знов.
— Можливо, я дуже зухвалий. Я не сказав вам нічого, але я вже не молодик… Я себе уважно перевірив… Я вас, Мар’яно Миколаївно, люблю… — при цьому слові його обличчя відвернулось набік. Коні йшли під гору, і незабаром зліва між деревами показалась на горбі могила з високим білим хрестом. Вони обоє часто бували тут, часто бачили ту могилу і той хрест, але скільки разів очі те бачили, стільки саме разів серце якось особливо ворушилося. Настала мовчанка. Мар’яна зовсім заскочена. Вона такого не сподівалася. Його голос висловив щось значно більше, ніж самі слова. Вичула в ньому глибоку щирість, щирість, властиву цим людям. Вона кинула погляд вперед, мигцем помітила білий хрест віддалеки, швидко промайнуло в голові кілька думок, а насамперед питання: що має сказати? Як? Швидко, швидко… Він ще подумає, що вона до нього байдужа, що сприймає цю річ легковажно.
— Іване Григоровичу, — проговорила вона. — Бути вашою жінкою я вважала б за щастя… Кажу це просто… Мені тільки цікаво, що скаже на це Василько. Я його дуже люблю, він милий хлопець, але я помітила — він дуже гостро хоронить пам’ять своєї покійної мами. І це мені в ньому якраз імпонує. Я розумію його стан. Я вам даю згоду, Іване Григоровичу… Згоду і серце, але не можу цього зробити без згоди Василька.
— Дякую, Мар’яно Миколаївно… Мені стало легко… — проговорив Іван, повернувся до Мар’яни і усміхнувся. Вона глянула йому в вічі і також посміхнулася. Момент напруження минув. Вона вийняла руку з муфти і поправила свою ведмежого футра шапку. — Який чудовий день і якраз він мій… Мені дуже приємно… Якраз так уявляла собі цей день і признаюсь: це вперше я переживаю таке… Подивіться, як видно той хрест, хоч до неї і далеко… Боже, яка чудова ця могила… Вже вечоріє, а її, проте, так добре видно — рельєфно, виразно, маєстатно… Дякую вам, Іване Григоровичу…