— Впізнаєш? — спитала мати, стоячи поруч і стежачи не тільки за тим, як ти перебираєш книги, а й за виразом твого обличчя.
— Впізнаю,— мовив. Мовив правду, а здалось, наче обманюєш у чомусь.
— Як ви ото пороз'їжджалися з дому, то поклала біля бовдура. Хай, думаю, полежать, вони їсти не просять. Отак лежать, перекидаються, а навіщо — й сама не відаю... Чи викинути?..
— Хай лежать,— знизав плечима.
Мати гортала зошит із рудою обкладинкою (такі обкладинки колись вирізали ви з мішків з-під суперфосфатного добрива). Це був твій зошит із граматики — літера біля літери, виведені бузиновим чорнилом, позгасали й скидались на привиди. Надибавши між сторінок вицвілий аркушик паперу, дивилась, усміхаючись, далі тобі простягла:
— Поглянь, яке малювання ось...
На клумбі чи на грядці росли квіти. Довгі цупкі стебла, виведені зеленим олівцем, вражали дебелим листям, теж від душі намальовані зеленим олівцем. Але, звісно, вражало не так листя, як самі квіти. Власне, ніяких квітів не було, бо на їхньому місці зображено людські голови. Біля чоловічої чубатої голови з очима, що дивились урізнобіч, було написано: "батько". Біля веселої, широкобрової, неймовірно косатої стояло: "мати". А ще дві квітки, чи то пак голови — окаті й вухаті,— було позначено написами: "брат", "сестра".
— Хто це малював? — Ти з ніяковим почуттям крутив у руках малюнок.— Дивина...
— Ти й малював,— сказала мати.
— Невже?
— От бач, не пам'ятаєш. У якомусь ранньому класі, теж не згадаю. Була тоді у вас учителькою Аделаїда Ксаверівна, з районного містечка доїжджала в школу. В пуховій хустині ходила навіть улітку, бо кашляла, груди мала слабкі.
— Пам'ятаю Аделаїду Ксаверівну, ми якось на її уроці випустили голуба в класі.
— Ага,— згодилась мати.— Аделаїда Ксаверівна теж казала мені за того голуба... Вона загадала вам намалювати на уроці малювання квіти. Такі, які ростуть по обійстях і на городах. У кого які. А ти візьми й сотвори таке чудо. Аделаїда Ксаверівна й питає, чом ти не намалював бодай соняхів чи чорнобривців, як інші діти, а ти мовчиш і плачеш.
— Мовчав і плакав?
— Аделаїда Ксаверівна забрала в тебе цей малюнок і мені віддала. То я вже тебе не гризла за такі уроки, сховала малюнок — ось він і зберігся... А знаєш, ми схожі повдавались тут усі.
— То вас намальовано?
— А кого ж іще!
Мабуть, і справді колись трапилось те, про що нині розповідає мати. Хіба цей малюнок не доказ? Якби не зберігся зіжмаканий аркушик, чи хто й зумів би відновити в пам'яті таку неправдоподібну сторінку,твого дитинства!
— Була якось у районі на ярмарку, здибала на вулиці Аделаїду Ксаверівну. Я привіталась, а вона й не впізнала. В окулярах, а нічого не бачить. І сива, як пух кульбаби...
Славна стояла година — кожна рослинка вмилась, як на свято. Жайворонки над полем, яке добігало до самого обійстя, знову як затялись! Де вони перечікували грозу, де ховались від погроз грому і страшносудних спалахів блискавок? Тепер їхні тільця крилаті знову тріпотіли в бурштині прозорого повітря й так само тріпотіли живою музикою їхні пісні. Пісні тепер здавались і завзятішими, і пристраснішими: в кожному їхньому колінці начебто палко билась грудочка гарячого сонця, і воно, щоб не захолонути, мало невсипно пульсувати, мало лунати й дзюркотіти струмочком життєлюбної мелодії.
День був зітканий із жайворонкових пісень, і на чолі твоєї матері начебто лежав їхній срібний відбиток, додаючи світла до виразу очей.
Вона поралась біля хати, в садку, на городі, і ти вже вкотре зловив себе на бажанні знову побачити німб довкола материної голови. Саме такий, який появився, спалахнув тоді, коли ти сидів уранці за хатою, а вона прийшла сказати про черешні. Ходячи слідком за матір'ю, ти десь під яблунею чи на грядці намагався стати так, щоб материна голова затулила сонце й проміння било з-за її кіс. Але сонце стояло високо в зеніті, й ти чомусь ніяк не міг наблизитись на потрібну відстань і, не в змозі домогтись ранкового ефекту, дратувався, гнівався то на яблуню, яка кидає тінь, то на розсаду помідорів, на яку вільно не ступиш ногою. А мати, звісно, не здогадувалась, чого ти скрізь шнуркуєш за нею, й інколи поглядала здивовано...
Й сталось найнесподіваніше! Можливо, доля таки існує на світі, й ця доля прислухалась до материних бажань і твоїх хотінь, та й послала у ваш двір свого посланця.
Посланець долі був у картузі, які вже вийшли з моди: з блискучим козирком, із восьми клинців, а посередині пришито ґудзик, обгорнутий крамом. З-під картуза вибивалось русяве шовковисте волоссячко, звисаючи над віями, ріденькими та безбарвними, схожими на цвіт малини, а вже під віями, в їхньому полохливому тремтінні, то ховались, то спалахували чебрецевою синявою очі. Ніс ледь приплюснутий, вилицювате личко в ластовинні, підборіддя лопаточкою, вперте.
— Пилипку, це ти? — здивувалась мати, сплескуючи долонями.
— Я,— проказав посланець долі, зізнаючись, що зовуть його таки Пилипком.
— А де ж ти так вибродився?
Сорочка, закачана за лікті, була брудна; так само штани, закасані по коліна, в смугах болота, й до голих ніг теж поприлипало груддя — і чорної землі, й жовтої глини.
— В лісі,— сказав Пилипко. І, подумавши, додав похмуро: — І на торфовиську теж.
— А чого ж ти ходив там?
— Носило,— загадково відповів посланець долі Пилипко.
Спроквола зняв велику полотняну торбу, яка висіла на шворці через плече (скорше це був невеличкий мішечок, придатний для всякого надібку), й схилився посеред обійстя, висипаючи щось.
— Це для вас,— сказав випростуючись.
На спориші, одна в одну, лежала гірка неправдоподібно червоних черешень. З гірки стриміли тонка гілочка з корою густої червоної барви, а також кілька листочків.
— Хто ж тобі, Пилипку, сказав, що я черешень хочу?
— Мама сказала... Сказала, що поки не занесу вам ягід, то й додому не можна таким навинутись.
— Яким?
— Отаким.— І, розставивши ноги, показав руками на сорочку й штани.— Не можна...
— Так тепер можна, йди, Пилипку, додому, спасибі тобі й мамі твоїй Явдошці.
Посланець долі Пилипко з важкою торбою на плечі почимчикував за ворота. Мати взяла емальовану миску, ви вдвох зібрали розсипані на спориші лісові черешні і повсідались на лаві під грушею. На її молодому гіллі зеленими продовгуватими ліхтариками звисали дрібненькі плоди, які на осінь мали вирости і наллятись воском дозрілості. Миска з пахучими, вогкими після дощу черешнями стояла між вами, й кожна ягода світила яскравими червоними боками, була повна іскристого солодкого соку, ледь-ледь гіркуватого.