— Ось воно і зійшло! — вигукнув Бентінк, коли жовтий краєчок сонця виплив над обрієм. Хлопець був ще такий молодий, що схід сонця в пустелі сповнював його рожевими надіями.
Сем, який умів готувати, мов справжній грек, підсмажив їм на сніданок консерви — жирну тушковану свинину в томаті. Було роздано тверді морські галети, просочені жиром, та апельсини — дрібні, поморхлі, але солодкі. Кожному припало по ложці полуничного варення.
— Вас годують краще, ніж нас у льотній частині,— мовив до Скотта юний Бентінк, не одриваючи від їжі голодних очей.— Дайте мені ще одну галету,— наказав він Сему.
— Просто у нас порядок,— сухо відповів Скотт і показав німецькою трофейною виделкою на Куотермей-на.— Він нічого не забуває.
— Ви, бачу, молодець, Куоті,— по-панібратськи доброзичливо сказав Бентінк.
— А от ви дуже плямкаєте,— одрізав йому лейтенант Куотермейн.— Час би вже навчитися пристойних манер.
Скотт подивився спочатку на одного, потім на другого; його цікавило, чи знають вони обидва, що гра, на яку вони перетворили свою нерівність (у першого — перевага в походженні, у другого — в знаннях та досвіді), породила між ними справжню близькість. Куотермейн ніби виконував роль наставника наслідного принца і міцно прибрав хлопця до рук.
— Сьогодні ви знову збираєтесь цілісінький день пролежати під грузовиками? — запитав Бентінк Скотта.— Невже вас не судомить від нудьги?..
У Скотта раптом прокинулась симпатія до молодого Бентінка.
— А хіба вас не попереджали — Пікок чи хто там Еас посилав,— що тут буде нудно?
— Пікок мене не посилав.
— А хто ж?
— Та я ніби сам себе послав,— сказав Бентінк, йому було і приємно, що Скотт нарешті виявив до нього цікавість, і разом з цим кривдно, що це сталося з таким запізненням: цілковита байдужість до нього протягом двох діб здавалась йому образливою.
— То як же ви цього домоглися? Через генерала Черча?
— Не зовсім так. Кривавий Черч ділився своїм задумом з батьком моєї дружини, генералом Уорреном, за недільним обідом. Той має звичку запрошувати щонеділі до себе на обід генералів. Я сказав, що коли я літаю на "харрікейні", то Зому б мені не поїхати перегнати сюди машину,— адже француз зробить посадку? Тоді я навіть у думці не мав, що ваш брат тільки й знає, що повзати по пустелі на животі, вподовж усього дня ховаючись, а з опівночі трястися через піщані дюни...
— Ви можете хоч зараз повернутися,— сказав йому Куотермейн, звівшись на ноги й показуючи рукою назад.— Ідіть по наших слідах, за десять днів якраз дочвалаєте.
— Кому ж це наверзлося послати вас в день вашого весілля?— запитав Скотт.
— Не знаю. Довелось їхати. Дисципліна. Ми не могли відкласти весілля. А генерал не міг заради мене порушити свій план.
— Чому?— запитав Скотт.— Досить було вам чи вашій дружині хоч слівцем натякнути генералу Черчу, і він порушив би все, що завгодно. Для нього це, як раз плюнути!
Бентінк звів на нього здивований погляд:
— Ну, друже, це вже ви перегнули. Не зганяйте свою злість на мені.
— Всю свою злість Скотт зганяє на Черчу,— підправив його з свого грузовика Куотермейн.
— Справді? Ну, тут я його розумію і не дивуюсь. Цей червонопикий пігмей Черч — йолоп з йолопів,— фальцетом проскандував Бентінк.— А втім, весілля й не мало такого великого значення. Мушу сказати вам, сер,— пояснив він з шанобливою обережністю, яку несвідомо викликала в ньому суворість Скотта,— якщо вас це дуже непокоїть, наша близькість з Ейлін почалась, так би мовити, ще до весілля...
— Ну, годі про це!— крикнув з грузовика Куотермейн.
— Так, годі,— вирішив Скотт, бо Атия і Сем не могли взяти участі в подібній розмові. А це вносило в їхню групу нерівність, якої не мусило бути. Вже сама присутність Бентінка їх розколола: для Атиї і Сема виключалася спільна з ним мова.
Атия дочекався, поки розмова остаточно вщухла, і підійшов до Скотта.
— Послухайте, капітане. Я хочу пошукати цистерну Хойля.— Він тицьнув пальцем у позначку на одній із своїх карт.— Пам'ятаєте її?
— Пам'ятаю, Атия. Тільки туди не можна їхати машиною.
— Та навіщо мені машина? Я пішки,— нетерпляче відповів Атия.— Це забере дві з половиною години, не більше. Я можу дійти до тракту і повернутися назад через прохід Вільямса.
— Гаразд. Не заблудіться ж. І не затримуйте нас Глядіть, щоб вас там не злапали.
— Е-е-е!— за браком гумору гидливо буркнув Атия.
— Візьми свою рушницю, може, що встрілиш нам на печеню,— гукнув йому Сем.
— А-х-х!— огризнувся Атия.
Він застебнув плащ, розсовав по кишенях записні книжки, складені карти й пішов прямо в безмежжя пустелі. Черевики в нього були надто великі й погано зашнуровані, з кожним кроком вони голосно хляпали, і йому доводилось волочити потонулі в них худі ноги.
— Куди він подався?— запитав Бентінк.
— Перевірити орієнтир,— відповів йому Куотер-мейн.
— Який орієнтир може знайти цей недоумкуватий виродок серед абсолютної порожнечі?— невгавав Бентінк.
Куотермейн терпляче йому пояснив:
— Атия пішов шукати черепки й цистерну, яку один німець, на ім'я Хойль, начебто бачив тут у 1890 році; крім нього, більше ніхто їх не бачив — не могли точно встановити, в якій саме точці на них наскочив Хойль.
— І ви гадаєте, що ваш божевільний встановить?— Хлопчисько зареготав з тією жорстокою безсердечністю, що так властива підліткам і звичайно проходить за юнацьких літ, але не завжди, особливо коли цю недугу підживлює високе соціальне становище.
— Неодмінно встановить, якщо орієнтир взагалі існує,— переконано запевнив його Куотермейн, помітивши з вигляду Скотта, що тому явно не до душі дитяча легковажність Бентінка.
А Скотт не слухав ні Бентінка, ні Куотермейна. Він думав про те, що ще, може, рік тому він напевне, пішов би разом з Атиєю, але тепер його нікуди не тягне.
Бентінк звівся на ноги:
— Мабуть, я піду з ним. Ви не проти?
Скотт лежав долілиць, спершись на лікоть,— він насилу терпів Бентінка. Потріскані губи ледь ворухнулись.
— Вас зацікавили черепки, Бентінк?— запитав він.
— Ні, сер. Але я не можу сидіти цілісінький день, як ви, чекаючи вечора. Я до такого не звик. Можна мені піти?
— Ні. Залишайтеся тут. Ви йому тільки заважатимете. За вами треба дивитись, а він — погана нянька.