Так він і не довідався тоді про її недугу. Бо не сказала.
Чом же не помітив? Чом не відчув?
(Спогад з майбутнього. Через сім років, 27 квітня 1922 року Поет запише в щоденнику: "Удень сон важкий. Перед тим я читав статтю із астрономії. Як може людини не бути? Жахнувся крізь сон. Чи того, що іменно людина вмирає, чи того, що людина ніколи не вмирає. Чи того, нарешті, що людина нічого не варта. Хоч би й не вмирала ніколи, нічого не варта в космосі, якому ніхто ім’я ще й досі не придумав. Це ж ми тільки в своїй атмосфері вмираємо: родимось, тлієм і цвітем. Отаке в мене було почуття (пригадую зараз), почуття днів за два перед тим, як Леонтовича вбито. Тільки тоді я, йдучи по Кузнечній, навіть удень боявся чогось: оглянись та оглянись же! От-от хтось дожене і в спину ножа всадить. Що воно таке діялось?"
А перед цим, 9 березня записалося:
"Чи це в мене інтуїція така? А чого ж тоді я не почув, як Наталка вмерла? Тільки калина висока-висока приснилася, вище од Лаври, і Лавра, і небо, і якийсь сум веселий, неземний. У сни я вірю. Може, не в сни, а в закони марінь...")
Чому ж не відчув тоді?
Міг би сказати про неї віршами. Коли й не своїми власними, то ось такими;
Як ніжна праосінь, ти йдеш моїми снами,
Мов китиці калин, рожевієш устами.
Очима темними, мов вереснева ніч, "
Округлістю тьмяних алебастрових пліч,
Ти невідступне скрізь з моїми почуттями,
Проміння слів твоїх стоцвітними вогнями,
Стожарами мені горить у далині...
Не любив холодної неокласики. Не міг так сказати. І не хотів.
Вони були заклопотані собою й світом. Але Наталка не забувала про свою мовби учительську практику і чимдуж намагалася, щоб Павло повірив у ту її вигадку. Бо ж вигадано тільки для нього.
Вона вже зазнайомилася, як тут вчаться діти, і вжахнулася! В класі сорок учнів, а на них — три примірники "Родного слова"! Якого ж педагогічного труда і вміння треба, щоб вести урок читання з цими нещасними трьома книжками! А ще ж виявляється, що на Чернігівщині в кожнім повіті вчать по інших книжках. Те, що в однім вважається обов’язковим, в іншому — допоміжне, і навпаки. Там "Наше Родное" Баранова, "Азбука" Бупакова, "Родное слово" Ушинського, "Зорька" Добровольського, "Книга для чтения" Толстого і теж "Книга для чтения" Водовозова, а там зовсім інші книжки: "Книга для чтения" Паульсона, "Книга для чтения" Баранова, "Зернышко" Лубенця, "Малютка" Корора, "Хрестоматия" Польового, "Доброе слово" Дяченка, "Букварь" Андріяшева. Як же можна вчити і як учитися при такому безладі?
Тут хіба що закон божий вчать по тім самім псалтирю, часослову та євангелію та арифметику по Малініну-Буреніну, а все. інше — страх і жах!
Він сміявся з її жахів:
— А чи знаєте ви, що таке гомілетика? Г’омілії — це послання і писання святих отців. Я мав у семінарії по цій гомілетиці трійку. Пан ректор-коректор гримів па мене: "Тичинін, ти куди наміряєшся заїхати на цій своїй мерзенній трійці?" — "На небо, ваше преподобіє, на небо, а тоді спуститись на землю".
Самовар кипів так заспокійливо, муркотів, як кішечка, весняне сонце закочувалося за бори, підходив вечір нечутно, засвічував зорі, простилав тумани на травах...
Коливалося флейтами
Там, де сонце зайшло.
Навшпиньках
Підійшов вечір.
Засвітив зорі,
Прослав на травах тумани
І, на вуста поклавши палець,
Ліг.
Коливалося флейтами
Там, де сонце зійшло.
("Сонячні кларнети")
Зі страхом майже містичним, а тоді з радістю він помітив, що поезії народжуються в ньому самочинно, спонтанно й самодзвонно від самої тільки Наталиної присутності. Чи ж міг сказати їй про це? І чи насмілився б ще й про свої поезії? Ніколи, ніколи!
Згадуючи добродія Сивенького, який уперто навертав Павла до Французів та до французів, читав Наталці з "Ілюмінацій" Рембо у перекладах Федора Сологуба: "В какой-нибудь вечер, например, когда найдется наивный турист, удалившийся от наших экономических ужасов, рука художника оживляет клавесин лугов: играют в карты в глубине пруда, зеркала, вызывающего королев и миньо, есть святые, покрывала и нити гармонии и легендарные хризангемы на закате".
— Тичинко, а ви б змогли таке? Невже змогли б?
Він одсміювався і читав їй ще:
"Государя утомило упражняться постоянно в совершенствовании пошлых великодуший. Он предвидел удивительные революции любви и подозревал, что его жены способны на лучшее, чем это снисхождение, приятное небу и роскоши. Он хотел узнать истину, час существенных желаний и роскоши".
— Тичинко, а що це: "час существенных желаний"?
— Хіба я знаю? Ось іще. "Ученой музыки недостает нашему желанию". Ученої музики — це я розумію. Вона сміялася й трепетала.
— Учена музика? Але ж це однаково, що добро і зло стрічаючи байдужно. Чи ви такий, Тичинко?
— Я? Ні, ні! Не такий! О, не такий, і днесь, і завжди, і вовіки.
Там тополі у полі на волі
(Хтось на заході жертву приніс)
З буйним вітром свавольним і диким
Струнко рвуться кудись в далечінь...
Йду в простори я чулий, тривожний
(Гасне день, облітає, мов мак).
В моїм серці і бурі, і грози,
Й рокотання-ридання бандур...
("Сонячні кларнети")
(Спогад з майбутнього. 7 березня 1922 року. Поет записав у свій щоденник: "У пущі" Лесі Українки читаю. Ой, як я рвусь у пущі! "Герман і Доротея". Важке вражіння. Спочатку фальшю личить! А потім придивився — прекрасно! Статики нема, і єсть текучість.
Майже всіх пройшов я Дон-Жуанів. Цікаво мені, чом Гейне не взяв цієї теми і як би він з нею справився? У мене є донжуанізм.
Характерно: за винятком моєї Весни, яка могла, здавалось, зрозуміти Павлуся, жодна жінка не підносила мене на височінь, а навпаки, я їх з землі відводив").
Так ми називатимемо її не тільки Наталкою, скрипочкою, але й Весною.
Десь надходила весна. — Я сказав їй: ти весна!
Сизокрилими голубками
У куточках па вустах
Їй спурхнуло щось усмішками —
Й потонуло у душі...
("Сонячні кларнети"}
Вона повела його до лісопильні. Хижо визміювалися широкі полотна пилок, гострі трикутні зуби вгризалися в колоддя, чвиркали фонтанчики жовтуватої тирси.
— А ви знаєте, що на цій лісопильні цілий місяць тягав пилку Пугачов?
— Пугачов? Отой? Звідки?
— Мені розповіла моя господиня. Вона вчителює тут бозна-скільки, тож вивчає історію краю. Пугачов коли втік зі своєї станиці донської, то не знав, куди себе діти. Побігав-побігав, та й вернувся назад. А там його в кайдани — та й у канцелярію до Новочеркаська. Рвати ніздрі за втечу. Але по дорозі родич його відпустив і порадив утікати аж у Польщу, а тоді прибігти, перебути карантин на границі й виправити собі пашпорта. Щоб бути при повних правах. Так Пугач побіг аж до Польщі, а повертаючись, зачепився в Добряиці, бо це був приграничний форпост. Отут на лісопильні пробув місяць, поки йому виписали пашпорта. Кажуть, що тут же хтось і сказав Омелянові, що в нього борода, як у покійного государя Петра Федоровича. Може, звідси й поніс він думку сколотити козацтво, проголосивши себе воскреслим Петром Федоровичем. А що свої козаки його надто знали, то вдарився до яїцьких.