Вона подала йому руку. Він вийняв свою з рукавиці, взяв її малу руку і підніс до уст. Потім глянув їй у вічі. Вона посміхнулась. Він відчув ту усмішку, нахилився і поцілував її в уста.
— Івасю! — вирвалось у Мар’яни, і це слово ввійшло до Іванової свідомості тепло і зворушливо.
Він нічого не відповів. Виїхали на рівне, коні знов пішли швидше. Надходив вечір, і треба було вертатися. Звернули направо і в’їхали до міста з іншого боку, їхали мовчки, але їх мовчанка мала свої дуже привабливі і вимовні слова. Обоє їх розуміли.
— Чи не заїхати б нам отак до Василька? Він уже, напевно, дома, — сказав Іван.
— Ні, Івасю! Заїдьте ви самі. Я зустрінуся з ним іншим разом, — відповіла Мар’яна.
— Добре, — сказав Іван і подивився на неї вдячним поглядом. Йому приємно, що вона дивиться на ці справи свідомо.
Вже при смерку Іван привіз Мар’яну додому. У Лоханських його просили зістатись на вечерю, але він подякував, попращався і поїхав. Він має намір відвідати Василька.
Іван застав сина дома. Василько тільки що вернувся зі школи. Побачив батька і дуже зрадів.
— Тату! — вирвалось у нього. — Як гарно, що ти приїхав. Тітка Таня казала, що ти мене відвідаєш… що там у нас?
Іван поцілував сина.
— Все добре, все добре, Васильку… Тебе вітають. Завтра ми з Танею їдемо до Черкас…
— До Черкас! До дядька Андрія! — захоплено проговорив Василько. — Я хотів би його бачити….
Іван хотів запропонувати синові їхати з ним, але схаменувся.
— А що у вас у школі? — запитав він Василька.
— У нас великі зміни… Страшні зміни. Афоген Васильович дуже сумний. Уяви… Він мусить викладати історію та географію по-українськи.. А так все добре. Дивись. Я дістав відмінно з математики, — і він кинувся показувати батькові свої зшитки. П’ять, п’ять, п’ять… Самі п’ять… Іван подивився на завдання. Досить цікаві та складні речі. Василь швидко пояснює батькові. — А! Що це для мене… — кінчає він свою мову.
— Математика тобі подобається, — питає Іван.
— Дуже! Найбільше…
— Підеш на математичний факультет, — каже батько. — Як скінчиш гімназію, поступиш в університет…
Василь подивився на батька поглядом вдячності, але не сказав нічого. Йому трохи ніяково. Щоб розвіяти це, він переходить на іншу тему.
— Ага! Я вже дістав від Михайла листа…
— З Києва?
— Умгу! Знаєш що? Він уже українець. Пише, як вигнали з Києва гетьманців. Він добре розуміється на партіях… Чи ти можеш таке зрозуміти? Прочитаю тобі листа.
— Прочитай, — погоджується Іван. Василь читає: "Любий Васильку! Я обіцяв тобі писати про Київ. Добре. Пишу.
Не здивуйся, що пишу по-українськи. У нас хлопці рішили говорити тільки по-українськи. І тобі раджу також… Це наша рідна мова, і батько каже, що соромитись її нема чого. То нічого, що нею розмовляють прості люди і росіяни називають її "собачим язиком". Думаєш, що це дотепно? Я так не думаю…
Оце недавно у нас була знов війна. На цей раз виганяли гетьманців. Ось як це сталося: у середу рано від вокзалу почали стріляти. З нашого мешкання на Бібіковському бульварі видно було дуже багато. Я стояв у вікні і зо мною була Маруся Ратай. Школи цього дня не було, а коли б і була, я такого дня до школи не пішов би… Коло дев’ятої години від вокзалу почали йти солдати. По Бібіковському бульварі йшов відділ солдатів… На його чолі йшов офіцер… От так офіцер!. Ти був би дуже здивований. Це був справжній козак-запорожець у широких червоних штанях, і курив він таку люльку, що до неї увійшло б з півкорця[9] тютюну. Ти, напевно, читав "Тараса Бульбу" Гоголя. Це був такий козак…
Ті солдати пройшли бульваром… По них стріляли, але вони не звертали на це уваги… Йшли та йшли… За ними помчали вершники… Щось, може, ескадрон. Це були гарні вершники на добрих конях… Справжні козаки. Вони випередили тих, що йшли пішки, і помчалися на Хрещатик. За піхотинцями йшло багато народу, і чим довше вони йшли, тим народу збільшувалось. Ми з Марусею не видержали також і побігли на бульвар… Ми приєдналися до людей, що йшли посередині бульвару… Йшли та йшли… Гетьманська варта тікала. Ми кричали "слава" і робили галас… Так ми прийшли на Хрещатик і дійшли до великого пасажу, як по нас десь від будинку Грінберґа почали стріляти з кулемета. Ми всі як йшли, так одразу попадали на вулиці… Були вбиті і поранені. Ми з Марусею кинулись до найближчого магазину, вибили скло вітрини і заховалися в будинку. Це був магазин якихось східних людей, вірменів чи грузинів… Ті люди не гнівались на нас за вибите скло, а втягнули нас досередини, до якогось льоху, і навіть дали нам гарячого чаю… Лежачи на вулиці, ми досить змерзли…
Я не міг сидіти в льоху, бо там було темно і вогко. Нагорі стріляли, і мені кортіло побачити, що там діється. Я виліз сам з льоху і продерся до сходів… Мені хотілося вибігти на самий верх будинку, щоб побачити, звідки то стріляють, але на третьому поверсі мене зустріло двоє солдатів.
— Ти куди, хлопче? — крикнув один. — Геть звідсіль!
Я мусів вернутись, бо що мав робити. Але я побачив, що туди виносили два кулемети "Максима". Мені дуже хотілося побачити, як вони будуть із них стріляти. Я довго крутився на сходах, але мене все-таки прогнали. Я вийшов на задній двір, але звідти нічого не було видно і тільки над будинками свистіли кулі…
Як тільки скінчилася стрілянина, я знайшов у льоху Марусю, і ми пішли додому. По вулиці лежали вбиті, а ранених уже підібрали. Я бачив також убитих коней і навіть одного собаку.
На другий день з вокзалу вийшло багато українських солдатів. Вони були одягнуті в сірі чемерки[10], черезпліч мали білі ладівниці з набоями. Мали також торністри[11] і навіть лопатки при боці. Таких солдатів ми вже давно не бачили. У нас в Києві ніхто з військових людей не носив свого знаряддя…
Тепер у нас влада українська. В гімназії все по-українськи. Але кажуть, що скоро прийдуть знов большевики…
Я маю вже дві рушниці, одну руську і одну австріяцьку. Ховаю їх, щоб ніхто не знав, на Шулявці в одного босяка. Я маю добре там знайомство. Ми вже кілька разів ходили до Святошина на пробу стріляння. Я влучаю на двісті кроків… Цілую тебе, твій Михайло".
Василь прочитав.
— Ну, що ти скажеш? Правда, цікаво? — захоплено каже він. Іван посміхнувся.